Екс-міністр культури Латвії Сарміте Елерте: путінська Росія сподівається на політичний реванш у межах колишнього СРСР

Світ
25 Жовтня 2013, 14:31

«Бізнес – це зовсім інше», вважає 56-річний політик і громадська діячка. Вкрадені гроші завжди використовуватимуть задля розбрату і протидії демократичним змінам у країні. Особиста заслуга Елерте в тому, що саме поняття «олігарх» назавжди втратило в інформаційному полі Латвії будь-яку позитивну чи навіть нейтральну конотацію. Відтак преса країни вже не називає цих осіб «успішними бізнесменами».

У. Т.: Латвія швидко подолала той шлях, яким Україна ще навіть не починала йти. Членство у ЄС допомагає Ризі будувати нові політичні відносини з Москвою. З якими труднощами ваша країна стикалася в процесі євроінтеграції?

– Найкращий здобуток Латвії за роки її членства у ЄС – це побудова інституцій та систем, завдяки яким можна успішно долати корупцію. Я не кажу, що в нас немає проблем. Зокрема, найскладніше з вихованням почуття відповідальності кожного окремо взятого латвійця. Держава повинна створювати життєздатну систему, але відповідальним за власну освіту, розвиток, матеріальний стан, спосіб життя є сам громадянин. Вільна преса, незалежна судова система, конкурентний бізнес, стандарти якості – це все вибудовується зі свідомого відповідального вибору учасників процесу. Проведенню реформ у Латвії значною мірою допомогли структурні фонди Європейського Союзу. Однак небезпечно звикати до думки, ніби так триватиме вічно. Європейські гроші – це короткострокове сприяння, а водночас потрібно розуміти, що ніхто не зобов’язаний вам допомагати і платити за вас. Це ваша країна. Що ж до України, то, думаю, ви маєте обрати, чи хочете жити за стандартами демократії, яка передбачає велику особисту відповідальність кожного члена суспільства, чи в поствізантійській, точніше пострадянській, країні. Це речі непоєднувані. Українська проблема – у браку суспільної згоди стосовно того, якою має бути держава. Росія чи ЄС – це не тільки формальні зв’язки, це цивілізаційний вибір. Європа базується на традиції поваги до закону та індивідуальності, що вибудувана і працює впродовж століть, а в умовах пострадянськості закони не діють.

Читайте також: День легіонерів: історичний конфлікт у сучасній Латвії

У нас існує спільна політика з ЄС. Латвія – невелика країна і не може бути нейтральною позаблоковою поряд із таким велетом, як Росія. У 1990 році остання заявила, що відмовляється від наших шпротів. Для нас це була вагома складова експорту, і доб­ре, що ми тоді миттєво переорієнтувались на європейський ринок. Вимоги щодо якості там були зовсім інші, і це також дуже позитивно відобразилося на нашій конкурентоспроможності.

У. Т.: Здається, що росіяни, які мешкають у Латвії, істотно відрізняються від тих, які приїздять з РФ. Чи вдалося повноцінно інтегрувати їх у суспільство? Які були успіхи та прорахунки на цьому шляху?

– По-перше, те, що відбувалося в нашій країні 50 років, неможливо змінити за 20. По-друге, Латвія – демократична держава. У 1990-х звідси нікого не висилали, всі, хто тут живе, вивчив латвійську і трохи національної історії, можуть набути громадянство. Латвія і Естонія в цьому сенсі схожі між собою і відмінні від Литви, де запропонували досить м’яке вирішення проблем, успадкованих від радянських часів. Кожен охочий може стати частиною суспільства. Із тих людей, що почуваються відчужено, але й надалі тут живуть, жоден не хоче емігрувати до Росії чи Білорусі. Так само як і у Франції чи Великій Британії, ті, хто живе у Латвії, мусять поважати культуру, мову та ідентичність цієї країни. Звісно, що латвійська була, є і буде єдиною державною мовою. Ілюзії, підтримувані деякими політиками й партіями, мовляв, у Латвії з’явиться двомовність, суспільство двох спільнот, оманливі, бо цього ніколи не станеться. Це призвело б до безперервних конфліктів і негативно позначилося б на всьому суспільстві. Кожна людина має право на власну індивідуальність і можливість обирати, якою мірою вона хоче інтегруватись, а якою зберігати свою етнічну ідентичність. Мій колега по партії, нині депутат парламенту Андрейс Юдінс про себе каже: «Я латвієць російського походження». Це його вибір, і він хоче бути частиною латвійської нації. Інший скаже: «Я росіянин і живу в Латвії». Люди повинні не тільки знати, а й використовувати державну мову, в цьому полягає повага й інтеграція в суспільство.

Що ж до помилок, то політика не завжди була послідовною, ми досі маємо дуже радянську систему мовної сегрегації, починаючи від дитсадків: є російські й латвійські; так само і школи. На початку 2000-х у нас було проведено реформу освіти, яка передбачала, що в середніх школах 60% предметів слід вивчати державною мовою. І це дуже позитивно спрацювало: зараз більшість молоді знає латвійську, чого не було в радянський період. Але те, що ми тримаємо своїх дітей у сегрегації, – старі стереотипи. Всі вони повинні вчитися разом із дотриманням прав національних меншин на власну культурну автономію, але без розділення в освітньому процесі. Потрібно було ще раніше делікатно, але послідовно почати рух у цьому напрямку.

У. Т.: У розпалі передвиборних дебатів зі своїм конкурентом за посаду мера Риги Нілом Ушаковим, представником проросійської партії, ви на каналі, котрий мовлить російською, не побажали вести нею діалог. Мотивували своє рішення тим, що російськомовне населення Латвії ніколи не опанує державної мови, якщо її не чутиме. Відтак російськомовні інформаційні ресурси вашої країни роздмухали цілу проблему. На цьому, зокрема, технічно зіграв проти вас і сам Ушаков, який називав себе «мером усіх рижан». У результаті він виграв вибори, а ви програли. Як ви думаєте, чому?

– Люди в Латвії втомились від криз, і потребу в стабільності відчутно на кожному кроці. Останню фразу можна, щоправда, наповнити яким завгодно змістом. Від 2009-го й до останнього року, коли подивитись на результати виборів до місцевих органів самоврядування по всій Латвії, ця «стабільність» більш-менш є ключовим гаслом політиків, які здобули перемогу. Як вважають виборці, нехай буде не краще, ніж було, аби не гірше. Водночас сприймання людьми того, чим є сучасне місто, доволі спрощене. Місто – не лише труби та комунальні проблеми, це також і культура, інвестиції, бізнес, освіта, бюрократія, корупція і т. ін. Люди вважають, що на загальнодержавних перегонах треба мобілізуватись, а вибори до місцевих органів самоврядування менш важливі. «Чи зуміє полагодити труби якась жінка?» Політику як один з аспектів влади в місті не трактують як щось актуальне, і мобілізацію в своєму полі електорату проросійський «Центр згоди», який представляє Ушаков, провів достатньо сильно. Його виборці були активніші за наших, на­ціонально орієнтованих. Звісно, цьому сприяли етнічна структура Риги і ще багато різних чинників.

Читайте також: Чому Латвія сказала «ні» російській мові

Завдання будь-якої демократичної політичної партії – консолідація всіх електоральних груп навколо своєї національної програми демократичного розвитку. На мою думку, негативна роль «Центру згоди» в тому, що він досі працює за схемою протиставлення та протистояння і підтримує ідентичність свого електорату на базі «ми проти» або «ми і вони». «Центр згоди» та його попередники, більш радикальна партія «За права человека в единой Латвии», діють у полі дезінтеграції. Тоді як я кажу, що суспільство повинне мати єдині основи (права людини, демократія, національна держава, мова), є сили, які, нібито «прагнучи згоди», вважають правильним тримати латвійців окремо, а росіян окремо. Але я не вбачаю в цьому майбутнього. Це веде лише до напруження між громадами, від чого люди потроху втомлюються.

У. Т.: Ніл Ушаков – уже не радянська людина. Молодий політик, чудово говорить латвійською, громадянин Латвії, однак вибудовує публічні стосунки з прихильниками на застарілих комуністичних символах. Чому штучно підтримується ця радянська ностальгія?

– Це цілком логічно, що я кажу про консолідацію – ідентичність емігрантів. Її органічною частиною є радянський менталітет. До 2002 року, допоки Путін не прийшов до влади, в Латвії на 9 травня не проводили жодних заходів. Коли ВВП вирішив, мовляв, Радянський Союз розвалився зарано й потрібно повертати його колишні частини назад до імперії, то поставив завдання де відновити, а де створити заново міф «Великої Віт­чизняної», частково реабілітувавши Сталіна, і це почасти далося взнаки в нас. Росія не приховує намірів розвивати свій вплив на пострадянських теренах. У Лондоні мешкає більше росіян, ніж у Ризі, але вони не крокують там вулицями на

9 травня. Можна жити спогадами, однак відновлення святкувань до Дня перемоги – це стрижень, на якому базується протидія суспільній консолідації в уже незалежних державах, оскільки путінська Росія досі сподівається на політичний реванш у географічних межах колишнього СРСР

Біографічна нота
Сарміте Елерте – політик, журналіст, громадський діяч Латвії. У 1990–2008-му – головний редактор газети Diena («День»). Від 2010 до 2011 року міністр культури Латвії (другий уряд Валдіса Домбровскіса). Засновниця фундації прогресивних змін імені Зіґфріда Меєровіца.
У листопаді 2007-го разом із Сандрою Калнієте ініціювала, взявши в ній активну участь, «революцію парасольок», масову акцію протесту в Ризі з вимогою від­окремлення влади від олігархії, розпуску Сейму та відставки корумпованих чиновників. Тодішній прем’єр Латвії Айґар Калвітіс змушений був піти у відставку. На початку червня балотувалась від національно-ліберальної партії «Єдність» на посаду міського голови Риги, однак програла перегони Нілові Ушакову, представнику проросійської партії «Центр згоди» й попередньому меру, якого обрали на цю посаду вдруге.