Чимало нинішніх проблем європейських держав, приміром Італії чи країн пострадянського простору, вкорінені в тоталітарне минуле. У випадку України цей посттоталітарний спадок глибоко закарбований як у суспільно-політичних реаліях, так і в ментальності більшості громадян, а його стійкий ефект наша держава не змогла знищити за два десятки років незалежного існування. Про тоталітаризм, його ідейну спадщину в Європі та посттоталітарний синдром Тиждень спілкувався з відомим французьким філософом Філіппом де Лара.
У. Т.: Спокуса втановлення тоталітаризму не полишала людство навіть після повалення нацизму і радянського комунізму – двох найпотужніших тоталітарних ідеологій ХХ століття. Чи можна, на вашу думку, нині говорити про його зникнення як такого?
– Європейці багато чого успадкували від тоталітарної ери, яка вже давно мертва, але яку ми досі носимо на своїх плечах. Нині йдеться ані про модифікацію, ані про зникнення тоталітаризму як такого. Цими епітетами не можна відповісти на ваше запитання. На мою думку, маємо справу з процесом спадковості. Цілком очевидно, в історії був час, який можемо назвати тоталітарною ерою. Він розпочався з більшовицької революції та завершився після Другої світової війни. Для неї був характерний своєрідний різновид мобілізації, поєднання жорстокості з ідеологією. Навіть російська комуністична імперія за 10 років після війни значно змінила свою природу – вже не було масового терору та культу лідера. А це – найголовніші риси тоталітаризму, такого собі бачення «благословенного майбутнього», персоніфікованого Гітлером, Муссоліні та Сталіним. Той самий Брєжнєв – це вже був не «маленький», або «м’який» Сталін. Напевно, щось змінилося та навіть закінчилося. Символічним фіналом ери тоталітаризму стала публікація книжки Алєксандра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ».
Момент, коли лідери комуністичних держав Східної Європи почали навчати своїх дітей у школах МВА у США, зафіксував духовну смерть тоталітаризму. У Китаї відбулися ті самі процеси, проте з іншою хронологією. Втім, є парадокс: повнокровний тоталітаризм, поява якого пов’язана з Першою світовою війною, зник між колапсом нацизму і початком 1970-х років, але донині залишаються якісь його елементи. Помилково було б думати, як італійці кажуть, що фашизм зник come neve al sole, тобто як сніг на сонці. Час інтенсивної тоталітарної жорстокості та вірувань позаду. Проте залишилися величезні наслідки, відбитки і знаки того часу в сучасній Європі, понад усе – в колишніх комуністичних державах. І зараз тут можна почути заяви про те, що практично нічого не змінилося, що КГБ існує досі тощо. Головні риси тоталітаризму щезли, що є доконаним історичним фактом, відбулася зміна епох, проте багато рис і явищ, властивих тоталітарному минулому, все ще наявні в нашому житті.
У. Т.: Спосіб мислення та дискурсу 50 років тому і нині, як відомо, суттєво відмінні між собою. Який вигляд тоталітарні практики набули в сьогоденні?
– Якщо вести мову про Францію, то, на мою думку, у моїх співвітчизників викривлене бачення того, чим є тоталітаризм. Вони дивляться на досвід нацизму і фашизму, які зникли за підсумками світового воєнного протистояння, і ніколи не приділяли достатньої уваги комунізму. Також бракує рефлексії щодо посттоталітаризму, якщо розуміти оце «пост» у всіх його значеннях, тобто як «після», «ґрунтуючись на» і «спричинено чимось чи кимось». Концепцію останнього слід розуміти, беручи до уваги ці значення. Це сприяє пролиттю світла на походження тоталітаризму і може допомогти нам нині зрозуміти, що ж відбувається у різних країнах у подібних обставинах.
Французький соціолог і антрополог Луї Дюмо свого часу проаналізував тоталітаризм як кризу модернізації, яка охопила весь світ і крок за кроком поширювалася разом із глобалізацією. Коли говоримо тут про модернізацію, то йдеться не про повну трансформацію, а про адаптацію універсальних цінностей, інституцій, практик, вільного ринку в тій чи іншій країні світу, її входження до певної локальної культури. Це завжди болючий процес. У всіх випадках є подвійне відчуття не лише того, що щось отримуєш, а й того, що також втрачаєш дещо вельми цінне. У певних державах цей кризовий, болючий процес звернув на апокаліптичний шлях і викликав дуже жорстоку реакцію суспільства, яка проявляється у формі агресії, спрямованої проти процесу модернізації. Це типово для всіх тоталітарних революцій, які є одночасно промодерними, оскільки йдеться про нових людей, благословенне майбутнє, яке має бути цілковито відмінним від того, що є, і водночас спрямованим проти модерних зрушень, оскільки певні речі в минулому вважалися кращими. Тоталітарні революції – це консервативні революції.
Є низка модернізацій, зокрема англійська, французька, німецька тощо. У випадку низки країн історія модернізації обернулася лихом, призвела до катастрофи та непередбачуваних наслідків. Але певною мірою це одна і та сама історія, яка є частиною історії модернізації країн у різних регіонах світу, засвоєння традиційними суспільствами модернізаційних потоків. Це, власне, те, що антропологія тоталітаризму може привнести у наше знання і розуміння витоків тоталітаризму.
Чому тоталітаризм виник у Німеччині, Італії та Росії, а не в інших країнах, залишається відкритим питанням, зокрема і для антропології. Фашизм, наприклад, існував у багатьох державах, з Францією включно, фашистські рухи діяли у всіх країнах Європи, від Фінляндії до Португалії. Проте ані у Чехословаччині, ані в Польщі тоталітарних революцій не відбулося. У випадку Німеччини, Італії та Росії йдеться передусім про незавершеність побудови нації і труднощі з імперським спадком. Чому згадані нації опинилися в полоні імперської моделі? Росія завжди була імперією, і лише на початку минулого століття почала ставати модерною нацією. Вона хиталася між імперською традицією та можливістю побудови модерної нації, що залишило вагомий слід на цій країні.
Тоталітарні режими мертві, але вони донині справляють сильний вплив на різні держави та їхню культуру.
У. Т.: як би ви могли порівняти дві тоталітарні системи модерного часу – радянську і нацистську?
– Очевидно, що таке зіставлення легітимує низку контроверсійних моментів. Хтось може сказати, що ці два режими не можна порівнювати, тому що нацизм є абсолютним злом, а комунізм, який насправді винний у безлічі злочинів, у чомусь був таки добрим починанням. Як на мене, ці контроверсійності є безглуздими, оскільки порівнювати не значить зрівнювати. Навпаки, порівнювати – це знаходити спільні риси та відмінності. Більше того, нині вже все сказано про порівняння цих явищ. Зараз важливо краще зрозуміти інтеракції та взаємодію між нацизмом та радянським комунізмом. «Криваві землі» – це типовий трагічний приклад тих найгірших речей, які сталися у країнах Центрально-Східної Європи не з вини винятково нацистів чи російських комуністів, але з вини двох режимів одночасно. Це могли бути одночасні акції, або дії, що йшли одне за одним, наслідуючи одне одного, реагуючи на дії одне одного. Найкращим прикладом є окупація Польщі та України. актуальною нині є відповідь на запитання, що дає комбінація різних європейських тоталітарних режимів.
У. Т.: Наскільки порівнянні між собою є два найбільші масові злочини радянського комунізму та нацизму – Голодомор в Україні 1932–-1933 років та Голокост під час Другої світової війни?
– Цілком зрозуміло, що між ними є подібність і не лише через те, що йдеться про масові вбивства. Голод в Україні та Голокост є першими випадками масових розправ такого типу в історії людства. Нічого подібного до Голодомору 1932–1933 років в Україні ніколи до того не вражало людство. Голод був знаряддям політичних цілей і до цього, наприклад, тоді, коли армія брала в облогу місто супротивника, однак не йшлося про масштабні акції проти цілої нації. Оця глобальність у випадку знищення українців і євреїв тоталітарними режимами є визначальною. Зокрема, і до приходу нацистів до влади були випадки єврейських погромів, проте Голокост став першим, коли було схвалено рішення знищити всіх євреїв без винятку в Європі, а в проекті – у цілому світі.
Є ще одна подібність між цими трагедіями: те, що факт їхнього існування в обох випадках заперечувався у великому масштабі істориками, колишніми комуністами чи нацистами. Голокост у світі визнали швидше від Голодомору, стали досліджувати та збирати свідчення очевидців тому, що трагедія в Україні до останнього часу успішно заперечувалася і замовчувалася. У Франції 20 років тому ніхто ніколи не чув про Голодомор в Україні. Це величезне досягнення, що більшість уже не заперечує цього жахливого факту і бачить не викривлене обличчя радянського тоталітаризму. Однак, як і у випадку Голокосту, частиною дискурсу злочину буде заперечення або применшення його розмірів.
Якщо говорити про відмінності Голодомору і Голокосту, то перший одного дня таки припинився, тоді як Голокост мав не припинятися до смерті останнього єврея на землі, і зупинився лише через поразку нацизму у Другій світовій війні. Коли люди починають знищувати собі подібних у величезних кількостях, згадаймо принаймні геноцид у Руанді, вони не можуть зупинитися. Один злочин тягне за собою інший і стає звичкою. Уявіть собі ситуацію, що Німеччина лежить в руїнах, війну програно, але останні загони СС продовжують транспортувати євреїв до концтаборів, щоб там їх знищити…
У. Т.: Як ви бачите феномен так званого homo soveticus, який ментально й досі присутній у більшості пострадянських країн?
– На мою думку, homo soveticus як такого не існує. Знаю, що з моїх вуст це звучить доволі провокативно. Я дуже люблю романи Алєксандра Зіновьєва, що найкраще ілюструють тип homo soveticus (1982 року він опублікував однойменний роман). Його твори є важливим джерелом інформації про радянське суспільство і радянську культуру. Саме тут із соціологічного боку дуже детально описані механізм появи та джерела походження цього феномена. Однак у запропонованому Зіновьєвим дискурсі про цей феномен залишається чимало незрозумілого, оскільки видається, що совєтизація людини була перманентним і незворотним явищем. Говорити, що радянський режим докорінно змінив людину і вже дуже давно всі на підвладних колишньому СРСР теренах є homo soveticus, є небезпечним і спрощеним баченням проблеми.
Homo soveticus – це поведінка, запозичена з тоталітарного минулого, яка продовжується нині, коли тоталітарне оточення зникло. Люди вже не вірять, що вони мають, наприклад, вбивати всіх «зрадників» режиму тощо, проте вони ще поводяться, як радянські люди. Я боюся, що вживання цього словосполучення, яке є сміливим відкриттям Зіновьєва, у вигляді систематизованої концепції веде до розподілу на два види людей: «людину ліберального типу» і homo soveticus.