Згідно з марксистською доктриною людина має бути позбавлена приватної власності. Цей світогляд насильно нав’язали Естонії після приходу в 1940-му совєтів, і він лишався актуальним упродовж усіх років «комуністичного раю». Та коли країна вирішила піти зовсім іншим шляхом, постало важливе питання: якщо приватна власність існувала, де вона була і кому мала належати?
Читайте також: Естонія і євро: свята не буде чи світле майбутнє?
Відповідь коренилася в ключовому слові «приватизація». Перші кроки в напрямку денаціоналізації Естонія зробила навесні 1991 року – ще до того, як вона відокремилася від кволого Радянського Союзу. Сучасний здоровий глузд підказує: все, що робила ця держава в ті роки, виконувалося без належного досвіду, оскільки жодна країна до того не переходила від соціалізму до капіталізму.
Але, на щастя, Естонія мала нагоду скористатися досвідом возз’єднання Німеччини в 1990-му, який слугував прикладом для неї, і застосувала модель Treuhandanstalt – німецького приватизаційного агентства.
13 серпня 1992 року тамтешній уряд вирішив розпочати «Велику приватизацію». Варто згадати, що, попри наявність нової Конституції, на той час ще не відбулися вибори до нового парламенту й країною керувала Верховна Рада радянських часів.
Але що насправді означала німецька модель? По-перше, було створено Естонське приватизаційне агентство (ЕПА), яке мало виділити державні компанії і продати їх.
По-друге, як пише у звіті про розвиток людського потенціалу в Естонії за 2010–2011 роки (першому спільному звіті з Латвією і Литвою) професор соціології Вільнюського університету Зенонас Норкус, у Литві (за прикладом Чехії) спочатку застосовувалася ваучерна приватизація, яка грала на руку інсайдерам. В Естонії (за зразком Німеччини) заснували приватизаційне агентство, яке мало реалізувати державні підприємства зовнішнім покупцям через прямий продаж або тендери для інвесторів. «Цей метод приватизації підходив іноземцям, які були єдиними, хто міг заплатити реальні гроші або здійснити вкладення. Такий шлях виявився успішнішим. Натомість ваучерна приватизація у Литві не забезпечила компаніям нових інвестицій чи технологій. В Естонії більшість закордонних вкладників привносили новий досвід і давали доступ до нових ринків. Навіть такий скромний прибуток від приватизації допоміг зміцнити державний бюджет у найважчі роки – 1992–1994-й. У 1993–1995-му ця країна залучила $366 млн, Латвія – $143 млн, а Литва лише $42 млн іноземних інвестицій», – зазначав Норкус.
По-третє, в Естонії існувало верховенство права. Іноземні інвестори могли не боятися зловживань і політичних ігор, як у деяких інших східноєвропейських державах. Попри невелику кризу, що сталася, коли новий прем’єр-міністр Март Лаар спробував реформувати процес приватизації, оголосивши агентство неконституційним 27 листопада 1992 року, попит на ринку був таким величезним, що уряд вирішив продовжити процес. Так вдалося раз і назавжди запобігти кризі.
Окрім того, естонці отримали «жовті картки» (облігації народного капіталу), або EVР, як скорочено естонською називалися ті приватизаційні (компенсаційні) ваучери. Вони давали право приватизувати те, що належало їм за радянських часів. Чимало родин, зокрема й моя, скористалися цією нагодою. Зовсім інша історія (про неї варто писати в окремій статті) була з власністю, створеною до того, як Червона армія окупувала Естонію. Вона й підпала під майнову реформу.
Кожна реформа породжує контраргументи, незадоволення і запитання. Хоча приватизація в Естонії, як виявилося, відбулася успішно, невирішеними лишилися деякі проблеми. Логічно припустити, що «жовті картки» породили рай для спекулянтів, які купували їх за низькими цінами, а потім могли приватизувати значно більше, ніж один громадянин.
Інше не до кінця вирішене питання полягає в тому, наскільки тотально треба приватизувати держмайно? Популярне гасло «держава – поганий власник» невиправдане, коли йдеться про стратегічні активи, до яких ринкові закони не завжди можна застосовувати. Прикладом цього є естонська залізниця, яку спочатку приватизували, але згодом держава її викупила.
Значну роль тут може відіграти ймовірний вплив російського капіталу. Варто пам’ятати, що, коли в Естонії розпочиналася приватизація, Росія була занадто бідною, щоб вливати в її активи якийсь капітал, але нині ситуація змінилася. Однак на початку 1990-х Естонія, здається, обрала правильний шлях. Приватизація стала однією з візитівок цієї країни.
нки
Читайте також: Обережність – найкращий рецепт для радикальних реформ? Естонський варіант