Знавець українського бароко Анатолій Макаров указує на його особливі мистецькі риси. На відміну від спостереженої в ренесансній естетиці виразної тенденції до емансипації, бароко вертається до усталених детермінант і демонструє поміркованість. Його ідеали, хоч і не заперечують земне, не залишаються без потягу до горішнього. Властиво, жага розкошувань дедалі частіше приборкується силами обмеження та самовіддачі, які часом доходять і до консервативності. Проте чи не найголовнішою прикметою барокового світогляду є вміння наструнчити противенства, чи то пак подвійності, що згодом неабияк проявилося в романтизмі. Поступово пафос затятого аскетизму з радикальними наполяганнями на гріховності зникає. Натомість знаходиться місце для владно-прагматичних домагань, але без нехтування духовними корелятами. Барокова людина мусить балансувати між протилежностями, прагнучи буттєвої врівноваженості. Йдеться не так про її хитання поміж життєствердними принципами й смиренністю, як про вміння узгодити несумісні опозиції, не боячись проявляти заповзятість, а іноді впадати в глибочину меланхолії.
Читайте також: Трансгресія еротизму
Жиль Дельоз, описуючи Ґотфрида Ляйбніца як барокового мислителя, наполягає на тому, що в його філософуванні світ ніби спохоплюється на двох рівнях — розумовому та чуттєвому.
Отже, бароковість скидається на складку, що простягається в нескінченність. Інакше кажучи, в світі геть усе складається з бганок матеріального та духовного ґатунку. Маючи справу зі складками матерії, несила їх порахувати, бо вона невпинно згортається і розгортається. Тимчасом еквівалентами згинів у душі вільно вважати нескінченні ряди диференціальних обчислень. Своєю чергою, обидві фалди перебувають в антагонізмі й активізують одна одну.
В українському бароко для змалювання наведеної подвійності придатною виявилася не природознавча й математична, а головно християнська символіка. До прикладу, Кирило Транквіліон-Старовецький характеризує людину в її подвійній бутності: земній і небесній, видимій і невидимій. В душі нерідко спалахують конфлікти між світлодайним і темним, божественним і диявольським, не бажаючи поступитися жодною п’яддю. З огляду на це страх невідомого породжує несамовиту експресію. Існування в ситуації розхитаності спричиняється до тривоги, постійного розважання з приводу не тільки важливості всякого розумного починання, але й потреби обмежувати інтелект. Звідси значна роль відведена вченості, яка, хай би що, ніколи не переважатиме горизонти життєвої мудрості та святості. Можливо, саме через це, на відміну від тодішньої західноєвропейської філософської зорієнтованості на природничо-наукове знання, аналогічний український світогляд не полишає зв’язку з мистецьким осяганням світу. Розум не проголошується доконечною інстанцією пізнання, бо до нього всякчас допасовуються релігійні, художні, емоційні, несвідомі, містичні, сакральні аспекти.
Читайте також: Знавець власного серця
Та не варто поспішати чіпляти на українське бароко наліпку ірраціональності. В ньому розум остаточно не пригнічується й не витісняється. Навпаки, його визнано важливим, але недостатнім чинником. Логічні засоби тут доповнюються образно-символічними. Візьмімо хоча б підручник з філософії чи трактат про душу Касіяна Саковича, де знайдеться теза про необхідність долучити до мислення сферу сновидь. У фантасмагоричних віршах поета Івана Орновського також зустрінемо специфічні візії серця, що стають джерелом творчого натхнення. Іоаникій Галятовський удається до емблематики, а Транквіліон-Старовецький в одному зі своїх віршованих творів для підсилення вражень уживає декілька мов. Подібно до того, як згодом Кант потіснить розум, аби звільнити місце для віри, українські барокові діячі готували місце для фантазії. Титульні сторінки тогочасних книжкових видань перенасичені серпанками осяянь, аурою загадковості, грою світла й тіні, нагадуючи притвори до інобуття. До фройдистської артикуляції ролі несвідомого ще буде зарано говорити про його навмисне залучення у творчий процес. Одначе саме неусвідомлені символи позначалися не тільки на умоглядних категоріях, а й на аудіовізуальних образах. Окрім живопису й архітектури, про це свідчить і багатоголосся в українській музиці. Попри все, ознаки піднесеності, орнаментальності, декоративності не зводилися до невибагливої візерункової краси. Написані у формі хрестів, кіл або пірамід барокові тексти позбавлені тривіальності. А все тому, що запропонована система шифрів вимагала здійснити перехід від буквальних до моральних, а потім алегоричних смислів, оскільки за буденними образами стоять архетипи багатовікового досвіду національної культури. Водночас годі вбачити в ньому лиш остаточно сформовану систему значень, адже вона залишається відкритою до формування.