Люблю співвітчизників, інтелектуалів у кожному разі: вони вже всі в майбутньому! На різних майданчиках, публічних і не дуже, престижних і не надто, не перший місяць точаться дискусії щодо подальших шляхів розвитку України. Обговорюється модель держави, її устрій і ціннісна парадигма після перемоги. Й один із помітних, як тепер кажуть, наративів у цих дискусіях такий: Україна майбутнього має… перестати бути українською. Не аж так прямо, але по суті сенс саме той. Вона мусить: а) стати не якоюсь там національною, а універсальною, глобальною; б) впустити в себе істотну частку російськомовних і російськовідчувальних, перепрошую за неологізм, разом із їхньою великою культурою… Ну і як невинний додаток, подекуди в підтексті, — в) дозволити «хорошим росіянам» брати участь у розбудові омріяної України майбутнього. Я нічого не переплутав?
Не всі висловлюються аж так прямо. Але логіка викладення чомусь щоразу, буквально щоразу та сама: традиційна українська культура — така традиційна, вона маленька, обмежена, а ще травматична й просякнута ресентиментом. Національні межі завузькі для необхідного майбутнього розвитку, інституційну здатність до модернізації може забезпечити лише прорив до цивілізації як ширшої форми усуспільнення істот. Не маю бажання виставити опонентів до ганебного стовпа, як це здавна заведено в нас. Питання, власне, не в персоналіях, а в ідеї як такій і запиті на неї. Розумієте? Нації — ні, цивілізації — так! Еге ж…
Читайте також: Як Путін повернув Росію на траєкторію пізнього СРСР
Відмова від націй — це такий інтелектуальний нафталін! Жодного відкриття тут немає, усе вже сказано, і сказано років 40–50 тому. Нація — справді явище ментальне, «уявна спільнота» за визначенням самі знаєте кого. Знову-таки, стоси книжок написано задля розрізнення понять «народ», «етнос», «нація». Їх треба читати, щоб не блукати з нуля в трьох соснах. Але років 30 тому синхронно з розширенням Євросоюзу й розчаруванням в інтеграційних процесах розпочалася нова дискусія. Зізнаюся, до мене доносилися окремі її клаптики, але з того, що запам’яталося, висновок такий: ілюзія, мовляв, національна ідентичність із часом потроху поступатиметься місцем якійсь спільній «загальноєвропейській», не справджується. Тобто відмова від нації автоматично означає повернення до базових форм ідентичності нижчого й водночас архаїчнішого рівня — рівня місцевої громади, кварталу («Ти с какова района?»), села, слобідки.
Без національної «парасольки», ураховуючи фактор міграції, а він є даністю (для нас із нашою демографічною кризою так само, причому відразу після перемоги), способи консолідації швидко деградують до замкнених локальних спільнот, а з ними регіоналізмів та інших «-ізмів» разом із ксенофобією і подібними примордіальними «бантиками». Інакше кажучи, на сучасній стадії розвитку людства нація — єдина продуктивна форма організування громадян задля потенційного розвитку. Цивілізація як наступна сходинка, поза сумнівом, реальність, проте недостатньо інструментальна для такої мети.
Далі треба ще раз розібратися зі згаданою трихотомією «етнос — народ — нація». Так, етнічне не в генах, а в головах, тут навіть нічого сперечатися. Немає українців зі спільним і однаковим для всіх набором генів, як немає генетичних росіян, поляків, чехів, португальців. Сучасна наука, зокрема британська, доводить це без шансів на оскарження. Нація є об’єднанням на ментальних засадах, не більше, але й не менше. Спільне минуле, культурна традиція, побутові практики, мова, освіта, армія — складники цієї свідомості. Усілякі місцеві, релігійні, етнічні, расові й будь-які інші ідентичності додаються в загальнонаціональну на принципах інклюзії. Ти можеш скільки завгодно бути мексиканцем у Флориді, але «Stars and Stripes» співатимеш разом з усіма, і співатимеш англійською. Ти можеш бути стоп’ятсот разів болгарином, угорцем, євреєм або киримли, усе одно протокол взаємодії представників усіх цих спільнот у межах України передбачає українську мову й культуру як інтерфейс.
Читайте також: 100-річчя СРСР. Фальшивий ювілей більшовицького експерименту
Я донедавна гадав, що поняття «титульної нації» вигадали в СРСР у межах тамтешньої калічної ідеології. З’ясувалося, що терміну… півтораста років, а винайшли його у Франції. Відтоді «принцип Барреса» з деякими патчами лежить у підвалинах кожної унітарної держави, хоча сам його автор був не надто привабливою постаттю. А може, теє… федерація? Авжеж, «вчасно». Навіть якщо не рахувати певних символічних обмежень у вигляді Конституції та рідкуватої субстанції по той бік фронту. Та хоча б і після переможного закінчення війни з нашими талантами натякати на федералізм? Краще вже по периметру всього кордону наставити білбордів із написом «Заходь, хто хоче, бери, що хоче!».
Утім, відступімо на крок. Фобія «національного», себто, кажучи прямо, українського досі переслідує тих, хто тупо не знайомий із повнокровністю й багатовимірністю нашої реальної культури. Їхнє уявлення обмежується, перепрошую, травмою радянської шкільної програми. Отже, погано (тобто в лоба, поза всіма тогочасними світовими контекстами) прочитаний Шевченко трактується як пророк ресентименту й не більше, а Україна, мовляв, тільки скрупульозно виконує його заповіт — це з нещодавньої колонки на шпальтах одного популярного видання. Ще цитата: «Україна постійно була поза духом часу в усі періоди свого існування». Це не зла воля, це, повторюю, травма й невігластво, хай уже не ображаються. Ну звісно, якщо обмежуватися читанням «Української літературної газети», хибне враження може затриматися. Але коли йдеться про звичайних заблудлих співвітчизників, достатньо невеличкого культуртрегерства, й усе стає на місця.
Двічі з дорогими мені людьми я робив таку операцію: на день народження заходив до книгарні «Є» і набирав книжок, які сам люблю, стільки, на скільки вистачить грошей. Потім екзаменував, вони відповідали, про що навіть не підозрювали. Зовсім нещодавно з однією чудовою пані влаштував інший експеримент: дав у руки 2000-сторінкову «Антологію української поезії ХХ століття» (ну ви знаєте: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2017 рік, цьогоріч уже дев’яте перевидання) й запропонував викреслити вірші, які, на її думку, не гідні тут бути. Через годину отримав сльози розчулення й каяття. Уявляєте? Година — і вона твоя! Можна ще влаштувати екскурсію в НАМУ. Або віртуальну екскурсію в МОМА. Терапевтичний ефект неуникний.
Читайте також: Росія: суспільство без цінностей
Ну й нарешті про рецидиви русофілії, завуальовані або цілком собі експліцитні. Для певної категорії українців вони якоюсь мірою є поверненням до себе самих, свого звичного, хай недосконалого, але такого комфортного світу власного минулого. Світу Висоцкого, братів Струґацкіх, Штірліца, «Майстра і Маргарити», «Машини врємєні», пломбіру й газованої води за три копійки. Тобто це не про росіян і не про Росію зовсім, це про молодість і себе коханих. Щоб це зберегти або повернути, можна піти на деякі інтелектуальні пересмикування. Можна розмірковувати про цивілізацію без меж і обмежень. Можна просторікувати про «маленьку українську» культуру. Можна навіть із позиції своєї високої освіченості затаврувати Могилянку як «розплідник ригідних рагулів». Можна (на жаль) багато чого. Але кожна така ескапада більше розповідає про автора, ніж про предмет, який він описує.