14 липня для багатьох французів є початком відпустки. Так триває вже не перший десяток років: активне політичне та економічне життя в країні майже завмирає на місяць, від Дня взяття Бастилії до 15 серпня, католицького свята Успіння Пресвятої Богородиці. Традиційно французи в цей період відпочивають, подорожують, сповільнюють звичний ритм життя. Спокійне Євро‑2016 нібито також
обіцяло жадану тишу.
Для багатьох, хто вийшов у національне свято подивитися салют у Ніцці, це був перший день відпустки. Мешканці міста, іноземні туристи, діти, підлітки, літні люди… З-поміж загиблих у терористичному акті, які ще не всі ідентифіковані, особи різного віку, походження, віри… Є один українець. Майже третина жертв теракту, померлих і поранених, мусульманської віри. Чи діяв Могамед Булель в інтересах «Ісламської держави»? Хоч як парадоксально, це, мабуть, не найважливіше запитання, що потребує відповіді.
Водій смертоносної вантажівки, який вчинив теракт на Англійській набережній у Ніцці, посмертно визнаний психічно неврівноваженим. Слідство встановило, що він любив погуляти й випити, мав «невпорядковане сексуальне життя», радикальним ісламом, згідно з дослідженням комп’ютера, яким він користувався, зацікавився лише за два тижні до скоєння масового вбивства мирних мешканців, котрих ніколи до цього вечора не знав і не бачив.
Чиатйте також: Перша реакція на теракт у Ніцці: відчай та розгубленість
«Могамед Булель почав відпускати бороду днів за десять до трагічних подій, — пояснив на прес-конференції прокурор Ніцци. — Він відвідував сайти ісламських радикалів, але все ж таки нічого не вказує на його прямий зв’язок із керівниками та координаторами «ІДІЛ». До пошуку й підтвердження або заперечення цього зв’язку було докладено багато прокурорських зусиль і часу. По-людськи це зрозуміти можна: щоб боротися з ворогом, його треба знати в обличчя. Ідентифікувати. Геолокалізувати. А потім перемогти або знищити.
Втім, нова глобальна війна, що жевріє та вибухає терактами в Парижі й Ніцці, у Брюсселі й Стамбулі, а також в інших куточках світу, використовує зовсім інші механізми. Її зброя — залякування, дезорієнтація в часі та просторі. Чим розмитіший сенс колективних убивств та невизначеніша персональна мотивація терористів, тим ефективніше терористичний акт досягає своєї мети: витіснення свободи з європейського суспільного простору та заміна її на страх, покору, паніку.
Саме це спостерігаємо довкола теракту в Ніцці. Неадекватна особа, посварена з цілою родиною. До мечеті радикалів активно не вчащав, з дружиною, матір’ю трьох спільних дітей, розлучився, вдягався по-європейськи, мав дрібні негаразди з поліцією, але у списках потенційних терористів не фігурував… Отже, вбивство ним 84 осіб та поранення кількох десятків — це прикрий виняток чи все ж сумна відповідність логіці задавненого конфлікту між тими, хто любить свободу й бореться за неї, та тими, хто її ненавидить?
Ніцца, Charlie Hebdo, «Батаклан»… За півтора року Франція пережила три потужні терористичні атаки. Чи навчилася країна запобігати спробам терактів? І чи взагалі реально ідентифікувати й зупиняти таких, як Могамед Булель, самотніх вовків, що, схоже, надихаються прикладами інших терактів і діють не обов’язково в згоді з координаторами «Ісламської держави»?
«Важко говорити тільки про недогляд, про брак матеріальних засобів для дотримання безпеки, — каже знайомий поліцейський, який, зокрема, працював із наслідками паризького теракту на «Стад де Франс» у листопаді минулого року. — Причини терактів не лише соціальні та політичні. Хоча, безперечно, бідність, безвихідь, що панує в злиденних кварталах, високий рівень безробіття та неінтегрованість до французького суспільства певної категорії вихідців з іммігрантських кіл даються взнаки. Справді, поліції не завадить мати краще обладнання, більше повноважень в обмеженні дій усіх тих, хто потрапив до списків небезпечних радикалів… Днями міністр внутрішніх справ звернувся до молоді із закликом записуватися в операційний резерв поліції та жандармерії. Все це добре, але недостатньо. Є інша, світоглядна проблема. Офіційний пацифізм, що вичерпав себе. Глобальна війна, яка вже йде повним ходом, але яку не визнають політики».
Читайте також: Світ про атаку в Ніцці: терор не переможе нас
«Франція надто довго жила в мирі та спокої і надміру розслабилася, — каже Катрін, викладач паризького коледжу. — Звичка до комфорту витіснила інстинкт самозбереження. Французи самі себе заколисали твердженнями, ніби свобода, рівність, братерство встановлені на їхній землі назавжди, що за них більше ніколи не доведеться боротися. Слово «патріот» набуло негативної конотації, національний прапор тривалий час асоціювався лише з одіозним «Національним фронтом» і виходити з ним на вулиці, навіть у День взяття Бастилії, вважалося недоречним… Країна жила ніби у ванні з хвойним екстрактом аж до розстрілу в тижневику Charlie Hebdo. Нині ситуація потроху змінюється. Але втрачено багато часу».
Важко сказати, чи ті, хто вийшов подивитися салют у Ніцці на Англійській набережній, колективно усвідомлювали первинний сенс свята 14 липня: протистояння свободи тиранії, право на громадянську незгоду, на людську гідність. За довгі комфортні та безпечні роки сенс історичної дати не те щоб геть вивітрився, але відступив на другий чи третій план. Салют, відпустка, море, відпочинок… І раптом
загибель десятків невинних людей, кров, сльози, горе та запитання: чому і за що?
«Не варто вважати, що «ІДІЛ» мститься французам за закон про заборону інтегральної паранджі, або за карикатури в Charlie Hebdo, або за участь у військових операціях у Сирії, — каже Франсуа, викладач філософії одного з паризьких ліцеїв. — Це все приводи, а не причини. Джихадизм б’є наосліп, ситуативно, там, де дозволяють обставини. У певному сенсі його можна вважати оновленою версією нацизму, з використанням релігійних мотивів. Але джихадизм ніколи не був релігією. Він завжди був передовсім політикою».
Виховані на світлих гаслах пацифізму покоління французів не хочуть вірити, що неоголошена війна, яка вже триває, нікому й ніде не залишає повністю безпечної території. Не втручатися в бійку й тихо пересидіти в схованці, «бо я зневажаю насильство», «я ніколи не підтримую тих, хто бере зброю та вбиває людей», стає майже нереальним проектом життя. Можна до нестями переконувати себе, що «мені не страшно», це не зупинить тих, хто живе іншими орієнтирами, хто обрав насильство, зневагу до життя, залякування та підкорення всього, до чого вийшло дотягтися, за релігію та життєву програму.
Читайте також: Париж. Територія невпевненості
Минулого тижня Могамед Булель став найбільшим самотнім вбивцею після норвежця Брейвіка. Він поповнив армію фанатиків — індивідуалів чи згуртованих бойовиків «ІДІЛ», що вписали своє ім’я в історію чужою невинною кров’ю. Скільки йому подібних готує сьогодні нові теракти? Що про них знають спецслужби й чи можуть вирішити проблему тотальне стеження за кожним, повний доступ до їхніх електронної пошти та телефонних розмов? Врешті, розширені повноваження силовиків і є тим самим зменшенням території свободи, якого домагаються прихильники тоталітарних суспільств. Отже, терор завойовує позиції?
Французька преса приділила дуже багато уваги спробі зрозуміти, чому «Ісламська держава» зволікала з визнанням теракту в Ніцці аж 36 годин? Чи справді Могамед Булель був таємним бійцем джихадистського фронту, чи, навпаки, «ІД» вирішила взяти на себе цей злочин з метою піару?
Можливо, ми так і не дізнаємося правди про це. Але важливо інше: які висновки зроблять Франція та інші західні суспільства із ситуації, що склалася, а також які методи оберуть у протистоянні
глобалізованому лиху.
Ніхто не думав, що цього року символи Французької революції зазнають кривавого оновлення. Кажуть, що ніхто не може двічі увійти в ту саму річку. Але історія вирішила зробити для французів виняток. Адепти тиранії, деспотизму, озброєні вороги свободи нікуди не зникли. Слідство довело, що організатор теракту в Ніцці чітко продумав і спланував свої дії. Один або зі спільниками він вчинив замах на ідеали, що здавалися забронзовілими. А вийшло, що все не так. Ідеали свободи, рівності, братерства втілені тепер також і в обличчях тих, хто загинув 14 липня на Англійській набережній. Абсолютної безпеки немає. Є нагальна потреба в адекватній реакції на системну небезпеку.