«Сміливі завжди мають щастя». Що ж, сміливість і стійкість українців справді подивувала весь світ. Цим варто пишатися, але треба усвідомлювати, що наша опірність значною мірою є результатом того, що наше суспільство накопичило величезний досвід бідування. Так, 24 лютого ми всі пережили шок, але дуже скоро на поверхню виринули глибші пласти колективного досвіду, які стали нам у пригоді. Ці пласти, до речі, залягали не так уже й глибоко. Ще мої бабусі не почувалися комфортно, якщо в коморі не стояла пара мішків борошна, а в погребі ящики з картоплею не сусідили із цілим складом домашніх закруток. Заледве треба пояснювати, звідки в них узялися такі звички: це були покоління, які досвідчили Голодомор, голод 1946–1947-х років тощо. Блекаути дошкуляють, проте я пам’ятаю, як школярем робив домашнє завдання при свічках. Тоді, у другій половині 1990-х, тривалі віялові відключення електрики були буденністю — так само як неробочі ліфти, перебої з водопостачанням і батареї, які вважалися теплими, якщо не були принаймні крижаними. Сьогодні українська молодь знову проживає ці негаразди — тепер уже з розумінням, чому й заради чого.
Те, що 24 лютого сотні тисяч українців та українок узяли до рук зброю і пішли захищати Батьківщину,— це також не лише про звитягу, а й про колективний досвід опору різноманітним загрозам. До повномасштабної війни українці готувалися вісім років. Кістяк добробатів, які зупинили агресора у 2014-му, становили учасники Революції гідності. Перед нею були ще десятки протестних кампаній, включно з Помаранчевою революцією, акцією «Україна без Кучми» тощо. А до того були і дисиденти, і повстанці, і ще багато-багато інших звитяжців. Тривале перебування в безпосередній близькості до зла загартовує. Міць українців — це міць стражденних, тих, хто звик жити в умовах постійного лиха.
Читайте також: «Без вас». Як херсонці живуть після деокупації (частина І)
Про це також свідчить ціннісний профіль нашого суспільства. У Дослідженні цінностей світу (World Values Survey) Україна брала участь уже чотири рази: у 1996, 2006, 2011 та 2020 роках. Україна щоразу опинялася серед країн, які поступово відходять від традиціоналізму в бік секулярно-раціональних цінностей, але різко орієнтовані на цінності виживання (на противагу постматеріалістичним цінностям самовираження). Самореалізація, права людини — це добре, але абсолютним пріоритетом для українців досі є фізична та економічна безпека. Це дуже відрізняє українців від більшості європейців, особливо західних, для яких цінності самовираження зазвичай стоять на першому місці. Але це не свідчить про нашу духовну ваду. Відповідно до концепції Рональда Інґлегарта — ініціатора та провідного теоретика Дослідження цінностей світу, цінності самовираження виходять на перший план лише тоді, коли потреби виживання задоволені. У нашому випадку про останнє, на жаль, доводиться лише мріяти.
Багато поколінь поспіль українці не могли дозволити собі бути безтурботними — і саме завдяки цьому вони сьогодні демонструють таку надзвичайну опірність. Суворі історичні обставини зробили нашу націю сильною і сміливою, але чи скорочує це наш шлях до щастя? Наша цивілізаційна матриця є в глибинній своїй основі християнською, тож усі ми — свідомо чи ні — сподіваємось отримати винагороду за теперішні страждання. Це посилює наші очікування, що завтра — після війни — буде краще, ніж сьогодні та вчора. Що варто витерпіти біль, і після того на нас гарантовано навалиться багато-багато щастя. Та, коли йдеться про земні справи, доводиться робити дві поправки.
По-перше, жодні зміни не відбуваються автоматично. Перебуваючи в парадигмі християнського мислення, ми підспудно очікуємо, що кожна велика подія перетворить усіх Савлів на Павлів, а полову — на зерно. Але такі перетворення стаються нечасто й тільки в індивідуальному порядку. А коли йдеться про глибокі суспільні зміни, за ними завжди криється тривала й кропітка праця тисяч і тисяч людей. До того ж ці зміни стають помітними лише згодом, коли плачі, що «нічого не змінилося», давно стишились, а всі розірвані на грудях сорочки зашиті. Саме тому ставити питання про те, яку Україну ми збудуємо після війни, у принципі безсенсово — просто тому, що це будівництво вже триває. Питання в тому, чим сьогодні зайняті ми — мрійливим візіонерством чи просуванням необхідних змін. Різноманітні покидьки, до речі, працюють не покладаючи рук. Але, якщо ми хочемо, щоб Україна стала щасливішою, нам треба бути більш спритними й ефективними. До того ж уже зараз — часу на творчу прокрастинацію нема. Візій у нас завжди було більш ніж достатньо, тепер потрібні практичні рішення.
Читайте також: Зуміти виграти війну й не програти після неї
По-друге, а про яке щастя нам ідеться? У моєму родинному архіві є стара чорно-біла світлина: мої дід і баба стоять у гурті своїх друзів на сільській вулиці. Вони вже дорослі, але ще молоді — і всі як один дуже щасливі. Це, звісно, було щастя бідолах, яким убогі радянські 1960-ті здавалися золотими часами — просто тому, що позаду в них була суцільна чорна смуга: жахіття Голодомору, кривава колотнеча Другої світової війни, потім знов голод і злиденні 1950-ті. Згодом, у 1970-х, відчуття щастя буде витіснене нудьгою приниженого колгоспного життя, але то вже зовсім інша історія. Питання в тому, чи такого щастя для себе прагнемо ми?
Після війни суспільство постане перед величезною спокусою сказати «так». Забери в людини все, а потім віддай половину — і вона деякий час буде цілком задоволена. Наприклад, тим, що над її домівкою не літають ракети, що на фронті більше не гинуть наші хлопці й дівчата, що співгромадяни не скніють в окупації, що світло вже майже не вимикають і таке інше. По суті, це цілком нормальна реакція. Але ми перебуваємо не в тому становищі, щоб обмежувати свої плани рамками такої нормальності. Після закінчення війни на наше суспільство навалиться колосальна втома, і тим, хто прагне змін, доведеться її долати — у собі, у своєму середовищі, в усій країні. Так, будувати амбітні плани в розореній, понищеній війною країні видається дивацтвом. Але такими самими диваками були ті, хто на початку минулого століття твердив про повну незалежність України. Миколу Міхновського в українських колах довгий час вважали мало не навіженим, але саме він виявився найбільш послідовним реалістом, чию правду підтвердив час.
Читайте також: Від кийка до ракети. Дев’ять років тому все почалося по-справжньому
Наголошую: йдеться не про мурування повітряних замків, а навпаки — про коректну постановку мети. Нагодувати голодних — це завдання-мінімум, а завдання-максимум — це зробити так, щоб ніхто в нашій країні більше не голодував. Відбитися від агресора — завдання номер один, але й воно проміжне, адже нам потрібна не пауза, а надійні гарантії безпеки на майбутнє. Звільнитися від колоніальних наративів конче треба, але що ми створимо натомість? Таких питань ще багато — і з відповідей на них починається коректне планування майбутнього, а точніше — окреслення поточних завдань.
І наостанок важко оминути питання про тих, хто стане рушієм змін. Тут я міг би вдатися до традиційних міркувань про історичну роль української молоді — добре, що, мій власний вік уже дозволяє вдаватися до таких прийомів. Проте сподівання на молодь безпідставні. І не тому, що молодь не варта сподівань, а тому, що має значення не вік, а громадянська позиція, хист і заряд енергії. Коли йдеться про зміни, фундаментальне розмежування пролягає не між зумерами й бумерами, а між тими, хто хоче й може,— і рештою.
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.