Бо де в чому стабільність таки є: минають десятиліття незалежності, а українців усе так само активно й масовано переконують у тому, що вони можуть ще якийсь час пожити без української в Україні, що це питання «не на часі», що «ми живемо не в країні рожевих україномовних поні», що «треба спочатку створити умови», щоб заохотити бізнес до дерусифікації, що відстоювання української — це «цирк із несмішними клоунами», що краще «платити вищі зарплати тим, хто говорить державною». Таких «що» ми всі чули сотні разів, і щоразу, коли Україна запроваджує нові запобіжники проти надзвичайно живучої дискримінації українців, ця балалайка невтомно грає знайомий усім репертуар заново. Боротьба, яка розгорнулась останніми тижнями, особливо завзята, адже мова йде про «здачу» телевізора ментальними окупантами своїй колонії.
Нещодавно у Верховній Раді запропонували відтермінувати норму про обов’язковий показ фільмів на телебаченні українською мовою з 16 липня 2021 року на бозна-коли, а точніше, на «через два місяці після завершення карантину в Україні», хоч би коли це сталося. Іншими словами, нам запропонували й далі дивитися телеканали «і так поймьотє» та «какая разніца». Це особливо гнітюче з урахуванням нещодавньої заяви мовного омбудсмена Тараса Кременя про те, що наразі дві третини усіх серіалів на п’яти провідних українських телеканалах («1+1», «Інтер», «Україна», «СТБ» та «ICTV») демонструються російською мовою. Якщо конкретніше, то із 43 серіалів лише 14 виготовлені або озвучені українською мовою. Й останні бої ведуться саме за те, щоб нічого не змінювалося за рахунок подальшої не лише культурної та мовної, а й психологічної дезорієнтації українського телеглядача, який не обирав бути «какой разніцей»: із нього цю «какую разніцу» старанно виліпили потоками неконтрольовано російського контенту.
Читайте також: Тактика миру не працює
То що ж відбувається? Боротьба за панівні позиції російського контенту перебуває в активній фазі, а деякі «слуги народу» (найдужче переймаються темою, зокрема, Олександр Ткаченко та Микита Потураєв) підсвітили свої реальні орієнтири. Виявилося, що вони є слугами не зовсім народу, а так — незначної групки людей, яка упродовж тривалого часу ігнорувала потребу громадян в українському контенті та хоче й далі це робити. І ось міністр культури Ткаченко виходить із цілим переліком раціоналізації такого підходу: «упали доходи, і вкладати кошти у виробництво україномовного продукту стало менше можливостей» (але ж його й не особливо виробляли, коли були можливості, статистика красномовна), «телеканалам держава особливо не допомагала, тому маємо спочатку подбати про створення умов» (із таким підходом, то держава має виплачувати компенсацію супермаркетам, щоб ті, собі на збиток, перестали збувати покупцям прострочений продукт) і улюблене — про те, що не можна «примушувати й принижувати» російськомовних в Україні.
Після останніх слів я не готова називати Ткаченка міністром культури — для мене він радше міністр ментальної окупації. Адже більше переймається гіпотетичним приниженням, що — можливо (!) — матиме місце від появи україномовного контенту в українському телевізорі (ти диви, яка зухвалість!), аніж реальною дискримінацією й ігноруванням українського, що існує роками і яскраво проілюстроване наведеним співвідношенням озвучених українською серіалів у пропорції 14 до 29. Така позиція видається особливо фальшивою, зважаючи на те, що єдина мовна війна, яка існує у всіх пострадянських країнах, — війна російської з усіма іншими неросійськими мовами; те ж, у чому намагаються звинуватити українців, — це дерусифікація, ментальна деокупація, створення умов для розвитку мови після звільнення від загарбника, запровадження юридичних важелів, що унеможливлюють продовження колонізаторської практики дискримінації українців.
Читайте також: «Яловичина», «Свинина», «Батьківщина»
І тут я хочу поставити ключове запитання: то чим такий цінний для української держави приватний бізнес, що сприяє розвитку російської культуріндустрії? Навіщо кидати свої сили на порятунок виробників контенту, які за рахунок видресируваного до всеядності українського глядача орієнтуються на Москву й заробляють собі основне бабло там, згодовуючи нам по суті секондгенд? Чиєму розвитку сприятиме збереження статус-кво — українського суспільства чи кількох бізнесів, які роками підтримують культурну й мовну окупацію? Кому вони насправді потрібні, крім самих себе та ворога, що понад 300 років веде проти нас війну на знищення? Цей клас реально не шкода, і він повинен вимерти після років ігнорування потреб українців, якщо не здатний усвідомити, що ми всі вже давно не живемо в УРСР, тож орієнтування на обслуговування інтересів Москви застаріле. Нічого нового: еволюція або смерть, і метушня вошей та гнид проти еволюції наочно демонструє, що це не суспільство обрало для них відхід у небуття, а вони самі.