Хтось із усього розказаного та почутого вловив лише окремі частинки мозаїки: «зґвалтування», «жінки», «sех», але чомусь без традиційної «полунички», і був… розчарований. Дехто з психологів каже, що такі розповіді-спогади спричиняють додаткову травматизацію жертв і негативно впливають на суспільство, яке вимушено стає споживачем болісного ексгібіціонізму постраждалих.
Безумовно, всі ці погляди мають право на існування, тоді як сам флешмоб, спрямований на викриття насильства, — явище закономірне для українського соціуму, який змінюється, формує власну систему норм, цінностей та суспільних установок. Намагається позбутися спадщини тоталітаризму, до якої належить, зокрема, звичка до толерування тиску на особистість. «Товариші! Повідомляю головні моменти моїх взаємин із нині викритим ворогом партії і народу Квірінгом… — писала в листі від 23 грудня 1937 року до парткому ВКП(б) при Виконавчому комітеті Комуністичного інтернаціоналу стара більшовичка Серафима Гопнер про свого колишнього чоловіка. — Бачу свою помилку в тому, що при оцінці його політичної фізіономії як комуніста я не пов’язала з його політичною фізіономією його приватне життя, в якому були риси міщанства і траплялися безвідповідальні зв’язки з жінками… Оглядаючись на весь період нашого знайомства, я запитую себе: де були мої очі? Я проклинаю цю сторінку мого минулого… Усвідомлюю свою провину перед партією за виявлену сліпоту, за шкоду, завдану їй, і почуваю пекучий сором за «дружбу» з цим гадом…» Сучасні громадяни України, які вже усвідомили своє право на особистий простір, мають підстави здивуватися: яке було діло партії до стосунків цієї жінки з її колишнім чоловіком? Але в 1930-х такі самовиправдання нікого не дивували. Комуністична система прагнула зазирнути в кожну шпаринку й узяти під контроль найінтимніші сторони людського життя, зокрема секс, особисті стосунки тощо.
Читайте також: Теж не мовчали. Кампанії проти насильства на Заході
На початку 2000-х у ЗМІ розгорілася дискусія навколо так званої pick up — маніпулятивної технології, що навчала представників «сильної статі», як покласти жінку за короткий час у ліжко. Психологічні прийоми пікаперів потрапляли на сприятливий ґрунт, бо сформовані в іще радянському суспільстві дівчата й молоді жінки не вміли визначати межі свого особистого простору та не могли сказати «ні», якщо спрямована на них дія іншої людини викликала фізичний або психологічний дискомфорт. Дехто, частіше чоловіки, читаючи історії зґвалтувань на сторінці флешмобу, звертає увагу (про це ж таки свідчить і статистика), що ґвалтівниками часто виявляються друзі та знайомі жертв. Мовляв, сама винна, навіщо приятелювати з поганими людьми? Однак життєві обставини бувають різні. Велику роль відіграє фізичний та психологічний стан потенційної жертви, яка стала об’єктом інтересу злочинця. І мова не про алкогольне чи наркотичне сп’яніння. Наведемо для прикладу історію про насильство, датовану весною 1933 року.
Події відбувалися на Київщині в лікарні, що стояла пусткою, бо годувати пацієнтів було нічим. Так само як і медичний персонал. До гарненької 22-річної лікарки почав залицятися начальник політвідділу, у котрого, як було відомо, у Дніпропетровську залишилися дружина й діти. Чоловік приносив щедрі дарунки: білий хліб, сало, шпроти, цукерки, мандарини, які отримував від держави через спецрозподільник. Дівчина стійко відмовлялася, розуміючи, що таким чином її намагаються просто купити. Але виснажений голодом організм жив окремим життям, і його не цікавили моральні настанови жінки. Коли вона розтуляла вуста, щоб попросити залицяльника забрати свої продукти, слинні залози починали працювати з особливою силою, позбавляючи мови та рішучості.
Одного разу молода лікарка не витримала й прийняла дарунок гарного ситого чоловіка, що благав її почастуватись, розповідаючи, як йому прикро бачити її голодною. «Із якою насолодою я їла, один Бог знає, але разом із тим яку гіркоту відчувала я в серці, яку невимовну образу на своє голодне
існування. Образу та сором перед цим чоловіком, який годує мене зі своїх рук, мов собачку», — розповідала вона потім про свої відчуття. Пригощання повторилося наступного дня, а потім знову і знову. Чоловік наполегливо запрошував її до свого помешкання, вона відмовлялася, але одного дня погодилася, бо почувалася зобов’язаною.
Читайте також: В Україні від насильства в сім'ї потерпає 60% дітей
Щойно увійшли, як господар замкнув квартиру на ключ. Дівчина злякалася й хотіла закричати, але він упав навколішки й почав розповідати, що не може без неї жити, що з дружиною розійшовся… Врешті пообіцяв розписатися з нею наступного дня. Обдурена почувалася щасливою. Який у неї буде чоловік! Вродливий. При посаді. «Я вже встигла його покохати як слід», — згадувала вона.
Наступного дня на роботу «наречена» не пішла. Вдягла найкращу сукню. Причепурилася. Чекає… Годину немає, дві… Уже вечір настає… Усю ніч хвилювалася, чи не трапилося чогось? На другий день рушила до «милого» сама. А прибувши на місце, з’ясувала, що вона була не перша й не остання жертва працівників місцевого райкому та політвідділу, у квартирах яких щодня відбувалися «весілля божевільних»… Історія закінчилася
самогубством жінки.
Навряд чи хтось зважиться звинувачувати цю конкретно взяту людину в легковажності, у тому, що вона мала погані знайомства чи прийняла подарунок, який, по суті, був платою за секс. Очевидно, що вона перебувала в зміненому стані свідомості, як і більшість українського населення в роки Голодомору: хтось їв власних дітей, хтось нападав на самотніх подорожніх, а хтось корчився від болю, бо його організм перетравлював сам себе…
Крім того, стосунки мають властивість розвиватися. Сприятливим фактором для поширення насильства є дисбаланс влади, внаслідок якого одна особистість потрапляє в залежність (фінансову, психологічну) від іншої. Соціальні психологи вважають, що ситуація нерівноправ’я найчастіше еволюціонує в бік збільшення владного дисбалансу. Зловживання призводить до того, що жертва починає ставитися до себе щоразу негативніше, почувається нездатною про себе потурбуватися. Цей цикл дедалі сильнішої залежності й зниження самооцінки повторюється знову і знову, створюючи потужну (емоційну) прив’язаність жертви до агресора, котру вона сприймає як «любов».
Читайте також: В Україні фіксують збільшення кількості звернень щодо насильства у сім'ях демобілізованих та воїнів АТО
Прив’язаність виявляється міцнішою, якщо агресія має непостійний характер і насильство та ненасильство систематично чергуються. Зазвичай стосунки агресора та його жертви переживають три фази: нагнітання напруження, акт насильства та «медовий місяць». Саме в період «медового місяця», коли особа, доведена до відчаю, раптом дістає можливість «подихати вільно» й відчути увагу та людяність свого мучителя, їй починає здаватися, що життя налагоджується, що він не такий уже й поганий, що з ним можна нормально взаємодіяти. Жертва вирішує не розривати стосунків. І тоді… насильство повторюється. Отже, часто відбувається так: на початку взаємин партнери відчували одне до одного повагу, любов, пристрасть, але на певному етапі ці почуття змінилися. І в такому випадку не годиться звинувачувати цю жінку (або цього чоловіка) у виборі партнера-лиходія: агресором і жертвою вони стали в процесі міжособистісного контакту.
Чому так відбувається? Причин багато. Жорстоке поводження з дитиною в сім’ї часто призводить до того, що людина, ставши дорослою, «мститиметься» за давні образи своїм дітям, проявлятиме агресію стосовно інших людей. Відомо, що п’яний батько Сталіна чоботар Віссаріон Джугашвілі часто бив його ногами. Цією дитячою травмою дослідники пояснюють звичку «вождя» навіть улітку носити чоботи, які він використовував для «виховання» синів.
Одна з причин формування поведінки жертви пов’язана із самооцінкою, яка закладається в дитячому віці під впливом батьків. Якщо дитину любили, приймали, поважали її почуття, то, ставши самостійною особистістю, вона позитивно, з повагою ставитиметься до себе. А якщо малюк виростав без належної уваги, почуваючись зайвим, малоцінним, то, ставши дорослим, він, швидше за все, покірно прийматиме зневагу до себе, знецінення своєї праці, уникатиме ситуацій, які вимагають прийняття самостійного рішення, бо не віритиме, що здатен сам щось зробити. Такими людьми легко маніпулювати. Вони не схильні прислухатися до своїх почуттів, тому часто неспроможні повідомити партнеру, що їм подобається, а що ні.
Читайте також: Amnesty International закликає уряд розслідувати жорстоке поводження з людьми в зоні АТО
Не останню роль відіграла й політика знеособлення людини в радянському суспільстві протягом багатьох десятиліть. «Гвинтик» не може бути повноцінною особистістю. Те, чого він в індивідуальному порядку хоче, що відчуває його маленьке «я», не істотне. У нього не може бути почуття гідності, самоповаги. Важливо лише те, чого прагнемо «ми»: партія і народні маси. Так виховували не одне покоління українців… Але в незалежній країні поняття «честь», «гідність» стосовно окремого громадянина поступово набувають реального змісту. У нас була «Врадіївка», коли жителі багатьох міст і сіл повстали проти свавілля так званих правоохоронців. У нас була Революція гідності, коли сумлінні громадяни зажадали від влади поваги до себе та своєї праці. Флешмоб #яНеБоюсьСказати — частина ланцюжка самоусвідомлення себе як Людини, своєї Гідності та права іншого плекати власну Гідність. І це оздоровлення духу відбувається не лише з тими, хто зазнав насильства, а й із тими, хто тільки-но усвідомив проблему. «Волосся дибки стає. Я з тих, хто навіть близько не уявляв собі масштабу трагедії», «Був з обох боків таких історій. Мені страшенно соромно», «Часто трапляються слова про те, що ніхто не прийшов на допомогу. Цим перехожим міг бути і я…» — такі коментарі можна побачити під зізнаннями людей, які пережили насильство.
Це і є зворотна реакція, сигнал про те, що суспільство дорослішає і вже готове до відповідальних учинків.