Процес формування нових громад, який спочатку дуже жваво стартував на Донеччині, останнім часом рухався доволі повільно, а тепер узагалі зупинився. Через небезпеку у зв’язку з бойовими діями було відтерміновано об’єднання та вибори у двох громадах, інші зволікають самі з багатьох причин. Міста обласного підпорядкування, які нарешті дістали можливість приєднувати сільські території без обов’язкових виборів голів нових громад, готуються до вигідного для них процесу, але не завжди сільради схильні до такого злиття. Наприклад, на півдні Донеччини не сформовано жодної ОТГ, зокрема й Маріупольської, а деякі села готові навіть судитися, щоб не входити до складу нових громад, які їм пропонують. На півночі області одна така ОТГ, що пікетами та зверненнями на різних рівнях домагалася права на самостійне існування, вже відсвяткувала рік: у Званівській громаді, де живуть депортовані в 60-х роках минулого століття лемки та бойки, кажуть, що їм вдалося поміняти свої сільські еліти. Але чи станеться така зміна, коли децентралізація торкнеться більшої частини регіону? І чи не буде це додатковим чинником поширення регіонального сепаратизму руками старих кадрів замість того, щоб стимулювати ефективніше управління та розвиток територій?
Читайте також: Децентралізація: незавершена реформа
Такі альтернативи непокоять активістів із більшості міст і районів Донеччини. Але рішення щодо взаємодії чи боротьби зі старими елітами різні. Йти на відкрите протистояння готові не всі, тим більше що законних важелів зміни влади на Донбасі сьогодні не так уже й багато. Місцеві вибори тут вважають небезпечнішими за президентські, тому проводити не поспішають. З одного боку, багато хто чекає на центральну політичну волю, яка допоможе протистояти впливу антиукраїнських настроїв старої еліти Донбасу, але водночас спрямовує свої сили на те, щоб хоча б контролювати та оцінювати її діяльність, аби не допустити повторення подій 2014-го. А з другого — без активних і конструктивних об’єднань у самих громадах жодні зміни, ініційовані згори, не зможуть стати альтернативою звичним кланам і методам управління. «Війна та децентралізація не можуть відбуватися одночасно, — вважає регіональний консультант із бюджетних питань Асоціації міст України Олександр Меланченко. — Навпаки, в умовах війни запроваджують воєнний стан задля централізації ресурсів і керування.
Але якщо ми обрали шлях децентралізації як відповідь на гібридну та відкриту агресію Росії, то повинні пройти її. Сепаратистських настроїв серед міських керманичів я не помічаю зовсім. А ось «флюгерство» процвітає. Як і 100 років тому, ми не встигаємо помічати зміну будьонівок на їхніх головах. На жаль, зміни еліт не бажають як нагорі, бо там хочуть уже сьогодні мати ефективну та слухняну владу на місцях, так і внизу, бо для населення головне, щоб його не чіпали, не змінювали уклад життя». На думку Меланченка, нині активні люди на Донеччині самі змінюють власне середовище під себе без поширення свого впливу на все суспільство. Влада вже навчилася інкапсулювати такі рухи й надавати кожному стільки свободи дії, скільки йому потрібно. «Місцевих майданів не буде, бо більшість вважає, що зміни відбуваються тільки в столиці й нагорі. Змова місцевих еліт із центром ніколи не дасть відбутися змінам у тому чи іншому місті чи районі. Навіть повстання на кшталт врадіївського, якщо сьогодні подивитися, ніяк не вплинуло на їхній уклад», — упевнений Олександр.
Неможливість одночасного вирішення проблеми впливу старої еліти не повинна зупиняти позитивні процеси в регіоні, переконаний активіст із Костянтинівки Володимир Березін. Він вважає, що навіть схильність до пристосування та слухняність, які нині демонструють колишні регіонали, треба використовувати для розбудови країни: змушувати їх якісно займатися українізацією, вимагати корисних для людей заходів, економічних змін. «Нещодавно був у Покровську. Там такий музей, бібліотека — просто пантеон українства, а Єврофест, а Щедрикфест! Це при тому, що до голови міста в активістів купа претензій! Більшість наших мерів винні в тому, що зроблено проти України під час «русской весны». Але вони мають вплив: люди в Краматорську голосуватимуть так, як захоче керівництво НКМЗ, у Бахмуті — як Рева, у Дружківці — як Гнатенко, у нас у Костянтинівці — регіонали-колесніченківці», — зазначає Березін. Крім того, активіст вважає, що великих змін не буде. «Хіба якщо якусь тусовку зроблять команди кандидатів чи партії і щось вийде за межі дискусій у соціальних мережах. Це такий «закритий клуб»: вони засіли нагорі й кивають на кожен рух голови ВЦА, а самі між собою знають: тут далеко не всі підтримують Україну. Їхня позиція: бо ми такі, ми інші, нам треба федералізація, наш герой не Бандера, а Жуков. Я це постійно чую у верхівці міст та районів. І тому на місцях військово-цивільні адміністрації з усіма їхніми мінусами під час війни були б доречнішими, ніж царювання будь-яких еліт», — підкреслив активіст.
Читайте також: Подолати владу у владі
З останнім твердженням дещо не згодні мешканці прифронтового Торецька, які постали перед фактом неочікуваної зміни багаторічного керівника міста Володимира Слєпцова, якого було ув’язнено за сепаратизм. Навряд чи можна казати в цьому випадку про закономірну зміну еліт, але місто дістало шанс, за який сусідам ще треба буде поборотися: фактично усунення ключового гравця системи. Але окрім безмежної свободи висловлювання, яку після десятиріч страху перед авторитарним міським керманичем багато хто сприймає як дозвіл на тотальне «зрадофільство» й критиканство, конструктивних змін у громадянському суспільстві майже не сталося. І тому, найімовірніше, така інспірована ззовні, а не виборена громадою зміна з часом призведе до реваншу старих еліт, які вже сьогодні дуже активно підігрівають незадоволення «простих людей» діяльністю ВЦА, особливо якщо треба відвести увагу від російських окупантів, які обстрілюють місто чи пошкоджують водогін. До речі, таке випробування вже проходив Слов’янськ, який після арешту Нелі Штепи не підтримав патріота Олега Зонтова, що очолив його одразу після звільнення, а вибрав Вадима Ляха, який обіцяв «любити Слов’янськ, як Неля».
Читайте також: Наступний рівень децентралізації. Що буде після ОТГ
Цей «момент росту» особливо помітний на тлі громад, що досі намагаються боротися з чиновниками, які пропагували «русский мир» та відверто симпатизували країні-агресору. «У Покровську нещодавно хотіли призначити заступником міського голови людину, яка вже в окупації працювала в комунальному господарстві Горлівки. Але завдяки розголосу громадськість не дозволила зробити це, — розповідає про досвід свого міста активіст Олександр Таненок. — І таких прикладів багато. Ми готові перешкоджати призначенню на посаду керівника міської гімназії людини, яка брала участь в організації та проведенні референдуму». Він підкреслив, що кардинальні зміни можуть бути або на національному рівні, або через волю громадян. «Так, на місцевому рівні, на жаль, у нас іще немає такої кількості людей. На Майдан з’їжджалися з усієї країни, тому це була рушійна сила. А в нас навіть якщо з інших міст приїдуть для вирішення гострої ситуації, то це навряд чи матиме великий вплив на владу», — прокоментував ситуацію Таненок. Водночас він погоджується, що, наприклад, блокада торгівлі була рішенням, із яким потім рахувалися. Тому вважає, що громадськість має не тільки говорити, а й активно діяти, бо навіть ця стара влада змушена прислухатися. «Під лежачий камінь вода не тече. Не буде нашої волі — не буде змін», — підсумував Олександр.
Читайте також: Децентралізація: чого бракує громадам
Його землячка активістка з багаторічним стажем Світлана Гавриленко підтримує таку позицію, але вважає, що використовувати треба всі можливі засоби: «Ми розуміємо, що вони пристосувалися, бо зараз так треба. І під патріотичними гаслами просто відверто грабують громади. Вихід лише один: об’єднуватися та викривати всі ці схеми, розповідати про них людям, бути постійними наглядачами над ними, писати скарги в прокуратуру, відвідувати засідання судів. Щоб потім за них уже не голосували, щоб їм перестали сліпо вірити. На жаль, місцеві ЗМІ неохоче займаються такими темами, бо не бажають іти проти влади, яка їх годує. Але сьогодні не так важко доносити правду, було б бажання. Мені вже багато років, але я активно користуюся соціальними мережами, щоб висловлювати свою думку. Вважаю, що треба створювати міські активи, переформатовувати громадські ради, які мають стати дієвими інструментами впливу та контролю, виходити на акції, відкривати свої ЗМІ, бо якщо нас не буде чути, то вони під час цієї тиші робитимуть усе по-старому».