Коли у вересні 2014 року російська влада затримала в Баренцовому морі литовське риболовне судно Juros Vilkas («Морський вовк») та його екіпаж і доставила судно до російського порту Мурманська, Європейський Союз висловлював протест щодо силового затримання і заявляв, що судно було «у відкритому морі», тобто в міжнародних водах. Міністр закордонних справ Росії швидко опублікував заяву, у якій пояснив: російські прикордонники затримали судно, тому що риболовля велася у «винятковій економічній зоні» Росії. На той час відносини РФ із ЄС та НАТО були доволі напруженими внаслідок російської анексії Криму й гібридного вторгнення на Донбас. Країни Балтії були найзапеклішими критиками дій Кремля (такими лишаються й досі), тому Захід зробив логічний висновок: Росія намагалася допекти одній із цих країн, Литві, і покарати її.
Гібридна війна за полярним колом
Територіальні суперечки між Росією та Заходом в Арктиці точаться вже майже століття, зокрема за норвезький острів Свальбард, позначений на російських мапах як Шпіцберген. Напруженість через острів завжди, ще до Криму, була пов’язана з потенційним ризиком конфлікту між Росією та НАТО. У квітні 2015-го російський віце-прем’єр-міністр Дмітрій Роґозін, проти якого ЄС тоді запровадив санкції, приземлився на Свальбарді дорогою до російської бази біля Північного полюса, а рівно за рік чеченські спецпідрозділи проводили там навчання, що є безпосереднім порушенням Свальбардської угоди, яка забороняє використовувати острів у військових цілях.
Читайте також: Головна ударна сила Путіна
Попри тривалу історію морського суперництва в регіоні, більшість спостерігачів сприйняла захоплення литовського судна як окремий інцидент. П’ять років потому, після кількох дедалі агресивніших інцидентів такого штибу, стало очевидно, що події у вересні 2014-го були першою «пробою» в довгочасному глобальному морському конфлікті, покликаному випробувати стійкість сусідів Росії до гібридних атак на морі, а також рішучість Заходу захищати свободу навігації у світовому океані.
Наступним етапом морського наступу РФ став листопад 2018 року, коли російський флот відкрито атакував українські судна в Керченській протоці — агресивно, сплановано та скоординовано. Екіпаж суден із 24 моряків було заарештовано, і зараз за ґратами в Москві вони чекають на несправедливий та політизований судовий процес. Укупі з будівництвом мосту через Керченську протоку, що перекриває великим комерційним суднам доступ до Азовського моря, ці дії росіян завдають удару українським портам Маріуполя та Бердянська. Очевидно, це робиться для того, щоб не тільки придушити промислове виробництво України, а й перетворити Азовське море на «російське озеро». Хоч західні лідери суворо критикували дії Росії, їхні перші заяви й заходи засвідчили, що атака була сприйнята як географічно ізольована справа, частина гібридної війни Росії проти України: мовляв, просто цього разу росіяни вдалися до радше відкритіших конвенційних, ніж прихованих інструментів.
Нарешті 6 березня 2019 року весь світ побачив глобальний агресивний розмах гібридної морської стратегії РФ, коли російська влада оголосила про розробку нових правил для контролю над Північним морським шляхом, що пролягає вздовж північного берега країни в Арктиці, за ст. 234 Конвенції ООН із морського права (UNCLOS). У публікації «Холодная волна» російська газета «Известия» стверджує, що «Росія бере під захист Північний морський шлях». За словами Владіміра Шаманова, голови Комітету Державної думи РФ з оборони, який 11 березня 2019-го виступав перед іноземними військовими аташе, нинішню ситуацію у світі можна порівняти «з 1935-м, коли за два роки після приходу до влади Гітлера країна створювала умови для того, щоб здійснити агресію, а в 1939-му почалася Друга світова війна».
У типовій серед російських політичних і військових лідерів манері дзеркального відображення він заявив: у тому, що Росія мусить нарощувати військовий потенціал, винне НАТО, яке посилює діяльність на північному «фланзі», зокрема проводить масштабні навчання, як-от Trident Juncture-2018, організовує ротаційну присутність близько 700 морських піхотинців США в Норвегії та бойове патрулювання американських атомних субмарин у Баренцовому й Норвезькому морях. Шаманов також пояснив, що Росія має «право обстоювати свої інтереси в регіоні», процитувавши коментарі західних політиків і не назвавши їхніх імен. За його словами, ці політики нібито скаржилися, що РФ володіє «невиправдано» великою територією і величезними запасами природних ресурсів, що є «історичною несправедливістю».
Читайте також: Росія-Литва: шторм, що насувається
Шаманов також прокоментував рішення російської влади щодо нових правил транзиту військових кораблів і суден Північним морським шляхом: «Торішній інцидент у Керченській протоці нас багато чого навчив. Ми не збираємося далі пасивно спостерігати, як військово-морські діячі іноземних держав намагаються грати своїми мускулами біля наших берегів». Він, крім того, зазначив, що Комітет Державної думи РФ з оборони готовий запропонувати суворіші заходи для обмеження проходу іноземних військових суден, які курсують Північним морським шляхом і перевозять озброєння та інший вантаж.
На тлі останніх подій та офіційних коментарів росіян тепер навіть для наївних спостерігачів очевидно, що Росія вважає всі морські території взаємопов’язаними. Бо вони частина російської глобальної стратегії, покликаної взяти під контроль міжнародне судноплавство всіма морями, які межують із нею, — від Арктики до Далекого Сходу й Чорного та Азовського морів на півдні. Стратегічна мета Росії — утвердити свої суверенні права на морські території, де росіяни мають військове-морське панування (тобто в Арктиці та в Чорному морі), або там, де з огляду на певні правові угоди утворився вакуум міжнародної влади, а надто на території поза зоною присутності НАТО та США (Азовське море).
Про існування такої глобальної стратегії стало відомо з доповіді російського Міністерства оборони 2016-го, у якій викладено програму національної безпеки РФ на 2015 рік. Оцінюючи статус світової морської діяльності, Москва висловила невдоволення у зв’язку з незмінними спробами Норвегії отримати суверенне володіння над островом Свальбард та морським кордоном навколо нього завдовжки 200 морських миль. Свальбард названо однією з територій, що можуть стати предметом потенційного збройного конфлікту з НАТО, на основі заяви Норвегії про намір переглянути угоду з Росією в односторонньому порядку. До інших територій, що згідно з доповіддю можуть зумовити морський конфлікт, належать Північні (Курильські) острови, Азовське та Чорне моря. Те, що доповідь була написана майже за три роки до того, як напруженість між Росією та Україною переросла у відкриту агресію росіян, безпосередньо свідчить, що в Кремлі роками продумували ці конфліктні сценарії та вживали заходів, готуючись до завоювання територій.
Читайте також: Die Welt: Повернення ядерних ракет
Наприклад, у всіх трьох випадках Росія намагалася довести легітимність своїх дій, застосовуючи метод гібридної війни lawfare, чи то пак правовійну. Тобто вона агресивно перекручувала міжнародне морське право й заявляла, що захоплені судна незаконно перебували у «винятковій економічній зоні» в Баренцовому морі, що українці порушили територіальні води Росії в Азовському морі. А в останньому інциденті в Арктиці — що їхній шлях міг пролягати через територіальні води Росії. Таким чином, РФ проголошує своє суверенне право диктувати умови вільного проходу суден.
Як стверджують російські військові, ключову роль у захисті російської Арктичної зони відіграватимуть Повітряно-космічні сили РФ. Визначено чотири групи чинників національних інтересів Російської Федерації в регіоні: історично-географічні, економічні, природно-екологічні, політичні й нормативно-правові. Це чітко засвідчує, що Росія застосовує всеурядову мультигалузеву стратегію, відому за назвою «гібридна війна», щоб обстоювати свої інтереси та розширювати вплив у Арктиці.
Арктика в оцінках Китаю та РФ
За даними російського Міністерства природних ресурсів, в Арктиці міститься чверть неосвоєних світових запасів нафти й газу: до 15,5 млрд т нафти та 84,5 трлн м3 природного газу. Росія також добре знає, що внаслідок танення льодової шапки Північний морський шлях стає як ніколи привабливим для комерційного судноплавства, адже арктичний шлях із Європи до Японії значно коротший (приблизно на 30%): 9300 морських миль порівняно зі шляхом через Суецький канал та Індійський океан (12 500 морських миль див. «Короткий шлях»). Транзит триває на 10–15 днів менше. Улітку 2018-го данський гігант морських перевезень Maersk став першою компанією, що відправила російським Північним морським шляхом комерційне контейнерне судно.
Хоч Піднебесна не є приарктичною державою, китайці цікавляться розвідкою родовищ і розвитком у регіоні через безпосередню участь китайських компаній у різноманітних місцевих проектах, як-от завод «Ямал СПГ». Ба більше, КНР та Росія домовилися спільно будувати «льодовий шовковий шлях» уздовж Північного морського шляху в Арктиці після того, як Китай офіційно додав Північний Льодовитий океан до своєї ініціативи «Один пояс — один шлях».
Читайте також: Сила і слабкість російського військового флоту
Військова діяльність Росії в Арктиці
Тоді як російська влада стверджує, що виступає за мирну міжнародну співпрацю в Арктиці, офіційні документи та нарощування військового потенціалу в регіоні, зокрема ядерні маневри, свідчать про те, що насправді ставлення росіян протилежне. Очевидно, для РФ Арктика є регіоном, де наростає міжнародна конкуренція, ба навіть конфлікт, і Кремль робить усе можливе, щоб агресивно й активно захищати те, що вважає своїми законними інтересами. Морська доктрина Російської Федерації 2015 року чітко визначила Північний Льодовитий океан зоною пріоритетного стратегічного та військового значення для Росії, а захист цього регіону назвала безпосереднім обов’язком ЗС РФ (див. «Арктичний рубіж»).
Російські національні інтереси, цілі, завдання й заходи визначені в стратегічному документі «Основи державної політики Російської Федерації в Арктиці на період до 2020 року і на подальшу перспективу». У ньому зазначено, що одним із першочергових національних інтересів РФ в Арктичному регіоні є запобігання домінуванню окремих держав або військово-політичних альянсів (тобто НАТО).
Москва розглядає такі потенційні сценарії воєнного конфлікту в Арктиці:
1. Переростання приватної економічної суперечки в місцевий збройний конфлікт.
2. Переростання економічної суперечки в місцевий збройний конфлікт і подальша ескалація, що призведе до повномасштабної війни.
3. Раптова масштабна агресія із застосуванням конвенційних озброєнь.
4. Раптова масштабна агресія із застосуванням ядерних озброєнь.
Тож список завдань, які має виконувати підрозділ російських збройних сил «Север», довгий і різноманітний. Зокрема, у ньому: моніторинг ситуації в Арктиці; протиповітряна оборона та регулювання повітряного руху; раннє попередження політичних і військових лідерів РФ про раптову повітряно-космічну атаку проти Росії; відбиття раптової повітряно-космічної атаки проти Росії з Півночі; забезпечення прикриття для військово-морських, наземних і повітряних стратегічних ядерних сил; перехоплення крилатих ракет; захист федеральних, економічних і військових об’єктів; відстеження за допомогою протиповітряної оборони морських суден і конвоїв на Північному морському шляху; забезпечення прикриття від ворожих повітряних ударів на Крайній Півночі; використання винищувачів ВПС РФ проти морських, підводних і наземних сил ворога; проведення пошукових і рятувальних операцій у мирний і воєнний час.
На основі численних стратегічних розрахунків Росія активізувала розвиток військового потенціалу в Арктиці з 2014-го, створивши нові комплекси озброєнь і вдосконаливши старі. Так, у грудні 2014 року було створено арктичне командування, розташовано війська біля фінського кордону, проведено загальну модернізацію вже наявних сил, зокрема розроблено воєнну техніку спеціально для суворого арктичного клімату. Серед цієї техніки військово-морські й наземні активи — від цілого флоту російських атомних і неатомних криголамів (тоді як у флоті США тільки один неатомний криголам) до оновлених танків T-80 із газотурбінним двигуном, що функціонують за надзвичайно низьких температур. Арктичні мотострілецькі дивізії активно створюються в складі Сухопутних військ РФ, зокрема 80-та арктична бригада в Алакуртті поблизу кордону з Фінляндією. У планах формування цілої дивізії берегової оборони на Чукотці, а Далекосхідне загальновійськове командне училище в Благовєщенську вже готує лейтенантів — кадрів для майбутніх арктичних підрозділів.
Ще один важливий елемент арктичного плану Росії — активне будівництво баз в Арктиці. База, названа «Арктичний трилисник», була побудована на острові Земля Александри. Це об’єднаний комплекс із закритою системою ротації. На базі можуть розташовуватися військові, відповідальні за протиповітряні зенітні ракетно-гарматні комплекси «Панцир-С», берегові ракетні комплекси «Бал» та радіолокаційні станції, тобто комплекси, покликані демонструвати військову міць Росії на Арктичному узбережжі. При цьому для РФ найважливіша швидкість, а не захист чи важке озброєння. Її розрахунки хоч і засновані на перебільшенні західної загрози, але правильні: НАТО не має важкого озброєння для змагань за Арктичні острови, а швидкість переміщень, здатність захопити й втримати ключові території після стрімкого розташування російських військ по всьому регіону стануть головним фактором.
Отже, російські збройні сили нарощують потенціал в Арктиці не тільки кількісно, а і якісно: шукають креативних рішень для подолання труднощів, що виникають у суворій арктичній місцевості та кліматі. На початку 2017‑го росіяни провели випробування експериментальних моделей колісного та броньованого гусеничного транспорту за екстремальних умов моря Лаптєвих. Ця техніка розроблялася для того, щоб долати 2 тис. км у складних арктичних умовах. Як пояснюється, мета — зробити такі арктичні конвої звичайною справою, щоб поновити й утвердити присутність Росії в усьому регіоні. Окрім колісного й броньованого гусеничного транспорту у випробуванні в реальних умовах тестувалися спеціальні житлові контейнери, мобільні ремонтні майстерні та надувні намети. Що стосується інфраструктури, то за останні шість років було побудовано 475 інфраструктурних об’єктів на островах Котельний, Земля Александри, Врангеля та на мисі Отто Шмідта. На цих об’єктах розташовані військовослужбовці, спеціальні системи озброєнь і військова техніка.
Читайте також: Модернізація Збройних сил РФ: плани і реальність
Нинішня російська розбудова в Арктиці свідчить, що Москва налаштована повернути всі втрачені за пострадянський період території, лишитися там й утверджувати свій контроль над якомога більшою частиною регіону, вживаючи цілеспрямованих і превентивних заходів: не тільки розташування військ, а й розвиток всієї інфраструктури, необхідної для їхньої підтримки. Тому операційні й тактичні переваги російських військових підрозділів в Арктиці покликані забезпечити РФ стратегічні здобутки в глобальній конкуренції за контроль над місцевими ресурсами й торговельними шляхами.
Войовничість плюс легітимність
Росії вдалося поєднати розвиток смертоносних комплексів озброєнь у регіоні з правовійною — елементом гібридної війни. Виходить така собі войовничість плюс легітимність. Із 2005-го вона веде скоординовану міжнародну кампанію для легалізації власного суверенітету в Арктиці. Так, росіяни подали заявку в UNCLOS щодо розширення своєї «виняткової економічної зони» в Північному Льодовитому океані на третину. Таким чином РФ користається з прогалини в UNCLOS: застосовує положення 73, яке визначає належність шельфу до країни (якщо це буде доведено). У випадку Росії це означає суверенні економічні права над величезною територією, що простягається на додаткові 200 км у Північному Льодовитому океані. Відповідно до ст. 77 UNCLOS, прибережна держава володіє «суверенними» й «винятковими» правами над континентальним шельфом для проведення «розвідки та експлуатації природних ресурсів». В очікуванні на рішення ООН у цій справі Російська Федерація поступово розширює військову присутність в Арктиці. Правові й наукові дебати щодо геологічного визначення й хімічного складу шельфу можуть мати серйозні наслідки, адже якщо російську заявку буде ухвалено, то в суверенному володінні РФ опиниться територія площею майже 1,2 млн км², де багато покладів вуглеводнів.
На підтримку заявки Росія влаштувала грандіозну операцію, звернувшись до міжнародного права, геології, хімії, океанографії та інших наук, щоб довести: хребет Ломоносова — гігантський ряд гір завдовжки 1800 морських миль на дні Північного Льодовитого океану, що з’єднує Євразію з Північною Америкою, — є геологічним продовженням євразійського континентального масиву, контрольованого РФ. Її заявка дуже суперечлива: росіяни зібрали й представили зразки порід із дна океану, які мають підтвердити легітимність звернення «з наукового погляду». На жаль, на противагу російській заявці немає відповідних контрпретензій від усіх арктичних держав, принаймні аж настільки продуманих. Тому Росія має всі шанси, щоб ООН задовольнила хоча б частину її претензій. Надмірний територіальний розмах заявки грає Москві на руку, адже потім росіяни можуть вдати, що відмовляються від частини на користь контролю над справді важливими просторами.
Нові правила гри Росії в Арктиці
Росія вважає Північний Льодовитий океан (принаймні ту його зону, якою проходить Північний морський шлях, що з’єднує Європу з Азією вздовж Сибірського узбережжя) частиною своєї суверенної території. У березні 2019 року Кремль офіційно заявив про намір вимагати, щоб усі кораблі, які проходять цими водами, повідомляли Росії за 45 днів точний шлях, пункт призначення і вантаж та приймали на борт російських пілотів на весь період подорожі. Такі суворі вимоги суверенної держави суперечать положенням міжнародного морського права й ставлять під загрозу свободу навігації у Світовому океані. Та річ у тім, що правовійна вкупі з військовими об’єктами в Арктиці дали РФ впевненість у своїх законних суверенних правах на ці території. Вона вірить, що готова й здатна обстоювати їх силою, коли доведеться.
Читайте також: Хто воює проти нас на Донбасі
Нові правила навігації Північним морським шляхом, про які Москва публічно заявила, мають викликати сильну міжнародну реакцію, особливо з боку НАТО та загалом Заходу, адже іноземні військові судна, за міжнародним правом, вважаються суверенними й недоторканними. Попри це, Росія вимагає, щоб усі судна за 45 днів повідомляли про свої переміщення та діставали дозвіл на прохід Північним морським шляхом. Відповідно іноземні військові кораблі повинні декларувати мету подорожі, шлях, графік і технічні параметри, ба навіть такі подробиці, як ранг та ім’я капітана. Крім того, знову серйозно порушуючи міжнародне право, вона ще й вимагає, щоб кораблі приймали російських моряків, які перебуватимуть у них на борту під час проходження через Північний Льодовитий океан. Також Росія залишає за собою право відмовляти суднам у доступі без жодних аргументів та пояснень. Корабель, який не дістав попереднього дозволу від Росії, можуть затримати й навіть знищити.
Нинішні претензії Москви на суверенну владу над проходженням військових кораблів скидаються на колишні претензії щодо того, що міжнародні зони на Північному морському шляху є російськими «внутрішніми водами» та що іноземні комерційні судна повинні діставати дозвіл від РФ на входження в її «виняткову економічну зону». Усі ці претензії суперечать Конвенції ООН з морського права, зокрема ст. 234, яку Росія вважає правовим підґрунтям своїх непомірних вимог в Арктиці. Очевидно, що йдеться про зовсім іншу ситуацію, ніж та, яку намагається створити Москва. Загалом вона просто прагне здобути контроль над проходом іноземних військових суден, як це відбулося восени 2018-го, коли французьке допоміжне судно пройшло Північним морським шляхом без попередньої згоди Росії.
Запроваджені росіянами правила безпосередньо порушують UNCLOS, а також суперечать поняттю свободи навігації у відкритому морі (у Світовому океані), що от уже 200 років є наріжним каменем вільної торгівлі в усьому світі. Історично склалося, що відкрите море стало повністю доступним для міжнародної навігації тільки після 1816-го, коли британський флот пішов у наступ і бомбардував так звані берберійські регентства Османської імперії в Північній Африці (Алжир, Туніс і Лівія). Тоді в Середземному морі вдалося позбутися загрози для європейських та американських комерційних і військових суден. До цього протягом 300 років османські пірати з Північної Африки блокували прохід суден із більшості християнських країн Заходу, вимагаючи, щоб вони платили за право пересуватися вздовж північноафриканського узбережжя, інакше суднам загрожувало захоплення або потоплення. Крізь призму історії нові вимоги Росії в Північному Льодовитому океані схожі до вимог берберійських піратів. Вона прагне поступово заштовхнути не тільки Арктику, а й усю світову систему навігації й торгівлі в нові «темні віки». Зрештою, гібридна агресія РФ проти України має показати Заходу, що Москва має привілейовану сферу стратегічних інтересів. Це поняття тягне міжнародний порядок на 200 років назад — до моделі наддержав XVIII або XIX століття. Окрім того, якщо Захід не відреагує на спроби Росії встановити панування в прилеглих водах, — від Північного Льодовитого океану до Чорного й Азовського морів, — Світовому океану загрожує поділ на зони, де домінуватимуть могутні прибережні держави (насамперед РФ і Китай). Ці держави намагатимуться експлуатувати, контролювати й перешкоджати навігації військових і комерційних суден, щоб використовувати великі простори Світового океану у власних політичних та економічних цілях і суттєво розширювати сфери своєї суверенної юрисдикції. Поза сумнівом, у довгочасній перспективі Захід, зокрема НАТО й Сполучені Штати, не зможуть заплющувати на ці виклики очі. Як наслідок — непомірні вимоги й жорстка тактика Росії в найближчі десять років можуть зрештою обернутися потенційною «Першою арктичною війною» XXI століття.
Реакція США та НАТО
За словами американського сенатора Деніела Саллівана, Сполучені Штати «нарешті повільно, але впевнено прокидаються й усвідомлюють дедалі важливіше геополітичне значення Арктики». Ці заяви свідчать, що в посткримську епоху американські стратеги зрозуміли, що дві авторитарні держави — Росія та Китай — прагнуть здобути безпосередній контроль над Арктикою.
Сенатор Салліван додав багато положень до Акта про авторизацію в галузі національної оборони (NDAA) на 2019 фінансовий рік, що мають зміцнити позиції США в Арктичному регіоні. Серед іншого, йдеться про авторизацію будівництва шістьох великих криголамів класу Polar для берегової охорони, а також вимогу, щоб кожна військова служба Сполучених Штатів (повітряні сили, сухопутні війська, військово-морський флот і морська піхота) розробили власну стратегію для Арктичного регіону. Документ також закликає міністра оборони й держсекретаря США оцінити потенційні наслідки російської військової активності в Арктиці та її загрози для американських військових, розташованих у регіоні.
Читайте також: Огляд InformNapalm: Російський “Торн” біля Дебальцевого і секретний безпілотник ФСБ у Литві
На початку квітня 2019-го командувач Шостого флоту ВМС США та Об’єднаного командування ОЗС НАТО в Неаполі адмірал Фоґґо зробив перші заяви, у яких ішлося про зв’язок російської діяльності в Арктиці з вільним курсуванням українських суден Азовським морем. Уперше високопоставлений військовий чиновник США та НАТО визнав значення Арктики й Азовського моря для стримування спроб Росії втручатися у свободу навігації у Світовому океані.
Новий план НАТО для підтримки свободи навігації
4 квітня 2019-го у Вашингтоні на зустрічі з нагоди 70-ї річниці свого заснування НАТО оголосило про рішення підтримати Україну та обстоювати свободу навігації в Чорному та Азовському морях. Для цього Альянс відправлятиме в Чорне море більше кораблів на регулярній основі. Вкупі з удосконаленими засобами спостереження й процедурами НАТО збирається захищати українське судноплавство в Азовському морі через Керченську протоку. Ці заходи втішатимуть членів НАТО Туреччину й Болгарію, а також потенційного члена Грузію, адже надсилатимуть сигнал Росії: ми не дозволимо перетворити Чорне й Азовське моря на російські «озера». Кремль сприймає ці дії як ворожі й агресивні з боку НАТО й наполягає на суворому дотриманні Конвенції Монтре та російсько-української угоди про Азовське море. Конвенція допускає присутність іноземних воєнних суден у Чорному морі лише на 21 день, а російсько-українська угода розділила Азовське море між Росією та Україною, а отже, позбавила його статусу міжнародних вод.
Для РФ це різка зміна ситуації, і вона одразу ж звинуватила НАТО в порушенні Конвенції Монтре, а також заявила, що Альянс підбурює Україну на майбутні провокації. Росіяни сповістили, що реагуватимуть у разі посилення присутності НАТО в Чорному морі. Відверта демонстрація підтримки України є унікальним шансом для Альянсу показати Росії, що її морські атаки проти іншої країни не розглядатимуться як окремі двосторонні інциденти в географічно ізольованому регіоні й що Захід не подарує ці атаки росіянам. До всього НАТО надсилає Москві сигнал: агресивні дії у відкритому морі потягнуть за собою сильну протидію з боку найуспішнішого у всесвітній історії союзу, до якої рішуче долучиться весь Західний світ. Боротьба за свободу навігації у Світовому океані — один із фундаментальних принципів сучасної міжнародної системи — уже почалася в Чорному та Азовському морях, і Україна на передовій.