9—14 червня в київському кінотеатрі «Жовтень» вшосте відбувся фестиваль «Тиждень швейцарського кіно». Серед інших фільмів на фестивалі також показали зняту за участі українських кінематографістів картину «Ольга». Дебютна повнометражна робота режисера Елі Ґраппа вперше побачила світ у Каннах 2021 року, а українську прем’єру мала того ж року на Одеському міжнародному кінофестивалі. Швейцарія ж висувала його на здобуття Премії «Оскар» у категорії «Найкраща міжнародна стрічка». В фільмі розповідається про українську спортивну гімнастку Ольгу, що через загрози життю її родини має виїхати до Швейцарії, тоді як в Україні стається Революції гідності.
Тиждень поговорив із франко-швейцарським режисером про його дебют, про напівдокументальну стилістику стрічки, про важливість мови у фільмі та про те, чи є спорт просто метафорою.
— Я дивився ваш фільм як напівдокументальний, напівігровий. Через це важко визначити його жанр. «Ольга» для вас — це більше що?
— Спочатку для мене це був спортивний фільм. Ми хотіли, щоб аудиторія повірила, що це кіно про спорт. І потім героїня почала бачити політичний складник в усьому, навіть у своїй перемозі й спорті загалом. І на цьому етапі кіно стало політичним зі сценами в Києві. І водночас лишилося з Ольгою і її пристрастю, із тим, як вона має поєднати свою любов до спорту з подіями довкола. Тож це спортивно-політичний фільм.
— Чи можна вважати спорт в «Ользі» певною метафорою війни?
— Для мене це більше ніж просто спорт чи те, що відбувалося тоді в Києві. І ці дві площини ніяк не пов’язані. Це певний образ тієї напруженості, яку переживала Ольга, лишаючись повністю зануреною в спорт, але також дуже прив’язаною до того, що відбувається в Україні. І вона почала виявляти зв’язки між цими двома рівнями. Рухи під час тренування ставали подібні до тих, які вона бачила на відео з Євромайдану. Це тілесний вимір, але також є звуковий. Звуки приладів під час тренувальних вправ ставали дуже схожими на звуки Революції гідності. Металеві перекладини й вибухи. Для мене це означає, що вона ніяк не може повернутися до тренувань, бо навіть у спортивних приладах чує Революцію, чує в собі те, що відбувається в зовсім іншому місці. Ці дві площини напозір ніяк не пов’язані, але Ольга якраз змушена їх пов’язувати.
— Виконавиця ролі Ольги Анастасія Будяшкіна — непрофесійна акторка. Як вона потрапила у фільм?
— Я зустрів її в українському національному спортцентрі. Вона професійна спортсменка. Мені було важливо працювати з людьми, які знають гімнастику краще за мене. І не тільки те, як правильно робити вправи, а й те, як це — довго жити без батьків, бо вони постійно в цих центрах, тренуються по 30 годин на тиждень, виступають перед тисячами людей. І цей досвід я не хотів штучно відтворювати з головною акторкою. Як режисеру, мені дуже важило бути переповненим цим досвідом.
— Тож це більше документальний фільм з недокументальними частинами чи навпаки?
— Так, це правильний підхід — бачити там більше документального. Ми прагнули передати цей мінливий світ Ольги із численними тренуваннями, тобто з тим, що вона чудово знає, і документальними відео з майдану Незалежності, який так далеко від неї. І питання в тому, у якій реальності вона перебуває. Чи вона з картинками на екрані, чи у Швейцарії? І було важливо зберегти баланс із вигаданою частиною, де Ольга займається гімнасткою, що теж має вигляд документального фільму, бо це реальна гімнастика. І ще є відео з Євромайдану, які Ользі показує її подруга-підліток, і це справжні архівні кадри, справжні документальні свідчення. І водночас це ж відео з інтернету, де видно ці пікселі, має фантасмагоричний вигляд для Ольги, нереальний. Однак вони ж реальні, але те, що це картинка, робить образ дивним. І, як на мене, це стан сучасної людини — відчувати водночас усю нереальність і реальність того, що з нею відбувається. І це вплив соціальних мереж та інтернету, які постійно підкидають нам те, що вони звуть «реальність».
— Можливо, те, що Ольга бачить події нашого Євромайдану як дещо нереальне, — такий собі погляд середньостатистичного європейця, для якого всі наші події теж видаються якимись абсурдними, божевільними чи несправжніми?
— Цікаве запитання. Анастасія Будяшкіна не бачила цих відео про Євромайдан, бо тоді була маленькою і не жила в Києві. Їй не показували їх, захищаючи від цього. Тож для неї відео теж були нові. Вона знала про Євромайдан, але стільки всього не бачила. Для мене як європейця було важливо, щоб усе це не видавалося якоюсь вигадкою, тому я доволі довго вивчав події. Не тільки передивляючись відео, а й зустрічаючись із багатьма людьми, соціологами та журналістами. Зокрема, із Тамарою Марценюк, яка написала спогади про участь жінок у протестах на Євромайдані 2013–2014 років. Тому я і досліджував це питання, щоб не показувати його у сфантазованій європейській формі. І водночас знав, що показуватиму швейцарців, які коментуватимуть ці події, а ще є Ольга, яка пов’язана з Україною та заразом непов’язана через свої змагання. Важливо було передати те, що відбувалося, на інтимному рівні. І не тільки тому, що це про друзів і матір, а й тому, що це діється у твоєму місті. І єдине, що ти маєш звідти, — нагромадження хаотичних пікселів, які треба розшифрувати. Це мав бути не репортаж про Євромайдан, а історія про те, як ти сприймаєш ці образи, такі близькі й далекі водночас.
— Ще однією важливою проблемою у фільмі є мовне питання. Головна героїня говорить переважно російською, намагається вчити французьку, а українською спілкується тільки зі своєю подругою з Києва. Лише в кінці Ольга, повернувшись додому, уже говорить українською. Це символічний перехід для сюжету?
— Я не хотів узагальнювати, бо в Україні зустрічав багатьох людей, які мають різні погляди на це питання. І якби мені сказали, що все має бути українською, то було б значно складніше, бо я хотів, щоб актори багато імпровізували. І не для всіх говорити українською було просто. Деякі з тих, кого я бачив в Україні, казали, що це перебільшена проблема. Хочеш — говори українською, хочеш — російською. А інші казали мені, що це дійсно серйозна проблема. І, скажімо, люди з Маріуполя, російськомовні, казали мені, що після Майдану вони мали «повторно привласнити» українську, зробити її своєю. І для мене це якраз те, що я хотів показати в «Ользі».
Читайте також: Сильні жіночі голоси фламандської літератури
На початку фільму це для неї не проблема, вона говорить російською, бо вона з Луганська, а суржиком розмовляє зі своєю подругою Сашею. І на початку її висловлювання не є українськими, але згодом, коли вона починає розуміти всю ситуацію, уже говорить українською. Насамкінець мені дуже важило, що коли вона хотіла щось ствердити, то це мало бути українською. Тобто: «Я повертаюся до мови, якою тепер, думаю, я маю говорити». І говорить українською, але це все ж діалект. І оскільки в нас не було української державної підтримки, то нас ніхто й не змушував, щоб це було українською. А якби ми її отримали, то треба було б зовсім інакше робити фільм. І оскільки це не було обов’язково, то я вважав правильним показати цю діалектику, цей перехід між початком і кінцем, між її позиціями. І мені хотілося це показати, а не уникати цього питання.
— Ви сказали, що акторка мала багато імпровізувати. Чи не є це частково документальним складником фільму?
— Так, коли Ольга мала говорити російською чи українською, вона імпровізувала. Ми пробували йти за сценарієм, але потім відмовилися від цього, намагалися його забути й висловлюватися своїми словами. Однак французькі слова вона мала вчити декілька місяців, і тут уже ми трималися сценарію.
— Наскільки знаю, у вас було дві знімальні групи. Одна — для сюжету у Швейцарії, а інша — для України. Чи складно було потім усе поєднувати?
— Насправді в нас було багато знімальних груп, бо виробництво фільму зупинялося через коронавірус. Керівники двох секцій лишилися незмінними, але команда змінювалася. В Україні в нас була українська команда, і працювати з ними — суцільне задоволення й чудовий досвід. В Україні працювали зовсім інакше, і я багато в них навчився, коли був там десять днів. Доволі велика знімальна група, яка співпрацювала зовсім з іншим організаціями, не такими, як у Швейцарії.
— А вибір імені головної героїні — випадковість чи якийсь натяк на історичну постать, наприклад княгиню Ольгу?
— Так, люди про це часто питають. Насправді я вибрав це ім’я, тому що для швейцарців воно незвичне, рідкісне. Воно не звучить, як щось швейцарське. І за сюжетом героїня має стати швейцаркою, щоб брати участь у змаганні, але щось їй заважає в цьому. Тобто ситуація, коли ти чужинець, але маєш стати частиною групи. Тож було важливо, щоб це було чуже ім’я. Ми багато говоримо про Євромайдан, але фільм про те, як це — почуватися у вигнанні, в еміграції. Про досвід того, як легітимізуватися, спробувати стати своєю.
— І попри те що в «Ольги» не було нашої держпідтримки, ви зняли українське кіно за духом і настроєм. У вас є плани зняти ще щось про Україну?
— Дякую, це велика честь для мене, що фільм так сприймається. Утім, я не можу все це прийняти лише на свій карб, бо хоч я багато досліджував Євромайдан, але це й заслуга тих людей, які мені допомагали в Україні. Я багато знав, але поводився так, ніби нічого не знаю, і вдячно приймав від них усю допомогу. Перекладач Артем Юрченко, соціологині Тамара Марценюк та Юлія Шукан і багато інших. Звичайно, продюсер Сашко Чубко. Не знаю, чи коректно мені нині знімати якісь проєкти про Україну, бо західний глядач навряд чи матиме від мене повноцінну картину того, що у вас відбувається. Для мене це був би занадто великий виклик. Утім, я залишаюся на зв’язку з багатьма українцями, і за ці шість років виробництва фільму в мене в Україні вже не тільки колеги, а й добрі друзі. Тож мої відносини з Україною не завершені.