Там зображений Соловецький монастир, краєвид із боку Білого моря, що дає змогу охопити поглядом усю пам’ятку російської духовної та архітектурної думки. Одна біда – на куполах соловецьких храмів немає хрестів. Вони були знесені в 1920 році, коли за наказом більшовицького намісника в Архангельську Кєдрова монастир був закритий, монахи заслані або розстріляні, а сама святиня стала місцем виправних робіт. Хрести повернули в 1990-му. А для більшості радянських людей «Соловки» означає аж ніяк не монастир і навіть не назву островів, а перший у країні табір – спочатку для злочинців, а незабаром і для всієї решти.
Вступаючи в нову епоху, Росія зробила одним зі своїх символів зображення концтабору, що перемолов тисячі й тисячі життів. Росіяни щодня мнуть у руках папірці із зображенням зони, ніби вбираючи в пальці, у шкіру Історію, щоб не забути, не дати їй відійти.
Досить битися в наглухо замкнені двері. Досить вдавати, що ось іще трохи, ще кілька заходів у межах оголошеної в країні десталінізації, ще десяток пікетів і листів за винесення останків Лєніна з Мавзолею – й історія стане Історією. Росія – країна фантастично знеціненого життя, і значення Сталіна в її житті полягає передусім у тому, що саме він довів це краще за всіх, назавжди і безповоротно. Він став лакмусовим папірцем головної характерної ознаки російської людини – рабства. Як відомо, раб мріє не про свободу – він мріє про власних рабів. Колишній рябий семінарист, який із юних років плекав у собі ненависть до оточення й маніакальну жагу влади, мав той самий рабський мозок, який мріє видряпатися по черепах і трупах, щоб із висоти смертельної піраміди насолоджуватися виглядом таких самих рабів, як він, але які не зуміли вилізти так само високо.
Диктатор не може бути вільний – будь-яка манія поневолює. Усі так звані народні повстання – від Спартака до Пугачова – не мали на меті свободу. Вони спалахували лише тому, що одні люди хотіли вбити осиковий кілок в інших і потанцювати на їхніх останках. На цьому зіграв Лєнін со товаріщі, а справу Лєніна ще жорсткіше й успішніше продовжив Сталін. Він зробив рабську психологію російської людини головною опорою своєї влади. А найбільше вражає те, що через 60 років від дня смерті Сталіна росіяни не просто пожинають плоди майже 30-річного його правління, а охоче продовжують розпочату ним справу.
Хіба чимось, окрім підсвідомого прагнення увічнити це ім’я, можна пояснити пристрасть усіх федеральних каналів день у день мусолити його, вивертати і так і сяк, дискутувати навколо місця цього імені в історії Росії? Доки триватимуть суперечки: чого було в Сталіні більше – хорошого чи поганого, країна упиватиметься власним мазохізмом. Тому що нема ніякого «але» – Сталін занапастив мільйони життів, але при ньому розігралась індустріалізація… Він усіяв країну концтаборами, але при ньому творив Ейзєнштейн… Ініціював 40 млн доносів, але виграв війну… Немає і не може бути жодних «але». Сталін занапастив мільйони життів – крапка. Сталін усіяв країну концтаборами – крапка. Сталін ініціював 40 млн доносів – крапка. Це прокляте «але» – та сама голка, на кінчику якої смерть Кощія. Доки її не знайдеш і не знищиш, сталіни раз по раз воскресатимуть.
Якби це коротеньке слово із трьох букв – «але» – вилітало з вуст лише сталіністів або тих, що несповна розуму, лишались би бодай якісь крихти надії. Однак, коли недурні, грамотні люди, схильні до розумової діяльності, незадоволені тим, що Сталіна, мовляв, показують однобічно, «зациклюючись» на його людоїдському промислі, розумієш: справа безнадійна. «Так, він душогуб, – каже днями одна моя подруга, – але має ж бути об’єктивність – не тільки ж людей гробив, а й країну піднімав». А милий хлопчина, син моїх друзів, нещодавно пояснював: «Зараз нові дослідження з’явилися, згідно з якими Сталін розстріляв і згноїв у таборах не 10 млн, а лише 2 млн осіб». І ця псевдосправедливість куди страшніша, ніж тисяча мітингів із портретами Сталіна. Тому що розумієш: Росія – країна, в якій немає людей, а є електорат. У дитинстві всіх міряли жовтневими зірочками, піонерськими ланками, у молодості – комсомольськими осередками, пізніше – загонами, гуртками, кущами, дружинами, бригадами, корпусами, колективами, головами… Державою, нарешті. Але одиниця виміру «людина» ніколи не була властива російським теренам.
Що далі росіяни живуть, то міцніше сидить у їхніх головах Сталін. Кремлівська влада дедалі менше відчуває дискомфорт від своїх ганебних кроків, ухвалюючи нелюдські закони на кшталт «закону Діми Яковлєва» (здрастуйте, Іосіфе Віссаріоновічу, ми тут, адже це ви вчили нас не звертати уваги на сльозинку дитини в процесі побудови великої держави) або затіваючи нові-старі закони, як-от майбутній закон про прописку. До речі, його ще не ухвалили, а «відповідальні товариші» вже дістали завдання ходити квартирами, перевіряючи відповідність прописки реальному місцю проживання. А російська опозиція із запалом, якому позаздрили б енкаведисти розливу 1937 року, влаштовує полювання на відьом у власному таборі.
У чудового російського письменника Боріса Васільєва, який помер цього місяця, є роман «Глухомань». Він закінчується словами: «Це не ми живемо в глухомані. Це глухомань живе в нас».
Сталін ніколи не помирав. Просто на певний час причаївся.