Коли під час огляду в лікаря мене питають, чи відчуваю я біль, я часто відповідаю, що це радше дискомфорт, ніж біль.
Кожен із нас має своє відчуття болю і відчуття дискомфорту, і часто межа між ними досить плинна.
Коли я вписав у свій словник синонімів слово «дискомфорт», словник не знайшов відповідників, натомість запропонував мені його позитивне віддзеркалення, тобто «комфорт», і подав такі його синоніми: «зручність», «розкіш», «надмірність», «помпезність».
Інший словник запропонував мені аж 30 слів близьких за значенням до слова «дискомфорт». Те, яке найкраще б передало мій душевний стан, стан мого дискомфорту, це слово «муляння».
То що я хочу написати після такого розлогого вступу? А те, що вже кілька днів мені не дає спокою інформація, яка з’явилася на фейсбуку, і звучить вона так:
«У Берліні відкриють перше закордонне представництво Українського інституту – державної установи культурної дипломатії, яка перебуває у сфері управління Міністерства закордонних справ. Завдання представництва – покращувати знання і розуміння України в німецькому суспільстві та популяризувати українську культуру в Німеччині».
Читайте також: Інша Німеччина
Ніби немає до чого чіплятися, варто долучитися до хору фейсбучних апологетів рішення Українського інституту. У цьому ж оголошенні Перша заступниця Міністра закордонних справ України Еміне Джапарова коментує рішення так:
«Відкриття представництва Українського інституту у ФРН – це знакова подія та показник того, що культурна дипломатія залишається нашим пріоритетним напрямом. Бо «м’яка сила» – це ключ до ширшої військової, економічної та гуманітарної підтримки», a Володимир Шейко, генеральний директор Українського інституту додає:
«Розуміючи нагальність викликів, спричинених повномасштабним вторгненням Росії, ми розробили перехідну модель представництва – проєктного офісу, який стартує вже зараз, а з часом розвинеться до повноцінної філії Українського інституту в Німеччині».
Знову все так, як і мало б бути, то звідки ж мій дискомфорт?
Власне кажучи, рішення про відкриття представництва Українського інституту у ФРН з’явилося в публічному просторі саме тоді, коли всі напружено чекали рішення уряду Німеччини про поставку німецьких танків Леопард-2 для української армії. У цей момент у мене з’явилося відчуття муляння десь далеко в глибинах моєї свідомості. Можна сказати, що оголошення двох цих повідомлень – це звичайне співпадіння. Зрештою, робота над відкриттям представництва Українського інституту в Берліні тривала давно і тільки оголошення цієї інформації спричинило в мене певне відчуття незлагодженості як у людини, яка «зуби з’їла», як то кажуть, на культурній дипломатії – дискомфорт.
На перший погляд усе виглядає як визнання Німеччини найголовнішим союзником українського культурного наступу. Хтось, десь, колись прийняв таке рішення і тепер ми маємо те, що маємо, а в мене дискомфорт.
Читайте також: Тімоті Ґартон Еш: Німеччина має відправити в Україну танки Leopard з погляду історії і стратегії
Я омину те, чи виокремлення Німеччини як першого, а отже, мабуть найважливішого гравця в українській дипломатичній культурній офензиві, є слушним. Зрештою, Берлін – це не якась там, наприклад, Варшава (яка, nota bene, готова передати Україні 14 своїх «Леопардів»), а один із європейських центрів прийняття рішень, а отже, і культурних центрів.
Учора я почув від щойно прибулої в Торонто української біженки, що це хороше рішення, бо нам треба переконувати німців залучатися в допомогу Україні, а культура – це найкращий спосіб. Усе правильно. Однак треба пам’ятати, що культура – це дуже делікатний інструмент дипломатії, і діє він довгостроково і з певним запізненням. Якщо хтось вважає, що достатньо відкрити представництво в Берліні і станеться якесь «диво» і Німеччина почне дивитися на Україну крізь призму багатства й сили української культури, то це, в кращому разі, просто наївна людина.
Мій дискомфорт спричинений не тільки «інформаційною незлагодженістю» (представництво УІ в Берліні vis a vis танки «Леопард»), але «тактичною незлагодженістю», бо стратегічно таке рішення можна зрозуміти.
На мою думку, таке рішення – це передовсім успіх німецької «м’якої сили», і тут я хочу привітати свого давнього колегу Йоганнеса Еберта, генерального секретаря і директора Ґете-Інституту, який, без сумніву, патронує діяльність цієї інституції у відносинах із Україною. Звідки це припущення? Власне, з самого оголошення Українського інституту я знайшов ще й таку інформацію:
«Заснування та відкриття представництва стало можливим завдяки тристоронній співпраці між Українським інститутом, Ґете-Інститутом та Alliance for Open Society International (фундацією «Відкрите суспільство», Фундація Сороса) за сприяння Посольства України в Німеччині».
Читайте також: Німецька культура безпеки: обережно, викликає безсоння
Звісно, в довгій перспективі відкриття представництва Українського інституту в Берліні має глибокий сенс, але поки що передусім Німеччина може відчути себе комфортно, бо підтримує у своїй країні просування української культури. Що ж, вони давно чемпіони світу із використання «м’якої сили».
Я, однак, залишаюся, можливо, з ірраціональним дискомфортом, бо поки що волів би від німців надання «Леопардів», ніж відкриття Представництва Українського інституту в Берліні.