Незручна нація

Історія
26 Травня 2021, 18:50

У ХІХ столітті серед поляків Австро-Угорщини була популярною теза, що «українців винайшов граф Штадіон» — так пояснювали наш вихід на політичну арену під час «весни народів» у 1848 році. Проте українське питання тоді ще не виходило за межі Галичини. Його поява на міжнародній арені наприкінці Першої світової війни для багатьох стала несподіванкою. Перший мирний договір — Брест-Литовський — визнав існування УНР і закрив «східний фронт». Тоді ж виникла приказка «Дарвін винайшов мавполюдину, а Рорбах українців». Пауль Рорбах був одним із тих німецьких філософів і публіцистів, які переконували, що українська проблема — не внутрішня справа Росії, а одне з ключових питань європейської політики.

Так чи інакше, німці зазнали поразки у світовій війні, але на українську справу начепили ярлик, що це «німецька витівка». Найбільше звинувачень приклеїлося до націоналістичного середовища, ОУН, як структури, що найактивніше діяла на міжнародній арені та стала певним символом української боротьби за державність. Її орган «Розбудова нації» за січень-лютий 1934-го писав: «Давніше кожен найменший прояв українського національного життя, хай це написання «Історії України» або заложення кооперативу чи домагання української школи, викликав рев: «Німецька інтрига! Німецькі марки!». Тепер те саме з націоналістичним табором: уся його діяльність, кожен учинок — це, мовляв, німецька інтрига…».

 

Українці та Веймарська республіка

У Веймарській Німеччині, яка існувала від 1919-го до 1933 року, попри важку спадщину світової війни збереглися сентименти до Сходу. На східному фронті німці не зазнали поразки, зате втратили території. Тому, на відміну від інших країн, термін «Ostpolitik» тут не був порожнім звуком. Водночас на німецьких банківських рахунках залишилися чималі кошти, що належали Українській державі. Про їх повернення не йшлося, але окремі діячі, насамперед гетьман Павло Скоропадський, отримали фінансове забезпечення й осіли в Німеччині. Після того як у 1925 році президентський пост зайняв фельдмаршал Пауль фон Гінденбурґ, гетьманський рух став ключовою українською силою, що здобула німецьку підтримку. Лише в першій половині 1927-го Скоропадському виділили 45 тисяч німецьких марок, а президент рекомендував уряду збільшити щорічну підтримку до 100 тисяч. Раніше, у 1926 році, німецьке Міністерство зовнішніх справ видало 64 тисячі марок на створення та діяльність Українського наукового інституту в Берліні та ще 10 тисяч становив щорічний фонд стипендій. Очевидно, що контроль над інститутом перебував у руках гетьманського руху, який уже тоді був суто еміграційною течією.

 

Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму

Поза гетьманцями на Заході перебували й офіційні представництва урядів ЗУНР та УНР. Але перший скочувався до радянофільських позицій, а другий — до пропольських. Тому на міжнародну арену були змушені виходити галицькі політичні сили, які фактично єдині провадили діяльність на українських землях. За посередництва колишнього диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича основна легальна партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) налагодила контакти з німецькими політиками найвищого ешелону. Та в цьому випадку йшлося не про фінансову підтримку, а лише про політичні консультації.

Іншим був зв’язок українського підпілля, яке в 1920-х найбільше виявило себе під маркою Української військової організації (УВО). Цю структуру заснували колишні старшини Січових Стрільців. Водночас «ес-есів» було створено в 1917-му в Києві з галичан, які поверталися з російського полону. Вони мали намір воювати проти своєї батьківщини Австро-Угорщини, яка вже тоді обіцяла передати Галичину полякам. Задумане здійснити не вдалося, зате «ес-еси» на чолі з Євгеном Коновальцем відіграли головну роль у поваленні Гетьманату, який тримався на німецькій зброї. Коновальця та його товаришів важко було запідозрити в германофільстві. У Галичині УВО активно боролося з польським режимом, тому її лідеру Коновальцю довелося емігрувати й він також опинився в Німеччині. Про легальні відносини з політиками не йшлося, але підпільним рухом зацікавилася військова розвідка — Абвер. Контактною особою між обома структурами на довгі роки став колишній сотник Української галицької армії Ріко Ярий. Відтак УВО супроводжував шлейф шпигунських скандалів, а організаційні конференції в Берліні відвідували й німецькі офіцери.

 

Ворог мого ворога. У 1920-х УВО допомагала Литві в протистоянні з Польщею, а Литва й фінансово, і морально підтримувала націоналістів

Та це не означає, що УВО орієнтувалася лише на німців. Від середини 1920-х її також підтримували литовці, які в боротьбі з поляками втратили частину своїх території, зокрема й столицю Вільнюс. Спершу тут теж не обійшлося без розвідувальних даних — УВО допомогло литовцям транспортувати підводні човни потай від поляків. Коли в 1928 році в тимчасовій столиці Каунасі відзначали 10-ліття незалежності Литви, то на урочистості офіційно запросили Євгена Коновальця. Відтоді було налагоджено постійну співпрацю, а литовський уряд підтримував українське підпілля коштами, паспортами й виданням газети «Сурма», яку з Берліна перенесли до Каунаса. Лише в 1930-му націоналісти отримали від Литви майже $6,5 тис. ($1 тоді коштував 4,2 німецької марки). Наприкінці 1920-х міжнародний напрям українських революціонерів було представлено кільцем держав — суперниць Польщі. Окрім Німеччини та Литви до них належали Чехословаччина, що толерувала нелегальну діяльність, яку здійснювали на її території, зокрема й видання газети «Розбудова нації», та місто Данциг, яке перебувало під протекторатом Ліги Націй.

 

На боці переможених

Створення в 1929 році Організації українських націоналістів (ОУН) дало нагоду перезавантажити революційний рух, зокрема й співпрацю з німецькою розвідкою, за що УВО неодноразово критикували. Теза, що «німецьке шило вилазить з українського мішка», була больовою точкою, по якій били на міжнародній арені. Та проблема полягала в тому, що націоналісти мріяли про Українську державу, задля чого слід було щонайменше перекроїти території СРСР і Польщі. Такі думки мали відгук лише в країнах, які зазнали поразки в Першій світовій війні. Тому на Віденському конгресі при заснуванні ОУН у доповіді про зовнішню політику констатували давно очевидну річ: «Наше місце є на боці «системи переможених» і наша політика тісно зв’язується з так званими тенденціями «ревізіонізму». Того самого року Коновалець перебрався з Німеччини до нейтральної Швейцарії, а також вирушив у турне Америкою, щоб заручитися підтримкою української діаспори. Заокеанська діаспора стала головним фінансовим донором ОУН. Відтоді до жаргону підпілля ввійшло поняття «мишуги» — долари, від імені редактора американської газети «Свобода», громадського діяча Луки Мишуги.

 

Читайте також: Як українці комунізм будували

У той час у Європі ставали дедалі популярнішими італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм, останній лише торував свій шлях до влади. «Фашизм — це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі, — писала в серпні-вересні 1929 року редакція «Розбудови нації». — Український націоналізм — це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки не можна ототожнювати з італійським фашизмом, а й навіть до нього надто приподібнювати. Тим паче не можна приподібнювати український націоналізм до тих соціально й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівно ж «фашизмом».

 

У пошуках шансу. У 1933 році ОУН влаштувала зустріч депутатки УНДО Мілени Рудницької з італійським диктатором Беніто Муссоліні

Від 1930-го націоналісти активно працювали на міжнародній арені, поштовхом до чого стала «пацифікація» Галичини. Після Берлінського інформаційного бюро схожі заснували в Брюсселі й Женеві. Водночас мобілізували громадські структури в Канаді та США, а також налагоджували контакти з японським урядом. Щоб дискредитувати ОУН, польська преса поширили інформацію про зустріч Коновальця з Гітлером. Сенсаційний матеріал передрукували у Франції, Швейцарії та Болгарії. Тому коли в жовтні 1931 року Коновалець започаткував видання «Обіжника» для вузького кола членів Проводу, то насамперед спростував інсинуацію: «Ні я, ні взагалі ніхто з організованих націоналістів досі не стрічався ні то з самим Гітлером, ні з його відпоручниками. Ця вістка — одна тільки з чергових провокацій, фабрикованих польською пресою проти моєї особи. Слідкуючи за польською пресою в останніх тижнях, тверджу, що є це згори уплянована акція з боку поляків, при допомозі якої вони, пускаючи цього роду вістку про мене, хочуть компрометувати весь український рух перед чужинцями».

Схожу інформацію про контакти між націоналістами й нацистами згадано й у радянських донесеннях. Результатом такої зустрічі мала б стати підтримка Гітлером українців у боротьбі з поляками, натомість націоналісти мали припинити будь-які акції проти більшовиків (sic!). І хоча Коновалець спростував такі нісенітниці, та в листі до професора Євгена Онацького в 1932 році й пізніше констатував, що українські симпатії на стороні тих, хто прагне ревізії мирних договорів, а саме Італії та Німеччини. Водночас додав: «Але я не вважав би навіть і в теперішній момент доцільним з тими державами зв’язуватися на смерть і життя. Принципом у нас має бути затримання якнайдовший час вільної руки».

«Телячий захват» чи «німецька інтрига»

Прихід до влади Гітлера в 1933 році позначився на міжнародних відносинах. Якщо Веймарська республіка вороже ставилася до Польщі, зате підтримувала Радянський союз, то нацисти навпаки мали упередження до СРСР, а в 1934 році підписали з Польщею договір про дружбу й ненапад. Те, що новий німецький режим не мав особливих сентиментів до ОУН, засвідчила історія з намаганням Ріко Ярого в 1933-му перебрати контроль над Українським науковим інститутом у Берліні. Проте спроба зазнала невдачі й інститут надалі залишився в руках гетьманців.

 

Читайте також: Робітники й селяни проти «робітничо-селянської влади»

Уже наступного року німецькі кола попередили польського військового аташе в Берліні про підготовку українцями замаху у Варшаві. Поляки цим злегковажили, відтак у червні 1934 року член ОУН посеред білого дня розстріляв міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Збіг різних обставин й ідеальне виконання атентату дали бойовику змогу безперешкодно втекти з місця пригоди. Та несподівано для ОУН нацисти затримали в Німеччині організатора замаху Миколу Лебедя (Скибу) та видали Польщі. Водночас заарештували й Ріко Ярого. «Наше рядове членство на ЗУЗ (Західноукраїнських землях. — Ред.) було незвичайно захопилося приходом гітлеризму до влади та покладало на нього великі надії, незважаючи на те, що я особисто кілька разів, знаючи відносини, звертав увагу Краєвої Екзекутиви на те, щоб старалися паралізувати той телячий захват до гітлеризму, який був захопив наше рядове членство на ЗУЗ… Щойно видача Скиби та арешт Ріка відкрили очі нашого членства на дійсну вартість гітлеризму, оскільки ходить про його відношення до української справи», — писав Коновалець у вересні 1934 року.
Неприємності чигали й на інших міжнародних напрямах: на вимогу польського уряду в Чехословаччині та Литві було закрито видання «Сурма» та «Розбудова нації». А підтримка Литвою націоналістів стала однією з сенсацій Варшавського процесу над організаторами замаху. На ньому Степана Бандеру та Миколу Лебедя засудили до смертної кари, яку замінили на довічне ув’язнення. Попри детальне висвітлення діяльності ОУН (у руках поліції опинився організаційний архів націоналістів), про німецький слід у діяльності українського підпілля в матеріалах кримінальної справи не згадано. Зате окремі дослідники вважали, що замах організовували не на польського міністра, а на Йозефа Ґеббельса, який напередодні відвідав Варшаву. У травні 1936-го, напередодні чергового процесу над Крайовим Проводом ОУН, військовий рейхсміністр у листі до міністра закордонних справ Третього Рейху стверджував, що «військове міністерство роками не має жодного контакту з українськими націоналістами».

У наступні роки провокативна політика гітлерівського режиму перевернула догори дриґом міжнародні відносини, що позначиться й на польсько-німецьких відносинах. Досягнуті домовленості втратили свою вартість, а польська преса вкотре заговорила про відновлення «німецько-українського пакту від 1918 року». За ним німці начебто фінансували українське підпілля, яке готувалося завдати Польщі «удар у спину». Проте це була лише одна з чергових інсинуацій, авторська першість серед яких належала російському білогвардійцю Васілію Шульгіну, який тоді про українську справу сказав так: «Видумана поляками, поставлена на ноги німцями й змінена більшовиками Україна — це ніщо інше як польсько-німецько-більшовицька інтрига». 

102