Останній продукт, який має репрезентувати Україну в світі, плавно стає у свідомості в ряд з іншими дизайнерськими досягненнями наших анітрохи не закомплексованих шароварників. Поруч з образами Спритка й Гарнюні зринає в пам’яті національний павільйон України на Всесвітній виставці «ЕКСПО-2010» в Китаї, який викликав сміх і подив своєю трипільсько-салоїдською затурканістю на тлі сучасних архітектурних знахідок.
Не може не «тішити» й відсутність відкритого конкурсу на розробку стратегії позиціонування України за кордоном. Це дуже хрестоматійно. Нас ставлять перед фактом. Уже все затверджено й за все заплачено. Зустрічаймо!
Ось вам стратегія і логотип, слоган, ключові текстові повідомлення. Ось вам персонажі – Спритко й Гарнюня. Селючок-гомункул у шаровариках із зачісочкою кріпака XVIII століття й не менш гідроцефалічна його подруга у віночку. Їхні ручки абияк приліплені до тіл, вони застигли в позі автостопера, демонструючи, що українці-мутанти – це такі собі заробітчани, які намагаються на халяву дістатися до будинку господаря десь у Південній Німеччині. Твердження, буцімто вони виконані в стилі японського аніме, викликає певні сумніви. А якби й так, то чому українські персонажі мають нагадувати саме цю естетику? Чому не героїв бельгійських чи американських коміксів? Та насправді ці герої скидаються у стилістиці своїй радше на пострадянські високотоксичні іграшки, які масово вилучали із продажу через небезпеку для здоров’я дітей і які досі можна придбати на автотрасах у провінції, бо цим продуктом розраховувалися замість зарплатні наприкінці 1990-х із працівниками іграшкових фабрик.
Ніхто чомусь не подумав, що навіть імена цих персонажів для іноземців узагалі невимовні й нечитабельні. Однак наші «покращувачі іміджу» й тут перестрахувалися. Якщо ця мультиплікаційна парочка раптом не згодиться – є ще бонус. Ось вам летючі мужички з портфелями та слоганом «Україна. Рухаючись у швидкісній смузі». Куди пурхаємо, навіщо і де та смуга, буде, мабуть, пояснено у стратегії. Цю алегорію, певно, варто було б підкріпити додатковим елементом – «державницькою» мигалкою на голові летючого мужичка, щоб було зрозуміло, чому персонаж так швидко пересувається в просторі і що поспішає він по «откат» на «распіл» бюджету, виділеного на поліпшення реноме України у світі. Що мають про нас зрозуміти у світі після цього всього – можна хіба що здогадуватись.
Вітчизняне чиновництво вкотре сміливо й героїчно бере на себе відповідальність за те, як сприйматимуть Україну, а відтак і нас, її громадян, у світі. Я свого часу багато разів зіштовхувався з різними держслужбовцями з креативних проектів. Не хочу надто узагальнювати, але система оцінок робіт відбувається переважно на свій розсуд, підкріплений лише власними естетичними вподобаннями. Через це маємо іноді абсолютно інфернальні речі, які не вкладаються в жодні сучасні рамки.
Відкритого конкурсу на ці розробки чекати зайве. Журі з провідних дизайнерів та креативників, які перебувають у контексті світових трендів і досягнень у цьому напрямку, теж не буде. Бо раптом виникне така ситуація, що доведеться відмовитися від веселих гомункулів і пройде щось цікавіше й актуальніше. Допустити цього неможливо. Як це потім пояснити вищому керівництву? За це треба відповідати. Краще піднести саме такий, зрозумілий, мотлох людям, які спільно з тобою керували колгоспами й автосервісами, а тепер «рулять» державою і обертаються в твоєму-таки культурному просторі. Пергідрольні тьоті в леопардовох манто й неусміхнені пузаті чоловічки з барсетонами сміливо дивляться анімешними очима з гігантськими бліками на результати своєї діяльності.
Коли починається якесь невдоволення художників та дизайнерів досягненнями «рідних» держслужбовців із приводу міжнародного іміджу чи облаштування публічного простору наших міст (паркова скульптура, громадські пам’ятники, архітектурні проекти тощо), то деякі особливо «просунуті» товариші з різних міністерств і міськрад люблять чомусь згадувати історію про те, як важко спочатку сприймали Ейфелеву вежу в Парижі і як усілякі відомі культурні діячі Франції виступали проти її побудови. Підозрюю, що цей козир у рукаві ще буде використано.
Виходом із такої ситуації могли б стати відкритий тендер, авторитетне журі й публічна дискусія. Як відомо, жодного з цих компонентів не було виконано. Понад те, агентство «перемогло» поза конкурсом, мотивація – найнижча ціна на ринку (?!).