Емісійне кредитування банків, заставний спосіб їх рефінансування, вилучення з обігу грошових коштів за допомогою їх обміну на депозитні сертифікати НБУ, штучне встановлення і підтримка завищеного значення обмінного курсу гривні, надлишкові валютні експансії центрального банку на внутрішньому ринку, антидоларова політика влади – усе це з арсеналу команди Віктора Ющенка «успішно» використовують її наступники. Не дивно, що й наслідки схожі. Від’ємне сальдо поточного рахунку платіжного балансу в 2012-му ($14,4 млрд) уже перевищило рівень 2008-го ($12,8 млрд). Чистий відплив міжнародних кредитів із банківського сектору за три роки сягнув $8,8 млрд. Не була відновлена втрачена під час фінансової кризи 2008-го довіра людей до гривні, які й далі викуповували у банків готівкову інвалюту: сальдо її купівлі-продажу 2010 року дорівнювало $5,6 млрд, 2011-го – $11,4 млрд, 2012-го – $8,8 млрд.
Ця послідовність політики дає підстави стверджувати, що і нове фінансове керівництво розглядає грошову систему не як об’єктивну реальність, а як сферу власних цільових та ресурсних маніпуляцій. Тому й досягнення цілей монетарного управління, які вони ставили перед собою, – утримування стабільним курсу гривні та недопущення високої інфляції – видається доволі гротескним. Так, інфляція, характерна для 2010–2011 років, змінилася 2012-го падінням внутрішнього попиту, наслідком якого стали скорочення вітчизняного виробництва, доходів суб’єктів економіки та зниження цін на товарних ринках. Була зменшена ліквідність банківської системи, що підштовхнуло відсоткові ставки на міжбанківському позиковому ринку до 40–50% річних і спричинило перебої в платежах і виплатах зарплат. Стало зрозуміло, що ручними методами регулювання грошових ринків неможливо досягти зниження позикових ставок і відновити банківське кредитування, без чого складно підняти виробництво. Номінальний приріст банківських кредитів суб’єктам господарювання і сім’ям був таким малим (у 2010 році – 1,3%, 2011-му – 9,4%, 2012-му – 1,3%), що в реальному обчисленні мав мінімальний вплив на економіку.
Проте стара адміністративно-маніпуляційна методологія не перешкоджала деяким нововведенням. З-поміж них можна виокремити п’ять, які мали найбільш негативні наслідки для фінансово-банківської системи України.
Першим визначальним нововведенням після 2009 року була колосальна централізація банківських кредитних потоків, яку почала здійснювати нова влада. Практично всі кредитні засоби, отримані як природним шляхом – через приріст депозитів та міжбанківські кредити, так і штучним – у результаті емісійного рефінансування банків, спрямовуються на державні потреби: фінансування дефіциту державного бюджету, який у 2010–2012 роках становив відповідно 64 млрд грн, 24 млрд грн і 53 млрд грн; погашення й обслуговування внутрішнього держборгу (відповідно 30,7 млрд грн, 47,6 млрд грн і 55,5 млрд грн) та зовнішнього – $1–3 млрд щороку; кредитування державними банками централізованих замовлень і підрядних робіт (відповідно на 5,2 млрд грн, 19,8 млрд грн і 14,4 млрд грн); фінансування дефіцитів балансів державних корпорацій, передусім НАК «Нафтогаз України», шляхом передачі їм держоблігацій (відповідно на 30,3 млрд грн, 11,0 млрд грн і 7,0 млрд грн). Тобто протягом зазначеного періоду щороку в руках уряду та державних підприємств, які одержали урядові облігації, акумулювалося 120–150 млрд грн внутрішніх кредитних засобів. Ці суми перевершують увесь приріст банківських кредитів у кілька разів – щорічні прирости позик у 2010–2012-му дорівнювали відповідно 9,5 млрд грн, 69 млрд грн та 13,3 млрд грн. Тобто централізовані позикові ресурси перевищували ринкові у 2–15 разів. Забезпечення частини витрат на урядові потреби, зокрема банківські позики компаніям, що виконують держзамовлення, а також кредитування збитків держкорпорацій здійснювалися поза парламентським контролем, а тому не є суспільно визнаними.
Гіперцентралізація грошово-кредитних ресурсів забезпечувала вузькі державно-бюрократичні пріоритети, приміром, зведення інфраструктурних об’єктів чи виконання програми підготовки до Євро-2012. У більшості випадків кошти були витрачені неефективно, що підтвердила нещодавно Рахункова палата. Але при цьому залишилися без тих ресурсів підприємства приватного та інших секторів економіки. Можна сказати, що уряд профінансував 40 чи 50 пріоритетних для себе проектів, але позбавив фінансування сотні тисяч інших, украй потрібних національному господарству. Замість горизонтального руху фінансів через грошові ринки здійснюється вертикальне адміністративне їх переміщення, як наслідок – залишаються лише крихти для приватного неолігархічного бізнесу. Інвестиції спрямовуються на окремі, зазвичай гігантоманські олігархічно-урядові, проекти, наприклад у будівельну галузь. Ця гіперцентралізація – хомут на шиї країни. І суспільство приречене на деградацію через брак грошей на розвиток, що призводить до консервування старих виробництв, неконкурентоспроможності та збитковості національного господарства. Немає нічого дивного в тому, що без потрібного фінансування українська економіка 2012 року впала в рецесію.
Другий паралельний напрям фінансової політики, яку почала проводити влада, – форсоване нарощування державного боргу, без якого централізація була б неможливою. У 2010–2012 роках уряд розмістив державних облігацій внутрішніх та зовнішніх позик відповідно на 125 млрд грн, 84 млрд грн і 98 млрд грн, що в 5–10 разів більше, ніж у докризовий період. Особливо тяжкою ношею стала міжнародна складова боргу. Новий Кабмін зажадав отримати й отримав необґрунтовано великі обсяги інвалютних запозичень: відповідно на $8,4 млрд, $6,2 млрд і $10,4 млрд. Усі вони були недовгостроковими. Фактично ці запозичення використали для фінансування дефіциту платіжного балансу країни. Без них останній залишився б непокритим. Саме тому слід визнати, що уряд своїми діями сприяв зростанню імпорту та дефіцитності зовнішньоторговельного балансу України й таким чином заганяв її в безвихідь валютної незбалансованості. Окрім того, короткостроковість запозичень загострила проблему обслуговування і погашення зовнішнього боргу, обсяги якого зростали неконтрольованими темпами. Вже 2013 року потреба у відповідних валютних ресурсах перевищує наявні запаси в державі. Після інтенсивного продажу інвалюти з резервів НБУ у 2012-му різко погіршився показник покриття ними зовнішнього державного боргу. Якщо 2009-го він дорівнював 263%, то на початку 2010-го – 158%, 2011-го – 155%, 2012-го – 132%, 2013-го – 94%. Отже, за чотири роки погіршився майже втричі.
Ще швидше погіршувався інший спеціальний показник валютної забезпеченості – відсоток покриття ліквідними резервами НБУ (готівковою та безготівковою вільно конвертованою валютою та монетарним золотом) короткострокових (менше ніж рік) міжнародних боргових зобов’язань уряду і довгострокових, повернення яких припадає на найближчі півроку. На початок 2013-го показник покриття ліквідними резервами зовнішніх боргових зобов’язань держави, що настають у найближчий рік, дорівнює 114% (на кінець 2010-го – 387%, 2011-го – 203%). Тобто ліквідні резерви лише на 15%, або на $1,1 млрд, перевищують міжнародні боргові зобов’язання уряду, що настають у першій половині цього року. Враховуючи, що окрім погашення державних боргів потрібна валюта для задоволення додаткового попиту на долари на внутрішньому ринку (з огляду на досвід попередніх років ідеться про $8–10 млрд шороку), ситуацію треба визнати критичною.
Наведені цифри свідчать про швидке погіршення забезпечення валютними запасами боргових платежів уряду. Фактично країна опинилася на краю валютної стійкості – у надзвичайному, переддефолтному становищі. Така боргова політика не тільки знецінює гривню, а й створює загрози для суверенітету держави.
Третій напрям – форсоване збільшення внутрішньої державної заборгованості, що завдає величезної шкоди економіці.
Відомо, що основними кредиторами влади стали державні та націоналізовані комерційні банки. Цікаво, яким чином вони знаходили необхідні грошові кошти для цих операцій і що спонукало їх до цього. Тобто як відбувалася деформація розподілу ресурсів національної грошової системи?
Як можна побачити на рис. 1, серед джерел отримання банківських кредитних ресурсів з року в рік зменшувалася частка депозитів населення і підприємств – з 82,8 млрд грн у 2010-му до 79,5 млрд грн у 2012-му. Натомість зростала частка іншого джерела – нацбанківських емісійних кредитів рефінансування та операцій прямого РЕПО. Поміж напрямів позикових вкладень фінустанов у ці роки домінували операції з первинної купівлі держоблігацій та облігацій державних корпорацій, гарантованих урядом: 2010-го – 101 млрд грн (91% усіх виданих кредитів), 2011-го – 75 млрд грн (52 %) і 2012-го – 74 млрд грн (85%). 2011 року надходжень від розміщення облігацій стало не вистачати для гігантоманських планів влади. Настав, зокрема, час погашення раніше отриманих позик. Додатковим способом стало пряме кредитування регулятором під гарантії держави банків, націоналізованих у 2008-му й адміністративно підпорядкованих уряду. 2012-го ситуація значно погіршилася: новоотриманих урядом внутрішніх облігаційних запозичень (на 67 млрд грн) було замало для його фінансових планів (покриття дефіциту бюджету, погашення попередніх запозичень тощо). Приросту ж господарських кредитів майже не було. Обсяги банківсько-кредитних ресурсів штучно-адміністративного походження значно перевищували позикові засоби з природних ринкових джерел. Отже, з початку кризи 2008 року головними трендами руху штучних банківських засобів були такі: у 2008–2009-му вони були адміністративно наповнені емісійними позиками НБУ урядові та комерційним фінустановам на майже 140 млрд грн (їх «стерилізація» з вересня 2008-го здійснювалася за рахунок продажу на міжбанківському ринку валюти із золотовалютних резервів центробанку – до кінця 2009-го їх продали на $22,4 млрд); у 2010–2011 роках відбувалося вилучення з обігу грошових коштів шляхом їх обміну на депозитні сертифікати НБУ на загальну суму відповідно 248 млрд грн і 167 млрд грн; 2012-го влада повернулася до емісійного рефінансування банків – на 40,4 млрд грн, виданих на термін від кількох днів до року, і майже припинила випускати депозитні сертифікати (вимушена «стерилізація» зайвих грошей відбувалася внаслідок продажу на міжбанку резервної валюти НБУ).
Отже, можна зробити висновок про домінування суб’єктивних, штучних, адміністративних методів формування гривневих ресурсів банківської сфери, що заміщують реальні фінансові накопичення. Регулювання обсягів грошової маси здійснюється шляхом вилучення вільних коштів банків за допомогою ручних, бюрократичних процедур. Ці гроші централізовано перерозподіляються на бюрократичні й олігархічні потреби через механізми внутрішніх державних облігаційних запозичень і пряме кредитування субурядовими банками пріоритетних для влади проектів. Як наслідок – дефіцит ліквідності фінустанов та вільних позикових засобів, декваліфікація кредитних установ, перетворення більшості з них на платіжно-лихварські та валютно-спекулятивні контори, позбавлення реального сектору економіки необхідних фінансових фондів.
Четвертий напрям фінансової політики, який обрали нові фінансові керманичі, – посилення обмеження обігу іноземної валюти на території України. Зокрема, була пролонгована заборона на валютні кредити населенню. Обов’язковим став продаж валютної виручки від експорту товарів і послуг. Водночас запроваджено інвалютні облігації внутрішньої державної позики. Так, зростання тіньового обороту валюти, що є закономірним в умовах заборон, не дає змоги владі отримати необхідні доларові ресурси з внутрішнього ринку. Для боротьби з тіньовим позабанківським обігом валюти у 2011 році були запроваджені додаткові формальності при її роздрібному обміні на гривні в банківських установах: обмінні операції лише за наявності паспорта. Ці обмеження вводяться для зменшення купівлі доларів іноземцями, щоб зменшити вивезення твердої валюти з країни. Зазвичай у такий спосіб діють лише ті держави, які адміністративно занижують курс іноземної валюти і в яких не функціонують ринкові системи (як правило, тоталітарні режими). Це призводить до гальмування обігу платежів, а отже, й зниження темпів обороту товарів і всієї активності в економіці; зменшення продуктивності роботи й обсягів послуг банків; зростання недовіри українських громадян до гривні. Жодні штучні перепони в ринковій економіці не дають користі.
На жаль, влада не зробила логічних висновків із попередніх прорахунків і намагається посилити тиск на обіг валют. Про це свідчать хоча б ініціативи ввести податок на її готівковий обмін, замість того щоб запроваджувати вільну валютну конвертацію.
Очевидним наслідком антидоларової політики є погіршення платіжного балансу України, зменшення валютних ресурсів банківської системи та золотовалютних резервів НБУ (з $38,4 млрд у квітні 2011-го до $25,4 млрд на кінець грудня 2012-го).
І, нарешті, п’ятий ключовий напрям, який обрала нинішня влада, – фінансова закритість та відмежування нашої економіки від європейської та світової. Зокрема, міжнародні валютні транзакції (перекази, інвестиції, кредити, платежі тощо) потребують спеціального розгляду Нацбанку та ліцензуються щодо кожної операції. Регулятор заборонив транскордонні операції, наприклад торгівлю цінними паперами на фондових ринках інших країн, що закриває для наших суб’єктів міжнародні інвестиційні центри. Без отримання спеціальних ліцензій НБУ на території України неможлива також банківська інвалютна діяльність. Фінансові корпорації, зареєстровані в якій-небудь країні Євросоюзу, не потребують реєстрації своїх філій в інших країнах континенту. Проте не в Україні. Тут потрібні і реєстрації, і ліцензії. Інша адміністративна заборона – власникам іноземної валюти-резидентам не дозволяють вивозити її більше від певних обсягів. Переказ українцями, які працюють за кордоном, валюти у великих розмірах (більше ніж $150 тис.) супроводжується правовою вимогою її обов’язкового обміну на гривню. Для ввезення готівкової валюти (якщо сума перевищує $50 тис.) потрібно отримати спеціальний дозвіл НБУ.
Чинна система перешкод транснаціональному руху капіталів не є дієвою, вона неспроможна завадити формально незаконним транзакціям, але створює непереборні бар’єри легальним міжнародним операціям. Це фактично політичні обмеження для міжнародного бізнесу, для українців та для іноземців, адже вони незаконно позбавляються права власності. Така фінансова відчуженість України не дає їй змоги залучати іноземні капітали та інтегруватися в європейську й світову фінансові системи. Українська фінансово-грошова система, яка була створена в умовах відсутності досвіду і необхідної кваліфікації високопосадоців та за явної шкоди, завданої нам суб’єктами колишнього СРСР, залишається недосконалою, не модернізується і деструктивно впливає на реальний сектор економіки. Якщо врахувати, що 2013 року сформувалися критичні дефіцити й обсяги виплат за боргами, вже незабаром можна очікувати фінансових потрясінь для економіки та країни загалом.