Продовження. Першу частину розвідки про Крути читайте за посиланням
Відомо про три періоди, коли відбувався активний пошук свідків бою під Крутами. Перший раз – у 1918 році, з ініціативи родин загиблих юнаків. Удруге – у 1921-1922 роках, коли про це порушив питання колишній голова ради юнаків 1-ї Української військової школі ім. Б. Хмельницького Михайло Михайлик. Але до публікацій спогадів у той період не дійшло. Нарешті, втретє – у 1932 році, завдяки редакції львівського «Літопису Червоної Калини», яка опублікувала рукописи Михайла Михайлика та Ігоря Лоського. Потому впродовж найближчих років з’явились друком ще деякі спогади, передусім – командира куреня 1-ї Українського військової школи ім. Б. Хмельницького Аверкія Гончаренка. Але справжніх учасників бою під Крутами, які поділились своїми спогадами, залишилось небагато. Достовірних мемуарів, написаних особами, які безперечно є крутянами – всього в районі десятка. Проте текстів різноманітних дослідників, а також псевдоучасників бою набереться не одна сотня.
Голова організаційного комітету Студентського куреня Петро Сварика
Куди ж поділись справжні учасники бою під Крутами? Зокрема, тривалий час було незрозуміло: хто саме організовував Допоміжний Студентський курінь Січових Стрільців та безпосередньо очолював 1-у його сотню, яка брала участь у бою під Крутами? На це питання нарешті відповів історик Юрій Юзич у своїй статті «Герой-розвідник Семен Король», який розібрався з різними вояками на прізвище «Король» та знайшов того, який безпосередньо керував 1-ю сотнею – Семена Короля. Як виявилось, він був страчений більшовиками у липні 1920 року.
У цій же публікації історик згадав про полковника Петра Сварику – голову організаційного комітету допоміжного студентського куреня січових стрільців. Але Ю. Юзич не знав про долю цієї людини. На той час 50-літній П. Сварика був одним із ініціаторів створення куреня, а до того – членом українського клубу «Родина» в Києві. Рідний брат Петра Сварики Василь пізніше став генерал-хорунжим Армії УНР. На «розстрільну» анкету Петра Сварики я випадково натрапив, коли працював над зовсім іншою темою: масовою стратою колишніх білогвардійських офіцерів та біженців радянською владою у Криму восени 1920 – навесні 1921 років. Він був засуджений до страти серед інших 273 офіцерів та урядовців у Феодосії 27 листопада 1920 року.
Згідно анкети, на той момент Петру Михайловичу Свариці було 53 роки. Він походив з Хмелевської волості Роменського повіту Полтавської губернії. Закінчив кадетський корпус та 2-е військове Костянтинівське училище (у 1886 році). Більшу частину життя служив вихователем у Володимирському Київському кадетському корпусі. У вересні 1919 року, коли Київ зайняли білогвардійці, Сварика перейшов на посаду квартирмейстера Київського Костянтинівського військового училища, і вже з ним евакуювався до Криму.
Чи залишився у Криму Петро Сварика добровільно, чи його, як і гурток інших викладачів та працівників училища просто покинули у Феодосії під час евакуації – сказати важко. Але, як і інші офіцери та урядовці, що залишились у Феодосії, він з’явився на реєстрацію, потім був замкнений у казармах, а далі – страчений разом з іншими на околиці міста.
Читайте також: Разом проти більшовиків
Чому Петро Сварика опинився у білогвардійців? Зараз щодо цього можна лише висловлювати припущення. Вірогідно, після трагічної загибелі юнаків під Крутами, а потім – сумної історії поневірянь у справі розслідування бою, Петро Сварика міг розчаруватись в ідеях УНР та повернувся до звичної роботи – вихователем кадетського корпусу. У приміщенні корпусу залишалось чимало підлітків-сиріт – дітей загиблих під час Першої світової офіцерів, яким не було куди піти, і за ними треба було дбати, доглядати та захищати. Адже, більшовиками у різні часи було брутально вбито кілька київських кадетів. Коли білогвардійці зайняли Київ, то ними було евакуйовано кадетський корпус, а хлопці старшого віку вступили до військового училища. Вірогідно, з ними ж перейшов і Петро Сварика. Так, кінець-кінцем, він опинився у Криму.
Займаючись темою масових страт у Криму, мені вдалося дослідити останні години життя засуджених на смерть у Феодосії, і навіть пройти шляхом, яким вони йшли в останнє. Їх вивели величезною групою з віленських казарм, які знаходились зовсім неподалік Чорного моря, та повели малесенькими вулицями міста на околицю. Заручників супроводжував батальйон конвоїрів, де всі бійці – від рядових до командного складу, самі були вчорашніми білогвардійцями. Вислужуючись перед більшовиками, вони суворо стежили за своїми недавніми соратниками. Біля кладовища, де чимало ярів та заглиблень, смертників страчували по кілька десятків за раз. Перед тим вони мали зняти свій одяг та чоботи. Екзекуція продовжувалась кілька годин, і засуджені на смерть судячи з усього покірно чекали у черзі. Серед тих, хто того ж дня був страчений з Петром Сварикою, трапляються і деякі інші відомі прізвища. Зокрема, генерал Гнат Васильченко – командир 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави та деякі з його колишніх підлеглих, які внаслідок повстання Директорії проти влади гетьмана Павла Скоропадського перейшли на бік білогвардійців.
Доля лікаря школи Петра Бочарова
У 1918 році у Києві більшовиками були страчені і деякі інші учасники бою під Крутами – це поранені, доставлені до міста, а також лікар, який їх привіз. У спогаді Митрофана Швидуна, чи не єдиного з усіх крутян, фігурує інформація про надання медичної допомоги у боях під Крутами (він сам був поранений у ногу, а тому знав про це напевно). «Становище вище ускладнювалося ще й тим, що ми мали багато ранених. Поблизу не було ані шпиталя, ані санітарних поїздів. Шкільний лікар, відомий хірург Бочкарєв (насправді Бочаров – Ред.), із своїм персоналом прикладав усіх зусиль, щоб допомогти нам. Між нами були тяжко ранені, які вимагали негайної операції. Наскоро приспособлились звичайні товарні вагони в примітивні санітарні, і ранених відправляли ними до Києва», – згадував Швидун.
І трохи нижче по тексту Швидун описує долю лікаря Бочарова та поранених: «Вояків, які були тяжко ранені й не могли залишити шпиталя, большевики замучили. Лікаря військової школи, який одного дня вертався із шпиталя додому, большевики арештували на Олександрівській вул. і розстріляли в Чека, що містилося в царському палаці». Петро Бочаров був дуже відомим у Києві та далеко за його межами фахівцем: заможні люди його знали, як непересічного хірурга, бідні – як лікаря, який допомагав безкоштовно. І першими про його вбивство написали навіть не київські, а одеські газети. Там же було опубліковано підтвердження, що Бочаров у ту мить виконував обов’язки військового лікаря 1-ї Української військової школи:
«Возвратившийся из Киева в Одессу жел.-дорож. врач ст. «Застава» Семперович передает подробности убийства главного врача украинского военного училища хирурга д-ра медиц. П.В. Бочарова – старшего брата оперного артиста Бочарова, подвизающегося в одес. Гор. Театре. Оказывается, что этот популярный в Киеве хирург погиб из-за своей шинели с красной подкладкой (покойный был в чине д.с.с.(дійсний статський радник, цивільний чин, який відповідав званню генерал-майора – прим. Я.Т.). Когда д-р Бочаров ехал из училища домой, экипаж его был остановлен группой, состоящей из 2-х солдат и 1 матроса, которые потребовали от него удостоверение, что он врач. П.В. Бочаров указал матросу и солдатам на свою нарукавную повязку «Кр. Креста». Но солдаты не поверили этому знаку, заметив: «Этак каждый генерал заявит, что он врач»… Повидимому у врача не были при себе бумаги и солдаты заявили, что отведут его в революционный штаб для установления личности. Но они вместо дворца штаба, повели д-ра Бочарова в Мариинский парк, где зверски его убили. Извозчик долго ожидал своего врача, но другой, приехавший извозчик сообщил ему, что нечего ждать больше: д-р Бочаров убит. Кучер отправился на полуразрушенную квартиру врача, где был лишь один родственник – 13-летний гимназист из Одессы – Семперович. Прибывшая вскоре сестра покойного отправилась в революц. трибунал, но там ей не поверили и сказали, что не может быть чтобы убили такого хорошего человека, что в «списке» д-ра Бочарова не было… Но, когда сестра Бочарова заявила, что она сама опознала в Мариинском парке тело брата, ей ответили, что это прискорбное недоразумение…»
Петро Васильович Бочаров був корінним петербуржцем. Він народився 22 листопада 1857 року у родині мирового судді. З 1882 року служив військовим лікарем у Києві, і відтоді зжився з цим містом. У 1917 році Петро Бочаров перебував на посаді лікаря 1-го Київського Костянтинівського військового училища, на базі якого і було створено 1-ї Українську військову школу ім. Б. Хмельницького. Петербуржець не став їхати до захопленої більшовиками батьківщини, і свідомо залишився на українській військовій службі. Між іншим, його приклад наслідувало і чимало інших російських аристократів, які в січні 1918 року пліч-о-пліч з гайдамаками та вільними козаками воювали проти більшовиків. Але про це ми розкажемо в іншій статті.
Читайте також: Битва за культурний суверенітет
Коли українські та німецькі війська звільнили Київ, обставини вбивства Петра Бочарова були розслідувані надзвичайно докладно. На превеликий жаль, ця трагедія для більшовиків та їх посіпак стала видовищем, шоу… І що найбільш трагічно – серед юрби «глядачів», які спостерігали, як вбивають лікаря, напевно були ті, кого він лікував. Адже вбивство відбувалось у Маріїнському парку, неподалік від стін «Арсеналу», на якому багато хто з робітників знав Петра Бочарова та був особисто йому забов’язаний за безоплатну медичну допомогу. Сестра лікаря забрала його тіло та поховала на Аскольдовій могилі.
Але як склалась доля поранених, які були привезені зі ст. Крути? У найбільш повному некролозі Бочарова згадується, що зранку 27 січня він вирушив до лазарету 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, де побачив, що там усе розгромлено. Митрофан Швидун згадував, що поранених вояків більшовики закатували. Невже так сталось насправді?
У газеті «Нова Рада» 5 березня 1918 року було опубліковано оголошення командира Київського козацького полку (вочевидь, вільного козацтва) К. Павлюка, про те, що 27 січня більшовики забрали з лазарету Києво-Печерської Лаври його підлеглого Андрія Антоненка, а також інших поранених козаків. Їх долю К. Павлюк не знав, і це намагався з’ясувати. У ті ж дні у морзі військового госпіталя, Олександрівської лікарні, а також деяких казармах почали виявляти замордовані тіла українських військових. Отож, цілком вірогідно, що були серед них і юнаки, які дістали важкі поранення під Крутами.
Як народився та помер міф про Володимира Наумовича
Торік історики Ярослав Бульбонюк та Ярослав Файзулін віднайшли запис у метричній книзі про те, що студент Володимир Наумович, який, як вважалось, загинув під Крутами, насправді був похований на Аскольдовій могилі 22 (9) грудня 1918 року. Тобто, він загинув під час боротьби військ Директорії проти прибічників гетьмана Павла Скоропадського за Київ, або вже після вступу переможців до міста. Цікаво, що ані в публікаціях 1918 року, ані у пізніших спогадах про участь та загибель Володимира Наумовича під Крутами взагалі не згадується.
Водночас, красиву легенду про загибель В. Наумовича особисто я чув на початку 1990-х років десяти разів та від різних людей. З посиланням на нащадків родини Наумовичів. Що буцімто В. Наумович був другом В. Шульгіна, вони разом потрапили до більшовицького полону, і коли їх страчували – обійнялись. Їхні тіла застигли в обіймах, і так вони були поховані в одній труні на Аскольдовій могилі. А звідти, коли кладовище знищувалось у 1930-і рр., рештки були перенесені родиною Наумовичів на Лук’янівське кладовище. Причому, разом з ними і рештки сотника Омельченка забрали та перепоховали…
Що важливо: ще на початку 1990-х історик Сергій Білокінь відзначав, що у чисельних некрологах Шульгіна ані словом не згадується ця історія, а також – що він похований в одній труні з Наумовичем. Крім того, в цій історії бентежило, що Наумовича (а також – українського націоналіста Шульгіна), поховали поруч з дідом – відомим москвофілом та проросійським діячем.
Читайте також: Незручна нація
Однак історію Володимира Наумовича, як учасника бою, активно «просувала» відомий історик та некрополезнавець Людмила Андріївна Проценко, яка ще за радянських часів особливо цікавилась темою українських поховань. У цьому було, до деякої міри, особисте зацікавлення Людмили Андріївни: її рідний дядя, мічман Дружина, був одним із ад’ютантів гетьмана Павла Скоропадського, і як склалась його доля після листопада 1918 року, дослідниця не знала. Отже, не вірити словам та публікаціям Людмили Проценко не було жодних підстав. Крім того, на Лук’янівському кладовищі родина Наумовичів навіть встановила табличку, що він загинув під Крутами…
Отже, вся історія вигадана? Можливо, не зовсім…
Не виключено, що хтось з членів родини Наумовичів переповідав Людмилі Андріївні Проценко історію про те, що у 1930-і рр. на Лук’янівці були перепоховані Володимир Наумович, його друг – Шульгін, а також якийсь їх командир, які загинули у 1918 році… Звісно, Людмила Проценко, як історик, почала шукати по газетах: а хто ж загинув у 1918 році, і натрапила на полеглого під Крутами Володимира Шульгіна. Обидва були студентами, ну і далі неважко дофантазувати.
Іронія та трагізм історії полягає в тому, що у 1918 році загинув ще один В. Шульгін – Васілід. Син відомого російського націоналіста, видавця та редактора газети «Киевлянин» Василя Віталійовича Шульгіна. Причому, загинув він, швидше за все, 14(1) грудня 1918 року саме під час бою з військами Директорії. Де поховали Васіліда Шульгіна – достеменно невідомо. Представників цієї родини зазвичай ховали на власній ділянці Байкового кладовища, але за умов, коли у Києві перебували війська Директорії, вочевидь, могли поховати там, де змогли…
У 1960-х роках Василь Віталійович Шульгін бував в Україні та зокрема у Києві. Він був захоплений радянськими військами у 1944 році в Югославії, до 1956 року утримувався у Володимирській в’язниці, а потім постійно мешкав у Володимирі. Після звільнення він писав різні пропагандистські книжки та статті на замовлення КПРС, а взамін мав змогу відвідати могили своїх близьких. Зокрема, Василь Шульгін шукав могили двох своїх синів: загиблого у 1918 році та зниклого безвісти в Криму восени 1920-го. І в Києві куратори від КГБ мали пред’явити йому якісь могили… Або якусь історію. А зважаючи на те, що дід Володимира Наумовича був соратником Василя Шульгіна та товаришем його вітчина (теж відомого російського націоналіста з Києва), то історія зі спільною могилою цілком би підійшла…
Поголоски цієї історії (а в радянські часи плітки, на жаль, часто були єдиним джерелом інформації) могли кінець-кінцем трансформуватись у той міф, який ми всі знаємо. Поміж іншим, Володимир та Васілід Шульгіни були родичами, але належали до двох різних політичних гілок родини.
У пошуках інших поховань крутян
Цифри втрат у бою під Крутами – це тема, яка була дискусійною, починаючи з 1918 року. Загальновідомо, що 19 березня 1918 року на Аскольдовій могилі було поховано 28 юнаків: студентів, гімназистів та кількох неідентифікованих осіб.
Серед похованих не було одного з гімназистів 2-ї Української Кирило-Мефодіївської гімназії Павла Кольченка. Ось що згадував про це Ігор Лоський: «Не було тут лишень згаданого голови гімназійних зборів Павла Кольченка. Аж пізніше довідались, що Кольченкові вдалося втікти з большевицьких рук, але вже десь під Ніжином захопили його матроси з большевицького панцирника і після нелюдських знущань мертвого кинули на Ніжинському двірці». Отже, Павло Кольченко – 29-й, і не факт, що його тіло привезли для поховання до Києва.
Читайте також: Український феномен Нестора Махна
Михайло Михайлик у своїх споминах, написаних на підставі не лише власних вражень, а ще й свідчень побратимів, перерахував такі втрати: «Уже в вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна не долічувала 5-10 юнаків, студентський курінь до 50 студентів. Перетомлені всі спали в вагонах, а на ранок встали на станції Бобрик, де разом з відійшовшим зі ст. Гребінки Кошем от. С. Петлюри, мали дати новий бій Москалям. Сюди прибігли з Ніжина, занятого вже Москалями, два гімназисти і передали, що на Крутах у вчорашнім бою залишилося до 300 забитих Москалів. Вони ж принесли страшну звістку про розстріл 46 (?! – прим. Ред. «Літопису Червоної Калини») студентів». Аверкій Гончаренко, колишній командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, у своїх спогадах, опублікованих у 1939 році, згадував: «Втрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин».
Традиційно різні автори сприймали твердження Гончаренка буквально: «втрати» — означає «вбиті». Але це, вочевидь, не так. На військовій термінології «втрати», це: загиблі, поранені, зниклі безвісти та дезертири. Крім того, цілком можливо, він подав втрати школи за весь період боротьби з більшовиками у грудні 1917 – січні 1918 років. Відтак, левова частка «втрат» Гончаренка буде припадати на категорію зниклих безвісти/дезертирів.
Якщо брати безпосередньо втрати під Крутами, то, виходячи з твердження Михайлика та наявних джерел, це – до 50 студентів та гімназистів, 30-40 юнаків, і приблизно стільки ж представників вільного козацтва та інших підрозділів. Звісно, деяка частина з них виявились потім живими, частина – поранених, але близько 50 – були страчені, або загинули.
Отже, де поховані інші крутяни, та зокрема Павло Кольченко? Це питання десятиліття бентежило дослідників. За часів президентства Віктора Ющенка, коли тема Крут та боротьби за УНР була у «тренді», з’явилось чимало «істориків-краєзнавців», які показували різні могили буцімто учасників бою. Проводились навіть ексгумації похованих там, але жодних підтверджень, передусім – предметних або документальних, так і не було виявлено. Зважаючи на кон’юктурність цієї теми у часи правління Ющенка та бажання окремих діячів вислужитись перед президентом, траплялись відверті перекручення подій та фактів.
Кілька років тому було розвінчано ще один історичний міф про поховання крутян: йдеться про серію фотографій з похорон, опублікованих ще навесні 1918 року. Пізніше вони неодноразово передруковувались. Мною було виявлено, що на фото насправді – не Аскольдова могила, а Нове Братське кладовище у м. Київ. А відтак, крутяни могли бути поховані не на всім відомому кладовищі, а на іншому – Братському. Однак, історик Віталій Скальський переконливо довів, що ця серія фотографій не стосується поховання крутян. Вона була зроблена за 9 днів до цього – 10 березня 1918 року, під час поховання інших осіб. Але потім у пресі почали підписувати ці фото, як поховання «січовиків, загиблих під Крутами». Детальніше про цю подію 10 березня, а також тих, хто там був насправді похований, докладно розкажемо в одній із подальших публікацій.
Читайте також: Історик, дипломат, лицар. Ким був князь Іван Токаржевський-Карашевич
Але де інші могили загиблих у бою під Крутами? На це питання проливає світло несподівана знахідка у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління в Україні.
У 1921-1922 роках в Армії УНР, яка перебувала на інтернуванні у Польщі, проводилось опитування, збір інформації та документів про те, хто де та коли був поранений, або загинув у боях за волю України? Один із вояків, підхорунжий панцирного потягу ім. Кармелюка Сергій Бондарівський, повідомив, що на ст. Крути «в кінці січня 1918 р.» був розстріляний його товариш – поручник Чернігівського партизанського коша вільного козацтва. А поховали його у Ніжині, на загальному кладовищі, у «БРАЦЬКІЙ» могилі. У той час це повідомлення не стало сенсацією, оскільки, як уже зазначалось, бою під Крутами ще не надавалось особливого, тим більше – сакрального значення. Але зараз, завдяки задокументованому 100 років тому свідченню, яке зберіглось в архівах, ми можемо казати, що існувало ще бодай одне братське поховання загиблих крутян – у Ніжині.
Вочевидь, подальші пошуки істориків дадуть змогу більш повно дослідити: чи було це поховання, де воно знаходилось, і скільки людей там лежало?
Отже, про один короткий бій, порівняно невелику події, десятиліттями точаться дискусії і раз-по-разу з’являються нові факти та документи. Не виключено, що найближчим часом будуть віднайдені й інші цікаві факти про бій під Крутами та його учасників.