«Ми зараз попросили СБУ, щоб з’ясували, хто замовник… Це заказуха – сто процентів». Так відреагував міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Бойко на публікації, в яких його відомство звинувачувалося в перевитратах під час придбання бурової платформи для видобування нафти, газу й нафтогазового конденсату в Чорному морі.
Журналістське розслідування, яке стало приводом для цієї заяви, широко розійшлося вітчизняними ЗМІ. Ґрунтувалося воно на відкритих джерелах. Державне акціонерне товариство «Чорноморнафтогаз» купило в англійської компанії Highway Investment Processing LLP самохідну плавучу бурову установку (СПБУ). Журналісти встановили, що за неї британці взяли $400 млн, а тим часом фірма – виробник аналогічних установок, яка саме напередодні оголосила про надходження відповідного замовлення, вимагала за свій товар лише $248,5 млн.
Простеживши ланцюжок приблизно з 15 компаній, українські газетярі виявили, що в кінцевому підсумку за британською компанією стоять кілька одних і тих самих осіб, що є громадянами Латвії.
«Прихід платформи, котра може бурити на глибині понад 100 м, у Чорне море – це реальна зміна всієї геополітичної ситуації…» – заявив у відповідь міністр Бойко. «Насправді вартість установки може дорівнювати 250 млн, але ж там не враховано цін ні рятувальних гвинтокрилів, ні кораблів, а це додаткові гроші…»
Такі виправдання міністра – професіонала в нафтогазовій галузі – здавалися щонайменше дивними, адже рятувальні гвинтокрили, як правило, не входять у «комплект» морської бурової платформи. Тим більше туди не входять якісь «кораблі». Україна має дві такі застарілі платформи, і в квітні 2002 року з однієї з них уже рятували екіпаж. Вертоліт, що розбився при цьому (загинули 20 осіб), належав МНС…
Морська бурова платформа – вкрай складна річ, і Бойко мав би знати, що є не менш як 10 типів платформ для видобування енергоносіїв з-під морського дна. СПБУ в принципі не можуть добувати енергоносії на глибині моря понад 150 м. Нинішні «Таврида» та «Сиваш», які є в розпорядженні України, ледь сягають 76 м. Водночас фахівці добре знають, як різко хилиться вглиб дно шельфу Чорного моря. І не факт, що навіть 150 м буде достатньо для розвідувального буріння, не кажучи вже про «реальну зміну геополітичної ситуації» (до речі, румуни й болгари вже давно залучили до розробки своїх шельфів провідні західні компанії).
Усе сказане вище можна підсумувати двома повідомленнями. По-перше, ще у вересні 2009 року з’явилася інформація, що Чорноморнафтогаз домовився з Китайською експортно-імпортною компанією про будівництво в Чорному морі нафтогазовидобувної платформи. Восени 2010-го угоду підтвердив… Бойко. Але вже за тиждень українська сторона переглянула ситуацію й оголосила новий конкурс на найкращого виконавця бурової установки.
По-друге, не виключено, що саме зараз ми спостерігаємо наслідки цього «конкурсу», згідно з яким, нагадаємо, Україна платить (чи вже сплатила?) $400 млн за бурову установку «з кораблями й гвинтокрилами». Тоді як китайська фірма, від якої відмовився Юрій Бойко, нещодавно отримала замовлення на два комплекси СПБУ за ціною $366 млн разом. Тобто $183 млн за один.
Чи стане цей текст приводом для чергових «скарг» до СБУ, покаже час. За даними Тижня, на момент написання матеріалу Міністерство палива й енергетики жодних письмових звернень до СБУ щодо публікацій про «дорогоцінну» бурову платформу так і не подало. Водночас заява високопосадовця є більш ніж прозорим сигналом журналістам, які все ще мають нахабство досліджувати сумнівні оборудки людей, наділених владою. В цивілізованих країнах журналістське розслідування стає приводом для перевірки компетентними органами можливих зловживань держслужбовців. Тоді як в Україні чиновники нацьковують спецслужби на ЗМІ, які насмілюються ставити їм незручні запитання.