Після «золотого вересня» 1939 року була ще одна зміна західного кордону УРСР, внаслідок чого він набув сучасної конфігурації. На початку 1950-х уряди УРСР і ПНР обмінялися територіями, а заодно й населенням: до складу Польщі увійшов колишній Нижньо-Устріцький район Дрогобицької області, а до Львівської долучили старовинні міста Белз, Угнів та Кристинопіль – там знайшли поклади кам’яного вугілля. Таким чином утворився сучасний Сокальський район Львівської області, ну а Кристинопіль, який став Червоноградом, перетворився на фактичний центр регіону, найбільше місто півночі Львівщини. І треба сказати, що за своїм характером воно суттєво відрізняється від сусідніх міст. Насправді поєднує дві традиції: старого галицького міста зі славною історією та численними пам’ятками архітектури, зокрема сакральної, і водночас пролетарського, причому червоноградські гірники своєю ментальністю суттєво відрізняються від своїх колег із Донбасу. І хоча ще на початку 1990-х років більшість мешканців висловилися на референдумі проти повернення до назви Кристинопіль, вона так цілковито і не відійшла в минуле – навіть на рекламному буклеті, випущеному міською радою, фігурують і Червоноград, і Кристинопіль, а чимала частина мешканців переконані, що старе найменування таки треба повернути.
Воскреслий із попелу
За галицькими мірками Червоноград – досить молоде місто, адже заснував його коронний гетьман Казимир Потоцький у 1692 році, і назване воно на честь його дружини. А вже внук Казимира Франц Потоцький збудував палац, який, попри всі перипетії, досі є родзинкою міста. «Малий Версаль» споруджений за всіма канонами палацового мистецтва. На жаль, із-поміж інших резиденцій цього графського роду доля червоноградського замку в повоєнні роки виявилася драматичною. У радянські часи ставлення до нього було суто утилітарним, він явно не вписувався у пролетарський дух міста, тож невдовзі втратив прилеглу територію – на місці в’їзної брами з’явилася середня школа, а замість палацового саду облаштували стадіон. Утім, споруда таки залишилася палацом, однак, звісно, не графським, а піонерів.
Наприкінці 1980-х у будівлі розташувалася Червоноградська філія Львівського музею історії релігії, тоді ж вона фактично вигоріла дотла. Наслідки тієї пожежі не подолано й досі – музейникам довелося по крихтах вибивати кошти на ремонт покрівлі, водовідведення та інші банальні, але такі потрібні речі. І хай не повністю, але вони таки повернули його до життя. Попри провінційний статус, він має унікальну збірку ікон ХV–ХVІІІ століть, священицького одягу, велику колекцію стародруків ХVІІ–ХVІІІ століть, чимало архівних документів. Загалом у фондах налічується 10 тис. експонатів, тут працюють реставратори. Оскільки в Червонограді немає краєзнавчого музею, то він виконує й цю функцію. І, звісно, розповідає історію роду Потоцьких.
До речі, на стадіоні, що постав на місці саду Потоцьких, проводяться змагання зі спідвею міжнародного рівня. У місті виникла традиція ходити на змагання з цього виду мотоциклетного спорту. А от чим іще унікальні Червоноград та сусідній Сокальський район, то це сплавом на байдарках. На відміну від інших річкових сплавів він є міжнародним не лише за складом учасників, а й за своєю географією, адже починається в Україні, від селища Старий Добротвір, далі, подолавши численні пороги й коловороти на Західному Бузі та його притоках, учасники перетинають державний кордон. Звісно, з дотриманням усіх формальностей, адже це фактично єдине місце на українсько-польському кордоні, де є річковий пункт пропуску спеціально для спортсменів. І далі сплав відбувається територією Грубешівського повіту Польщі.
Шахтарські традиції Червонограда
З 80 тис. мешканців Червонограда та його супутників Гірника і Соснівки 10 тис. – шахтарі. Додайте сюди ще членів їхніх родин, шахтарів-пенсіонерів. У Червонограді є важлива для міста дата – це 17 грудня, день Святої Варвари. Саме її вважають небесною покровителькою гірників. Отець Олег, настоятель храму Святої Варвари, розповідає, що служіння в шахтарській церкві нічим не відрізняється від тих, які відбуваються в інших, хіба що тут більше спеціальних Богослужінь: за здоров’я, за те, щоб не було аварій у забоях. Каже, що цей день гірники відзначають тихо, йдуть до храму, поблизу якого стоїть надзвичайно пронизливий за своїм характером пам’ятник загиблим шахтарям – Скорбна мати.
Попри технологічну схожість гірницької роботи, мене цікавить, чи є відмінність між донецькими та червоноградськими шахтарями. Місцевий історик і мистецтвознавець Олена Шовкова каже, що різниця є, причому досить суттєва. Це вона, зокрема, зауважила під час Помаранчевої революції, коли до Червонограда приїхали спостерігачі – шахтарі з Донбасу. Саме тоді вони побачили, що життя в шахтарському місті може бути іншим, аніж звичне для них. І головне – попри те що аварії трапляються і на Донбасі, і в Червонограді, галицькі шахти вважаються все ж безпечнішими, можливо, тому, що там більше уваги приділяють техніці безпеки. Зрештою, в Червонограді, попри численні соціальні негаразди, не знають, що таке копанки. Мабуть, найбільшою проблемою в місті є невизначене майбутнє його шахт, адже частина з них припинила свою роботу, ще частина на межі закриття.
«Ви недооцінюєте шахтарів, адже важка фізична праця ламає слабких, натомість сильні люди піднімаються, дістають стимул для розвитку», – каже про своїх земляків пані Олена. І згадує про свого знайомого, який, ще будучи старшокласником, послухавши розповіді бабусі про голод у її селі на Полтавщині, вирахував, скільки людей загинуло в Україні від Голодомору – цифри зійшлися. І таких талановитих, потужних особистостей, зокрема в шахтарському середовищі, чимало. «Є особливі люди й поміж звичайних роботяг, однак їх чимало серед інженерів, які працюють на шахтах», – запевняє пані Олена. Врешті, у Червонограді поєдналося одразу кілька чинників: стара історія та культура, яка в цьому випадку буквально відродилась із попелу, суто українське галицьке середовище, що стало ґрунтом для розвитку міста, традиції, привнесені людьми різних національностей та різних регіонів, котрі приїхали освоювати Львівсько-Волинський вугільний басейн, і його шахтарський характер. На Галичині такого поєднання більше ніде немає.