Вважається, що писанкарство – феномен сільської культури ще з дохристиянських часів, принаймні керамічні писанки на заході України археологи датують ІХ ст. Починаючи з ХІХ ст., коли з’явилась етнографія як наука і науковці, які писанкарство вивчали, дослідники формували колекції й їх музеєфікували, тоді ж були зафіксовані й регіональні назви окремих символів і орнаментальних мотивів. Декорування курячих (або гусячих) яєць мало безліч особливостей, відрізняючись техніками і колоритом, і маркувались завжди як феномен традиційної культури, попри те, що були майстри писанок, яких знали, і чиї твори купляли й зберігали.
Джерело: facebook.com/savchenko.mariia
Українське писанкарство пережило і підрадянське ХХ століття, щоправда, почасти спростившись до орнаментальних сувенірів овоїдної форми, але дерев’яних, скляних, порцелянових. За майже чверть ХХІ ст. українці додали до цієї традиції (декорування і дарування писанок від Великодня до Трійці) певного колективного ажіотажу, що через вплив соцмереж все чіткіше розділяється на щонайменше два явища. Індустрія штучних барвників і «наліпок», реклама новітніх способів фарбування, яку поширюють через «домашні відео», організація майстер-класів з писанкарства (включно з дуже трудомісткими, наприклад, дряпанками) для дітей і дорослих, викладання матеріалів про це у влогах і блогах, на сайтах-візитівках і телеграм-каналах перетворюють писанкарство на чималий сегмент сучасної масової культури, доволі далекий від власне релігійного свята. Це, найпевніше, естетична забавка, навичка, що може стати цілком професійним заняттям, а може залишитися тільки весняного дозвілля: чому ж не зібратись разом, щоб намалювати писанку, хоч у натуральному розмірі, хоч велетенську, яку потім виставлять поряд з іншими десь на площі. Кітч, звісно, але ж такий веселий…
Читайте також: Від Бучі до комбучі. Де пролягає межа між «патріотичним маркетингом» і наругою?
Та з’являється й дещо нове.
Писанка із фрагментом чернігівської мозаїки, автор: Інна Адруг
Патріотичні писанки, автор: Антон Логов
Писанки створюють професійні предметні дизайнери і професійні художники, і їхні писанки принципово не схожі на традиційні, так би мовити анонімні прикраси великоднього столу. Писанку вони творять і демонструють як авторське висловлювання, що відбиває і естетичні уподобання, і навіть політичний жест. Торік соцмережі все, пов’язане з декоруванням святкових столів, і генерували, і толерували значно менше, ніж цієї весни. Видається, що вони нібито вирішили багатократно надолужити. Не лише в тому, щоб фарбувати і фотографувати яйця маже чорними, додаючи у допис і поетичних рядків. Також і в тім, що барви національного прапора, елементи державного герба і надписів, присвячених ЗСУ перетворювали декоровані яйця на патріотичний вияв підтримки всього «взагалі українського». Врешті, художники, декоруючи яйця, додають навіть і портрети загиблих чи елементи ікон; на власному столі, у власній оселі, для рідних і близьких кожен вільний зробити те, що вважає за потрібне. І виставити у вигляді святкової листівки на власному акаунті також. Хоча у такому випадку може статись, що твій витвір стане частиною медіа-скандалу, і потрібно буде записувати відео, поширювати у акаунтах, щоб пояснити, де оригінальний витвір, а де і ким фейкове його використання.
Врешті-решт, прояв цієї творчості (і масовий феномен, і авторський зразок) у вигляді фото живе у кращому разі кілька діб. Що вже казати про конкретне яйце: його або розіб’ють, щоб спожити, або, дбайливо огорнувши серветками чи пластиковим наповнювачем, вкладуть до коробки, щоб наступного року на великодньому столі милуватися ним як прикрасою. Майже як новорічними іграшками, недарма біля деяких церков писанками прикрашають деревця, наприклад, розквітлу магнолію.
Читайте також: Деокупована Київщина в мистецтві: реалізація нереальності, знецінення дійсності
Схоже, з писанками відбувається щось подібне на те, як свого часу дизайнери одягу почали використовувати елементи традиційних вишиванок, щоб декорувати сучасні урбаністичні строї. Постпостмодерне суспільство (яке обережно називають метамодерном) перестало цитувати класику, іронічно чи пафосно, суспільство в часи нового типу війни по іншому демонструє ставлення до усталеного поняття «свято». Симптоматично: упродовж тижня після Великодня, у поминальні дні, відомі як «гробки», масово у соцмережах не виставляли писанок чи навіть простіших крашанок, що їх несли до могил рідних. Хоч кладовища і прибирали, і відвідували могили рідних, як заведено, з тризнами – їх не візуалізували, у фотосерії не перетворювали, а у кращому разі просто скупо про це написали.
Чому так? Бо війна. Бо могили і похорони тепер щодня…