В українському медіапросторі ще задовго до повномасштабного вторгнення спостерігалася інтелектуальна активність осіб, яких із легкістю зараховували щонайменше до кола коментаторів поточних подій. Але йдеться не так про політологів, як про своєрідних філософських оракулів, які зазвичай подейкували про себе, як про володарів неабиякої сили бачення актуальних ситуацій, а на додачу ще й завуальовано наголошували на унікальності своєї здатності мислити. Тому, мовляв, аби не згаяти час, необхідно мерщій долучатися до спільноти мало не сакрального знання, провідниками до якого є лише вони. Такі люди й зараз сміливо прогнозують дати закінчення війни, пояснюють чого чекати від перипетій історії, дають відверті експертні оцінки.
Колись у своєму дослідженні «Королі-чудотворці» (1924) французький історик Марк Блок описав феномен «королівського чуда». Воно полягало в тому, що представники монаршої влади, передовсім представниками французького й англійського престолу, проявляли виняткові спроможності лікувати інфекційні зараження шляхом звичайного покладання руки на болящого. Йшлося про недугу, яка в давнину запанувала на європейському континенті під народною назвою «золотуха» чи «королівська хвороба». Вона переважно не спричинялася до високої смертності, проте деякі запущені стани допроваджували до спотворення рис обличчя. Блок наполягає, що не існувало достеменних історичних текстів, де були б описані випадки її зцілення. Тоді як віра в одужання базувалася на припущенні, що достатньо самого доторку можновладної десниці, як хвороба одразу ж відступала. У ХІ столітті легше було припустити, що причиною вилікування є королівський дар, аніж поступове одужання самого організму. Щоправда, стійкого переконання набула ідея, буцімто монархи лікували лише від цієї недуги, а не від інших.
Читайте також: Стоїмо
Блок показує, що описуваний ним феномен посідання владарями надзвичайних здібностей був добре знаний віддавна. Ще в архаїчному суспільстві зародилася думка, що між представниками політичної влади та божеством установлюється священний зв’язок. Адже так само, як і небожителі мають унікальні чудесні властивості, схожі особливості їхньої вдачі спостерігаються й у правителів земних. Вочевидь, подібний тип мислення є магічним, оскільки його носії керувалися суто гаданими засадами. Втім уявлення про тип відносин між богами та земними повелителями навіть із прийняттям християнства докорінно не змінився. Та щойно влада очільників держав міцнішала, вони переставали потребувати легітимності з боку клерикальних інститутів. Ба більше, державці могли вже не вдавати з себе священнослужителів, аби зберігати за собою сакральний статус. Однак елементи священного тягнулися за ними шлейфом і надалі, прилипаючи, немов золотий пил до спітнілих рук.
Служителі сакрального завжди вважалися істотами не від світу цього, позаяк були дотичні до чогось особливого. В них добачили справжніх чарівників. У кожному разі, виявлялося немало підстав, аби ними захоплюватися, ненавидіти їх або стерегтися. Бо той, хто за допомогою своєї могутності перекидає місток між світами, неминуче наділяється неймовірними характеристиками. І як же тут не припуститися думки про надзвичайні функції носія влади та його унікальність, принаймні порівняно з мирянином? А якщо можновладець ще й підкріплює владу відповідними символічними діями, то віра в його харизму ненастанно зростає й унаочнюється. Йому стає в пригоді й контагіозна магія: достатньо королеві дати недужому монетку, як в уяві останнього частина сили правителя неодмінно передається стражденному. Подібні ідеї захоплювали величезні колективи, в яких самостійне мислення ще довго не мало змоги торувати собі шлях.
Читайте також: Як ідеї й тексти керують світом
Чого гріха таїти, в сучасному світі ми знаємо чимало прикладів того, як деякі народи й надалі наділяють своїх правителів унікальними рисами. Вони готові цілковито їм коритися, хай у якому злиденному чи упослідженому стані їм доводиться скніти. Проте існує й інша дивовижа. Нерідко на місці харизматика опиняється людина, яка претендує на роль провидця, бо їй видається, що саме вона вказує шлях до таємниці охочому до інтелектуальних одкровень люду. Такий провідник знання нітрохи не бажає залишатися в тіні й наполегливо вибудовує абсолютизм власної інтелектуальної влади. Навіщо? Бо люди й нині зачаровуються візіями та прозріннями, не наважуючись мислити самостійно. Тож дарма думати, що (чудо)творці ідей діляться своїми міркуваннями щиро. Вони теж мають уподобання й переконання. А якщо порівняти ідеї володарів думок із доторками руки можновладця, то легко зауважити, як люди знову і знову ладні заганяти себе в полон уявлень про унікальний порятунок. Отже, годі сподіватися, що часи колективних ілюзій про всемогутність обранців долі проминули. За чудотворністю політичних властителів приходить віра у чудотворних інтелектуальних харизматиків. Люди готові впиватися ідеями у той спосіб, як і колись їм здавалося, що долучення до святині миттєво додаватиме їм святості. Та хіба ж у подібних речах ми досі не здатні наважитися мислити? Бо тільки осмислення і варто вважати одужанням.