Що Заходу робити з Сирією? У країні шириться насильство; дедалі більше людей стають жертвами обстрілів, катувань і звірячих убивств. Відповідно посилюється тиск на Захід із вимогами втрутитися і зупинити кровопролиття. Західні ж лідери засуджують президента Асада, закликають його піти у відставку, не наважуючись на реальні кроки. Чи відкриє раптове падіння режиму баасистів дорогу до свободи чи, навпаки, стане сигналом для війни всіх проти всіх, яка вже поглинула більшість сусідніх із Сирією країн? І якщо до влади прийдуть повстанці, чи будуть вони чимось кращими за Асада? Чи нав’яжуть країні новий, ісламістський екстремізм і перетворять Сирію на розсадник тероризму й антизахідної войовничості?
У більшості західних лідерів уже уривається терпець, коли їм доводиться мати справу з сирійською опозицією. Вона слабка, роздроблена, неефективна і страждає на внутрішні чвари. Крім того, її лідери за кордоном мають незначний вплив на повстанців, які ведуть вуличні бої в Хомсі, Алеппо й Ідлібі, а її розрізнені угруповання більше часу гризуться між собою за владу, ніж об’єднують сили в боротьбі проти режиму Асада. Мало хто з опозиціонерів тепер сповідує демократичний плюралізм, ліберальні реформи або свободу слова. Натомість на місцях опозиція, схоже, перебуває під впливом підозрілих джихадистських угруповань, деякі з котрих пов’язані з «Аль-Каїдою», яка прийшла ззовні, щоб вкрасти революцію і перетворити Сирію на ісламістську державу. А їхня військова тактика починає викликати тривогу й огиду. Нещодавно було поширено відео, на якому повстанці вишикували настрашених полонених – молоденьких солдатів урядових військ, які благали не вбивати їх, – і холоднокровно їх усіх перестріляли.
Кілька місяців поспіль Захід звертався до Національної ради Сирії (НРС) з проханням забути про розколи, показати чіткий план взяття влади і залучити лідерів угруповань меншин і тих, хто веде бойові дії на місцях. Але такі поради були не надто результативними. Тому минулого місяця доведена до відчаю адміністрація Обами висунула завуальований ультиматум: якщо НРС не реформує своєї структури, Вашингтон більше не вважатиме її очевидним лідером опозиції. Державний секретар Гілларі Клінтон зневажливо нагадала, що очільники НРС не ступали на землю своєї країни вже 30 чи 40 років, і закликала провести нову зустріч у Катарі, щоб замінити Національну раду ширшим і більш представницьким органом.
Після чотирьох днів переговорів у катарській столиці Досі 11 листопада сирійські опозиційні групи таки погодилися об’єднатися під прапором Національної коаліції на чолі з поміркованим імамом Ахмедом Муазом аль Хатібом. Міністри закордонних справ ЄС на зустрічі в Каїрі привітали новий блок та запропонували розширити склад Коаліції, включивши більшу кількість дисидентів. Аль Хатіб звернувся до світу із закликом озброїти повстанців, які відчайдушно потребують більше зброї, щоб покласти край кровопролиттю у Сирії.
Попередні спроби Заходу об’єднати і розширити сирійську опозицію завершилися грандіозним провалом. У червні каїрська зустріч лідерів опозиції в екзилі зірвалася внаслідок гучної сварки, тоді ж ледь не дійшло до бійки. Деякі ліві опозиційні ватажки тоді звинуватили Сполучені Штати в намаганнях створити маріонетковий уряд в екзилі і керувати діями опозиції.
Захід дотепер боявся підтримувати опозицію ще й тому, що на неї дедалі більший вплив справляють вигнані до Туреччини «Брати-мусульмани» і яка здається готовою приймати до своїх лав усяких екстремістів. Опозиція загалом складалася з мусульман-сунітів і не робила жодних спроб заручитися підтримкою курдів, християн, алавітів або жодної іншої релігійної чи етнічної групи в Сирії. Внаслідок цього багато меншин, особливо християни, почали дуже підозріло ставитися до намірів повстанців, налякані застереженнями влади, що країну хочуть захопити терористи й екстремісти. Уряду Асада вдалося їх переконати (принаймні наразі) надавати підтримку саме йому.
Проте з наростанням боїв у Алеппо та інших сирійських містах, коли щотижня гине приблизно тисяча людей, західні лідери просто змушені безпосередньо постачати сили повстанців зброєю. Інакше, попередила опозиція, їм доведеться звертатися по допомогу до екстремістів й інших антизахідних джихадистів, які зараз активно діють на місцях. Дотепер Захід відмовлявся це робити і постачав лише медикаменти і комунікаційне обладнання. А от Саудівська Аравія і Катар зовсім не криються з тим, що надсилають повстанцям зброю і запаси через турецький кордон. Британський прем’єр-міністр Девід Кемерон порушив це питання під час нещодавнього візиту до країн Перської затоки.
Дилема, яка стоїть перед Заходом, така: якщо не буде масової інтервенції в Сирію, подібної за масштабами і розмахом до підтримки, наданої противникам Каддафі в Лівії, то в сил, що протистоять режиму Асада, буде мало шансів на перемогу, а їхня боротьба супроводжуватиметься кровопролиттям і обидві сторони перетворюватимуть міста Сирії на руїни. Утім, логістика інтервенції дуже відрізняється від умов, що були в Лівії. Тут немає військової цілі, немає чіткого географічного поділу між супротивними релігійними сектами й етнічними групами, немає довготермінової стратегії і підтримки з боку західної громадської думки на користь ще однієї атаки на мусульманську країну.
Тому під час візиту до Перської затоки Кемерон заявив, що Британія охоче надасть Асаду можливість безпечного виїзду з території Сирії у вигнання до іншої країни, якщо це допоможе припинити бойові дії. Також він попередив, що при продовженні боротьби екстремізм лише набиратиме обертів. Сирійський конфлікт і без того вже має серйозний вплив на сусідні країни. Уже спалахують відкриті сутички між сунітськими і шиїтськими угрупованнями в Лівані, що викликає страх того, що держава поступово наближається до справжньої спустошливої громадянської війни. В Йорданії величезний наплив сирійських біженців спричинює соціальну напруженість і розпалює ворожість ісламістів до монархії. А в Туреччині сирійський конфлікт став справжнім викликом для ісламістського уряду, який надав опозиції широку підтримку на словах, але не бажає жодного військового втручання. Результати опитування громадської думки в Туреччині свідчать, що приблизно 75% турків – проти інтервенції. Але надійність прем’єр-міністра Реджепа Таїпа Ердогана не безмежна. Він розгніваний через відкриту підтримку Сирією курдських повстанців з Робітничої партії Курдистану (РПК) в Туреччині, але його заклики до створення вільної від польотів зони і безпечного притулку для сирійських біженців неможливо виконати, якщо Туреччина не підтримає своїх партнерів з НАТО. Туреччину також непокоїть те, що сутички в Сирії загрожують розпалити давні, приховані суперечки між етнічними і релігійними меншинами у Туреччині і сунітською мусульманською більшістю населення країни.
Все це означає, що західні лідери єдиний спосіб зупинити кровопролиття в Сирії вбачають у дипломатії. Втручання з боку ООН блокують Росія та Китай, а Захід звинувачує Москву в наданні режиму Асада всієї необхідної йому моральної та військової підтримки. Але зрозуміло, що в кінцевому підсумку для будь-якого дипломатичного вирішення проблеми необхідна участь і Росії, і Ірану – двох головних захисників Асада. Захід вже почав тиху дипломатичну кампанію, і Кремль, можливо, вже потроху тисне на Асада. Але, як засвідчили зусилля Лахдара Брагімі – спеціального посланця ООН, стає неможливим дійти згоди навіть для тимчасового припинення вогню. У Сирії всі ще вважають, що можна більшого досягти зброєю, а не перемовинами. Нещодавно Асад знову доводив на російському телебаченні, що він не має намірів відмовлятися від влади або виїжджати з Сирії.
Тому дедалі чіткіше вимальовується перспектива затяжних кривавих боїв, жертвами яких стануть нові тисячі цивільних. Це – одне з найнагальніших питань із тих, що стоять перед новим-старим президентом США Бараком Обамою. І це те питання, яке визначатиме обличчя Близького Сходу і роль Заходу в цьому регіоні на майбутні роки.