Володимир Тихий — український кінорежисер. Його документальний фільм «День Незалежності» увійшов до національного конкурсу 20-го кінофестивалю «Docudays UA». Стрічка оповідає про життя різних людей в один день — 24 серпня 2022 року, у 31-й День Незалежності України. Локації фільму розкидані Україною від Львова до окопів на Донбасі, а героями постають 14-річна працівниця пабу з Харкова, нардепка на військовій службі, пляжний патрульний з Одеси та багато інших неочікуваних людей. Тиждень поспілкувався з Володимиром Тихим про створення «Дня Незалежності» та українську документалістику як таку.
— Історії фільму знімали на різних локаціях в один день, а саме на День Незалежності 24 серпня 2022 року. Місцями здається, наче кадри робили самі ж герої. Як відбувалося знімання та координування команди?
Ми самостійно знімали всіх героїв. Так чи інакше, хтось був занурений більше. Наприклад, якщо йдеться про події в окопах у Донецькій області, то там оператор Юрій Пупирін є також бійцем. Тобто він професійний кінематографіст, просто сьогодні воює. Щось певною мірою могло скластися по-іншому, тому що ми мали конкретну дату — 24 серпня. Від якихось своїх розрахунків я був змушений відмовитися, щось не можна було організувати. Але така кількість історій була заздалегідь продумана.
Я так чи інакше співпрацював із героями та вже розумів, що це надійна людина, що вона не підведе. І не тільки в плані того, що ми можемо її зняти, а й що це буде цікаво та репрезентативно для активної частини нашого суспільства, яка через себе пропускає ці події незалежності. Обставини стану війни в певній формі торкаються всіх наших героїв. Звісно, треба було домовлятися, що до них приїдуть, познімають їх. І не просто за день, адже треба, щоб людина певний час адаптувалася, за день-два приїхала. Є певні нюанси, але все одно мені здається, що глядач, коли дивиться кіно, не звертає на них уваги. Це досить камерна історія, і вона про особисті моменти цих людей.
— Скільки людей працювало над усіма сюжетними лініями?
Моментами знімання проводило декілька груп. Наприклад, чергувати добу з МНСниками, які контролюють роботу всієї структури сповіщення про повітряну тривогу на Київщині, було складно. Вони не сплять, їх треба постійно знімати. Там ми міняли групу операторів. Загалом до фільму залучені 11 кінооператорів, а також кадри 1991 року (з першим внесенням до сесійної зали Верховної Ради українського прапора. — Ред.) Ярослава Кендзьора, який є 12-м оператором.
— Вибір героїв стрічки ще чимось зумовлений, крім особистого знайомства? Наприклад, дівчина з Харкова, яка працює в барі й гуляє із собакою містом?
Це донька знайомої мого дуже хорошого приятеля, одного із засновників Babylon’13 Дениса Воронцова. Денис зробив у Харкові постійний осередок Babylon’13. З Дмитром Могіленцем орендують там приміщення, квартиру й працюють. Там Воронцов і познайомився з батьками дівчинки Лізи. Ми розглядали різні варіанти, що в Харкові можна зняти. І зупинилися на цій дівчинці, тому що все ж таки хотілося б, щоб був розріз не тільки в географічному розумінні, а ще й у віковому. Дівчині 14 років, це прикольно. Вона живе в місті, яке на той момент, та й досі дуже неспокійне, його щодня атакують крилатими ракетами. Але місто так чи інакше вже змирилось із цим, звикло й починає повертатися до звичайного життя. І вона як приклад цієї історії.
— Одна з героїнь фільму Тетяна Чорновол каже у вітальній промові до своїх бійців, що це перший справжній День Незалежності України, тому що лише 2022-го нашій незалежності справді нічого не загрожує. Чи згодні ви із цим?
Це її осмислення цієї події. Війна ж триває не один рік, ми це маємо розуміти. Але вийшла в гарячу та масштабну фазу вона тільки тепер. До того це була війна в різних культурних, політичних, економічних формах. Чорновол дуже ідейна ще фактично зі студентства. Вона учасниця майже всіх революцій, була народною депутаткою до того, як стала військовою. Тобто вона має унікальний досвід у всіх сенсах. У неї загинув чоловік, коли це ще називалося не війною, а антитерористичною операцією. Тобто вона каже про власне розуміння незалежності. Це не просто образ, а її досвід. І вона дуже переконливо це каже.
Тетяна Чорновол. Фото: Facebook
З тим, що нам далі не треба хвилюватися про незалежність, я б не був такий остаточний. Ситуація ж бачите яка: рік тому всі очікували, що вже сьогодні ми мали б закінчити війну. Але вона з нами, і ми розуміємо, що ні через рік, ні через два в ній крапки не буде поставлено. Однак із посилом у плані відчуття реальності України, що вона народилася як незалежна в класичному розумінні державності країна, я абсолютно погоджуюся. Це перший такий рік. Це тотальна війна, яка мала б бути такою ще 2014 року.
— Ваш фільм є зрізом того, як відбувається незалежність, через людей. Для документалістики загалом треба в плині подій не лише помітити щось показове, а й знайти людей, які б були цим зрізом. Ви займаєтеся документальним кіно тривалий час. Як змінився наш зріз суспільства після вторгнення або й раніше, після Євромайдану?
Ти завжди намагаєшся показати все так, щоб це було репрезентативно. Утім, кожна людина насправді по-своєму унікальна. Треба, щоб буквально з першого кадру було зрозуміло, що твій герой, може, і не чемпіон світу з карате, але не менш цікавий. Реакція його не менш унікальна.
Я б сказав, що це постійний рух. І тоді, і тепер ми продовжуємо знімати документальний момент, документальний короткий метр. Нещодавно ми працювали над серіалом із 12 серій «Позиція України», де героями є військові, волонтери, інші люди, які опинилися на лінії фронту. Кожна серія — це один сучасний герой.
Читайте також: До роковин трагедії рейсу MH17: стрічка «Залізні метелики» вийде в український прокат
Я можу сказати, що, як порівняти з тим, що було у 2014–2017 роках, суспільство дуже якісно виросло. Принципово якісно. Це, звісно, пов’язано з тотальною російською агресією. Вона стала каталізатором, коли вже не було змоги приділяти ресурс будь-яким сумнівам. Також усі ці роки, починаючи з Революції гідності, не минули дарма, адже вони стали основою того, що ми дозріли до цієї ситуації і так зреагували на неї. Ворог зрозумів, що його рожеві плани зламалися.
Також сьогодні на нас вплинула неможливість інших варіантів, крім як приймати цей бій не на життя, а на смерть, для керівництва України. По суті це завдяки нашому суспільству, яке підросло та не дало їм інших варіантів, як учинити. Разом це стало тим, що можна назвати народженням незалежності в іншій якості. І це те, про що говорила Чорновол. Як на мене, відбулася дуже серйозна зміна суспільства.
— У вашому творчому доробку є такі прекрасні сатиричні замальовки, як «Мудаки. Арабески», де ви в короткому метрі показували суспільство як воно є у формі концентрованої комедії. Як документаліст тепер ви це робите історіями конкретних людей і подій. Як простіше розповідати про суспільство: через художні сюжети чи «оголене» життя?
Це не комедія, а взагалі чорна сатира, я б сказав. Це були 2010–2011-ті, чорні роки, коли був Янукович, конкретна депресуха. Спочатку були короткометражки «Мудаки. Арабески», а потім альманах «Україно, гудбай!» про те, що молодь починала тікати з України, шукати кращої долі деінде. Про цей екзистенційний стан безпроглядної кризи й були ці альманахи.
Ще 30 років тому кіно було певним сакральним мистецтвом і використовувалося тим же Радянським Союзом як певна нагірна проповідь. У непрямій формі, через радянські фільми, через любов до кіно так чи інакше насаджувався лицемірний світогляд, імперськість. Це все робилося настільки потужно, що, користуючись досягненнями художніх радянських фільмів, Російська імперія досі існує як ідея.
Нині ми живемо у світі, коли документальне та ігрове кіно — це комунікація. Форма, за якою суспільство осмислює те, що з ним відбувається. Звісно, документальне кіно демократичніше в плані виробництва, а також реактивніше працює, ніж ігрове. Але глибина комунікації не настільки велика, як в ігрового. Ігрове може змінювати архетипи в суспільстві. Тож для того щоб розв’язати безліч питань, які виникли з розвитком нашого суспільства, нам треба в будь-якому разі розвивати ігрове кіно.
— Чи можете схарактеризувати українську документалістику кількома словами? Про що вона? Можливо, із яким настроєм чи потенціалом?
Вона сьогодні в нас дуже ренесансна насправді. Останній рік на міжнародних фестивалях багато українського документального кіно. Утім, хоча це дуже демократична та реактивна форма, документальний жанр — це все одно індустрія та технології. Ми багатьох речей просто не можемо собі дозволити, тому що в нас немає тяглості української документалістики.
Водночас ми переживаємо ренесанс не тільки як жанр, а і як комунікацію та якісний культурний прояв України. Мені здається, що документалістика нині в нас — найбільш адекватне спілкування суспільства про події останнього часу.
Документалістика стала найбільш популярною формою культурного спілкування в країні. Навіть відбувається імітація документалістики як жанру. Наприклад, серіал про рік війни, який зробив Дмитро Комаров. І те, що він імітує документальне кіно, демонструє, що просто шоу вже «не канає». Документальні фільми сьогодні виходять на перший план.
— А документалістика — це більше про творчість чи про документування фактів?
Я чітко можу вам сказати, що це не стільки про ракурс, техніку, запис звуку чи монтаж. Це насправді про людину, яка його знімає. Це про її культурний багаж і культурний рівень. Важливо розуміти, що коли ти дивишся Бондарчука, який знімає фільм про село в Херсонській області, то спілкуєшся з Романом Бондарчуком, одним з організаторів «Docudays UA». Або ж коли дивишся фільм із матеріалами операторів СС про Голокост майже 80-річної давності, але змонтований Сергієм Лозницею, то спілкуєшся з Лозницею. Це те, чим є документальне кіно. Не обов’язково навіть знати, як звати автора. Утім, якщо ти не відчуваєш його особистості під час перегляду, то це спроба, але не документальне кіно. Тобто культурного баражу й рівня цієї людини не вистачило, щоб проявити себе через ці кадри.
— Які документальні українські проєкти ви вважаєте знаковими для української сфери жанру? І яке тут місце посідає Babylon’13?
Babylon’13 просто робить тренд. Це форма, яка є саме такою, якою має бути. Ця стилістика потім розвивається у фестивальних проявах. Наприклад, завдяки операторам Babylon’13 зняли відомий фільм Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин». Це синергія, через яку в українських документалістів складається непоганий внутрішній діалог. Сьогодні я вмикаю YouTube і дивлюся проєкти, які роблять якісь незнайомі мені хлопці, які, певно, навіть не мають художньої освіти. Вони монтують фільми про свої бойові звитяги на фронті, і ти бачиш, що за цим уже стоїть певна документальна культура. Це знову ж таки виросло з фільмів про аеропорт Донецька, які ми знімали ще 2015-го («Три дні в аеропорту Донецька», 2015). Ця тяглість дуже відчувається, і це наш успіх.
Документальний фільм на цю тему «Добровольці Божої чоти» — це якраз про паралель із нами (з Babylon’13. — Ред.). Це класична публіцистична школа, якої ми, на щастя, уже позбулися та відчули свободу. Це може бути не тільки телевізійний формат: інтерв’ю, закадровий текст, чіткий наратив, намагання зробити документальний фільм за образами, наближеними до ігрового кіно. От у музиці в нас ще поганий смак. Здавалося б, така співуча нація. Назагал якість відео військових вказує на те, що жанр дуже сильно піднявся й розвивається. Ситуативна культурна спільнота вже виникла та є на тому ж YouTube.
— Чи дивилися ви щось із цьогорічної програми «Docudays UA» і чи можете щось порадити від себе? Фільми чи режисерів.
Від Babylon’13 у програму ввійшло три повнометражні фільми. Дивився, звісно, «День Незалежності», «Залізні метелики» Романа Любого та «Крихку пам’ять». Це дуже різні фільми, деякі зняті ще в ковідні часи. Також у короткометражному конкурсі ми долучилися до чотирьох коротких метрів: «Друге дихання», «Прокидаючись у тиші», «Наша робо сім’я» та «Гості з Харкова».
Роман Любий дуже цікавий у нас режисер. Він виграв грант на створення повнометражного мультфільму — екранізації книжки Василя Королів-Старого «Нечиста сила». Зараз його доньці 7 років, і він не хоче їй розповідати тільки про війну. Він зрозумів, що треба робити історії для дітей України. Один із його відомих фільмів — це документальний повний метр «Зошит війни».
Також унікальна робота в Ігоря Іванька. Він дуже довго займався фільмом «Крихка пам’ять» — історією про його діда Леоніда Бурлаку, який був кінооператором в Одеській кіностудії. Це людина, яка знімала найвідоміші одеські фільми, як-то «Місце зустрічі змінити не можна». У нього дуже похилий вік, він із кожним днем забуває багато речей. Іванько фіксував, власне, як стирається ця пам’ять про минулі роки одеської кіностудії. Це тонка й лірична історія, з одного боку, а з іншого — у ній навіть є елементи горору.
З коротких метрів зазначу 11-хвилинний фільм «Друге дихання». Від нього на 7-й хвилині тебе просто душать сльози. Там немає ні смертей, ні крові в кадрі. Це історія про Чернігів, який узагалі не був окупованим, але оговтується після оточення російськими військами. Герой фільму — музикант і вчитель гри на флейті в місцевому музичному коледжі. Режисер Максим Лукашов за допомогою монтажу неймовірно чуттєво розповідає про жах та біль, який пережило місто.
Володимир Тихий — український режисер документального кіно, один із творців кінооб’єднання Babylon’13, проєкту «Мудаки. Арабески», учасник «Берлінале», володар «Срібного леопарда» Локарнського кінофестивалю 2012-го та нагороди «Клермон-Феррана» 2013-го, номінант на премію Європейської кіноакадемії. 2013 року завершив роботу над фільмом «Зелена кофта», який брав участь у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю в Сан-Себастьяні, побував на Варшавському та Тбіліському кінофестивалях. Режисер фільмів «Брама» (2017) та «Наші котики» (2020).