Дві протилежні точки докладання сил часом породжують неймовірну напругу. Чи ж не тому Шарль Бодлер, автор, якому випало зажити одіозної літературної слави, порівнює своє існування з потраплянням у розрив між захопленням і жахом? Одначе передумови цієї «тріщини» закладалися ще з дитинства. Коли шестилітнім хлопчиком він залишився без улюбленого старого батька, молода мати вийшла заміж удруге, що й стало для її сина радше відвертою зрадою. Далі на нього чекав інтернат і незакінчений коледж, але нестерпна жага самостійності та поетичне покликання призвели лише до самотності та випробування.
Жанові-Полю Сартру вдалося вхопити наріжну рису Бодлерового норову, яка проявилася в нарочитій відмінності й інакшості. Проте поет і сам нарікає, що йому завжди було нудно у Франції, де всі схожі на Вольтера. Тому й хотілося абикуди, тільки б ото подалі від цього світу [Anywhere out of the world]. Та перевагу він охоче віддавав екзистенційним пригодам, а не далеким подорожам. А відтак замолоду пустився берега: пізнає розпусту в борделях із пранцюватими повіями, приймає гашиш і опіум у притонах, тягнеться до всього хворобливого, що, зрештою, й укорочує йому віку. Темна сторона щосили його принаджувала, наснажувала, емансипувала. Тіні Буття вели до потаємної та незвіданої царини, що відрізнялася від укладу пересічного буржуа. В інтелектуальній сфері двері до цього потойбіччя йому прочиняє гедоністична філософія матеріалістів і лібертенів XVIII століття та романтики, з їхньою непосидючістю та химерністю. А шифром перверсивного захоплення стає відданість злу — природному чиннику задоволення, хоч і доволі загрозливому.
Читайте також: Нові чудотворці
Слідуючи прадавній гностичній формулі, Бодлер сприймає світ дуалістично, як осередок непримиренних, але взаємозалежних сил — добра і зла. Зло коїться звільна, тоді ж як добро потребує зусиль. А чи достатньо лише відштовхнутися від усього лихого, щоби злетіти на вершини блага? Занурюватися в погубу доводиться заради добра, проте на шляху до блага, знову прохоплюється воління повернутися до зла. Отже, Бодлер уславлює рівною мірою Сатану і Бога. В першому помічає зухвалість і красу в стилі Джона Мілтона; другого сприймає беззастережно, ніби всевладного владику. Та водночас із обох схильний позбиткуватися.
З Диявола я буду кпить
І з Бога та його престолу.
А відтак і наголошує: «я — зла й добра переплетіння». Через це не вірить у жодні покращення: прогресу немає, а змінити дику природу людини годі й поготів. Недарма своїми вчителями він оголошує консерватора Жозефа де Местра й адепта страхітливого — Едґара По. Тож, увійшовши раз у трясовину непевності, Бодлер лишається борсатись у цій твані до кінця, поволі смакуючи саморуйнування, шукаючи в ньому ще більших усолод. Отак йому судилося посісти чільне місце серед декадентів, яких критик Поль Бурже називає витонченими сластолюбцями та страдниками.
Читайте також: В пошуках суспільної угоди
Бодлерова збірка «Квіти Зла» (1857) зазнала судового переслідування за спробу зазіхання на мораль і релігію, що мало наслідком штраф і вилучення з неї деяких віршів. І про що ж вона, та клята книжка? Насамперед окаянний поет має на намір здійснити лиховісну провокацію. А перш за все, згадує Гермеса Трисмеґіста, котрий є символом окультної й алхімічної традицій, а також уявлень про світ, який потопає уві злі. А надалі, подібно до хворої продажної музи, чорнокрилої німфи чи ангела з хижими очима, кличе до походу в імлисту таємничу хлань, у прірву мерзоти та злочинства, до юдолі печалі й пристанища облуди, до міазму та смороду розпусників і шльондр, де тиняються стада сп’янілих від жаготи та знесиленого блуду бридких потвор і плюгашів, де виють собаки та блукають запаршивілі коти, а в алькові палахкої чортівні, трупної сміттярки, суцільної мани, злуді та гнилі, плювків і мошкари панує сплін і хандра, де в холодних гробницях залягли біль і неміч, розпука й ненасить. Але йому до шмиги полюбити всю цю прокляту знесилену та брутальну красу, брудну величність і божественну гидоту, темну тонь тіла, заради того, щоби відчути таємничі чари Небуття. Він учиться перетворювати «рай — у пекло, вроду — в гидь» і плекає химерні смаки самовтрати.
Ніщоті заздрю я, бо в ній нема чуття,
І повернутися я прагну в небуття.
В іншій книжці поезій у прозі «Паризький сплін», яка вийшла вже по його смерті, Бодлер описує «життя неймовірно дрібних істот», які й уособлюють справжнє зло. Та як зазначає Вальтер Беньямін, сатанізм Бодлера не релігійний, а прометеївський, тобто, нонконформістський. Тож усе його загравання зі злом у спосіб естетичний є лише спробою бунту проти зниділої реальності. Одначе буття самітником і мізантропом, а почасти Нарцисом, ніколи не задовольняє Бодлера, через що він іноді розчиняється в натовпі, походжає бульварами, де почувається цілком самодостатньо. Аби подолати природне зло, він культивує форми піднесеності. В есеї «Художник сучасного життя» поет зізнається: «Потяг до злочину, який людська тварина вбирає в себе ще в материнській утробі, є цілком природним. Натомість чеснота є цілковито штучною, надприродною… Зло творять без зусилля, природно, закономірно; тоді як добро завжди є плодом певного вміння (un art)». Як наслідок, Бодлер означує дві форми існування, денді та фланера, які покликані викорінити достоту тривіальність. Елегантний денді стає символом високого духу, що дає змогу плекати витончений аристократизм не лише в убранні, а й у почуванні та міркуванні. Досягти цього можна пересиченістю і стражданням, але не вульгарністю. А от допитливий фланер обдивляється все, щó тільки відкриється його допитливому поглядові. Він — дослідник життя безглуздого і жорстокого. Перебираючи на себе ці ролі, Бодлер завжди хотів залишатися невпізнаним, себто Ніким. Адже, «Ніщо прикрашає суще».