На перший погляд, нічого страшного: н у, чергове шоу, ну, школярі, ну, перший всенародно обраний президент, ну, відповіді й оцінки за них. Але ж…
Ішлося про кількагодинну передачу, в якій ставилися конкретні запитання щодо тих чи інших моментів Другої світової війни і давалися на них вірні (точніше, оголошені Кравчуком і Шустером вірними) відповіді. «Інтер», на якому виходить в ефір «Шустер LIVE», – один з найпопулярніших і найбільш авторитетних для певних категорій населення країни телеканалів. Отож сказане там сприймається якщо й не істина в останній інстанції, то як щось вельми наближене до неї.
А тим часом «єресі», себто більших чи менших неточностей у фактажі та неорадянських інтерпретацій цих фактів у «вірних» відповідях вистачало. Щоби перерахувати їх усі, потрібен був би чималенький трактат. І важко у чомусь звинувачувати школярів: трирічне панування Дмитра Табачника на посаді міністра освіти і науки не могло не датися взнаки. Парадоксально, але саме за Леоніда Кучми «Велика Вітчизняна» зникла з навчальних програм, її заступило поняття, спільне для світової науки та освіти: Друга світова війна; за Ющенка міністр-соціаліст Ніколаєнко негайно повернув «Вітчизняну» до навчального курсу; Табачник же сповна скористався сталінською схемою війни для відновлення радянських міфологем і перетворення юнаків та юнок на новітніх бранців старих міфів.
Читайте також: Про міфологію "Великої вітчизняної"
Для мене було шоком почути про «народи Прибалтики», які, мовляв, захотіли вступити до СРСР – нехай і під тиском Москви (власне, якби Шустер не підказав про Пакт Молотова-Ріббентропа, то дівчина, яка аргументувала певну відповідь на задане запитання, про нього і не згадала б). Не меншим шоком було почути про «план Ост», який, мовляв, передбачав безжальне винищення слов’янства. У справжніх документах, які були офіційно схвалені і являли собою складові цього плану, йдеться про заходи з колонізації впродовж 20-30 років тих чи інших частин СРСР та про аріїзацію інших частин.
Україна в цьому плані посідала місце території, яка мала стати житницею та джерелом сировини для Третього Райху. Ясна річ, винищення корінного населення мало б наслідком те, що нікому стало би працювати на ланах і в копальнях. А от про винищення слов’янства йдеться у пропозиціях про доповнення до «плану Ост», висловлених другорядним чиновником у 1942 році, а не на початку війни. Ці пропозиції, до речі, низка серйозних російських істориків вважає фальшивкою МҐБ для пред’явлення на Нюрнберзькому процесі – надто багато там фактологічних помилок…
Та справа, повторю ще раз, не в перерахуванні неточностей та відвертих «ляпів», допущених школярами в ефірі. Справа в тому, що неповні і відверто хибні відповіді, оцінені як вірні, перетворювалися на інструмент суспільної дезорієнтації. Чи був саме таким задум Савіка Шустера та тих, хто, образно кажучи, замовляє йому музику? Важко сказати. Принаймні, роль, яку грав Леонід Кравчук – морального авторитета й експерта, – мав би зіграти насправді Іван Дзюба, Мирослав Попович, Вадим Скуратівський чи ще хтось із небагатьох інтелектуалів-енциклопедистів, незадіяних у політиці. Бо ж слід було не просто оцінити відповіді згідно з вимогами шкільного курсу історії (зусиллями команди Табачника істотно фальсифікованого), а ще й поставити окремі події у загальний контекст, в якому вони набули б свого правдивого значення.
Скажімо, представник Харкова заявив, що Роман Шухевич був дуже неоднозначним історичним персонажем, бо певний час служив Гітлеру у батальйоні «Нахтіґаль». Усе наче вірно, але хіба не варто було нагадати харківським школярам, що Шухевич був не тільки діячем ОУН, а й успішним бізнесменом – до приходу Червоної армії? Відтак стосовно його служби у підпорядкованому Абверу батальйоні слід було поставити запитання: а що би ви робили, якби ваш бізнес забрали, друзів заарештували чи навіть розстріляли – і встановили на вашій рідній землі терористичний режим? А ще слід було нагадати про шефа Абверу Канариса і його команду, які вели боротьбу, як і УПА, на два фронти – проти Сталіна та проти Гітлера, про порятунок особисто Канарисом сотень євреїв і про його страту нацистами…
Читайте також: 9 травня і тоталітарна міфологія
Власне, йдеться не про те, щоб когось «оббілити», а когось «затаврувати». Йдеться про реалістичне представлення історії Другої світової війни, у якій українці безперервно – більшою чи меншою кількістю, але безперервно – воювали шість років: з 1 вересня 1939-го по 2 вересня 1945-го. І під документом про закінчення якої – актом капітуляції Японії – стоїть підпис генерал-лейтенанта Кузьми Дерев’янка. А ще йдеться про те, що «хороших» тоталітаризмі не буває, і що Червона армія, всупереч відповідям деяких школярів, не могла визволити Україну, бо була одним із найважливіших інструментів сталінського режиму.
Відтак, як написав киянин Анатолій Кузнєцов у знаменитому документальному романі «Бабин Яр», «священна» війна СРСР проти Гітлера була лишень несамовитою боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у своєму власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ. Між садизмом обох сторін принципової різниці немає. У «німецькому гуманізмі» Гітлера було більше винахідливості і бузувірства, але в душогубках та печах гинули громадяни чужих націй і завойованих країн. «Соціалістичний гуманізм» Сталіна до печей не додумався, зате загибель обрушилася на своїх співгромадян. У таких відмінностях вся різниця; невідомо, що гірше. Але «соціалістичний гуманізм» переміг». Ось так. Жаль, що «Бабин Яр» не вивчають у школі… І не вивчатимуть, допоки освіту контролює відомий персонаж, а на підхваті у нього стоїть Шустер, який міг би процитувати Кузнєцова – але промовчав…