На фото: НЕБЕЗПЕЧНА ДІЛЯНКА. Цієї осені таліби активізували в Пакистані напади на конвої, які постачають контингент НАТО в Афганістані. Альянс зацікавлений у розширеному використанніпівнічного маршруту – через Росію та Центральну Азію
За понад 6о років існування Організація Північноатлантичного договору (НАТО) неодноразово стикалася з небезпечними зовнішніми та внутрішніми викликами. Найбільшим і найважливішим зовнішнім викликом, звісно, був Радянський Союз, потреба стримування котрого та необхідність колективної оборони від якого й стали причинами виникнення Альянсу в 1949 році. Крім глобального протистояння з Організацією Варшавського договору, НАТО було змушене розв’язувати і внутрішні проблеми, пов’язані, приміром, з рішенням харизматичного французького президента Шарля де Голля вивести 1966 року свою країну з військової структури блоку.
Внутрішні тертя мали місце в Альянсі і до, і після демаршу де Голля. Американці, наприклад, не схвалювали британсько-французького вторгнення в Єгипет 1956 року, а дехто з європейців, своєю чергою, негативно поставився до в'єтнамської кампанії США. Однак найбільшим ударом по блоку, хоч як дивно, стала його перемога в холодній війні. Критики заявляли, що Альянс виконав свою основну функцію, а отже, потреби в його подальшому функціонуванні немає. Попри це, ідея колективної оборони західних демократій виявилася такою привабливою, що впродовж останніх 20 років блок не лише зберіг свої позиції, а й розширився до 28 членів.
Лісабонська стратегія
У 1990-х поступово окреслювалися нові функції Альянсу: підтримання миру в конфліктних зонах (особливо на Балканах), контроль над озброєнням і боротьба з розповсюдженням зброї масового ураження, розвиток партнерства з колишніми суперниками й територіальне розширення. Усі ці завдання містила Стратегічна концепція НАТО 1999 року, яка, однак, досить швидко застаріла. Терористичні напади на США у вересні 2001-го змусили блок зосередитися на такому надзавданні, як протидія міжнародному тероризму, що на практиці вилилося у виснажливу афганську кампанію.
19–20 листопада на саміті в Лісабоні лідери країн – членів Альянсу намагатимуться зробити його структуру спроможною протистояти викликам нового століття. Дух змін має втілити нова Стратегічна концепція, робота над якою розпочалася ще в липні 2009-го. Розробляти цей документ вперше доручили зовнішнім експертам на чолі з колишнім американським держсекретарем Мадлен Олбрайт, у травні вони презентували свій звіт «НАТО 2020: упевненість у безпеці; динамічні підходи». Спираючись на цей аналіз, команда генерального секретаря Альянсу Андерса Фог Расмуссена підготувала текст концепції, який буде оприлюднено в Лісабоні.
Його основні складові вже відомі. По-перше, в документі увага зосереджується навколо важливості статті 5 Північноатлантичного договору, згідно з яким напад на одну з країн – членів НАТО означає напад на всіх. Це має заспокоїти, наприклад, країни Балтії, які все ще відчувають загрозу з боку Росії. По-друге, буде наголошено на багатовимірному (не лише військовому) підході до питань безпеки, важливості співпраці з ЄС та іншими регіональними організаціями. По-третє, відносини з Росією будуть визначені як один із головних чинників безпеки в євроатлантичному регіоні.
Афганістан і Росія
Наступними за важливістю після ухвалення нової Стратегічної концепції пріоритетами Лісабонського саміту є ситуація в Афганістані та перспективи системи протиракетної оборони, яку Сполучені Штати прагнуть зробити спільною справою блоку (і не лише). Саме тому для НАТО дуже важливим було рішення президента Росії Дмітрія Мєдвєдєва відвідати Лісабонський саміт. Наслідуючи приклад адміністрації Барака Обами, Альянс теж хоче перезавантажити свої відносини з Кремлем, заблоковані після російського вторгнення до Грузії.
«Ми не вважаємо Росію ворогом, а розглядаємо її як одного з партнерів стратегічного значення», – заявив минулого тижня під час візиту до Москви Расмуссен. Основним завданням НАТО є залучити Росію до співпраці у сфері створення системи ПРО, проти якої Кремль тривалий час завзято протестував. Не менш важливою є й афганська тема: Альянс зацікавлений у транзиті російською територією вантажів для контингенту в Афганістані (на конвої, які йдуть пакистанською територією, постійно нападають таліби та їхні союзники), в отриманні близько 20 російських гелікоптерів для афганських військово-повітряних сил, а також у навчанні в Росії афганських пілотів.
Росія, зі свого боку, теж має деякі побажання. Насамперед країна хоче обмежити системи ПРО ракетами й радарами малої та середньої дальності та заборонити розміщення великих збройних контингентів на території країн – екс-членів Організації Варшавського договору. Проект угоди про відносини НАТО та РФ Сєрґєй Лавров передав Расмуссену ще торік у грудні. Взаємодія між Росією та НАТО стала помітною вже наприкінці жовтня, коли російські й американські спецслужби провели в Афганістані спільну операцію, знищивши чотири лабораторії з виробництва наркотиків.
Проблемні теми
Як показує досвід, основні дискусії з усіх конфліктних питань представники країн – членів НАТО ведуть за лаштунками, намагаючись знайти вигідний для всіх варіант. Це нелегке завдання, оскільки всі рішення 28 учасників НАТО мають ухвалювати консенсусом. Приміром, питання, чи має Альянс брати на себе не притаманні йому дотепер функції, зокрема захищати країн-членів від кібернетичних атак або забезпечувати їхню енергетичну безпеку. Або як має працювати, щоб запобігати кризовим ситуаціям, а не просто реагувати на них.
Найбільшим підбурювачем спокою, швидше за все, стане Туреччина, яка відмовляється розташувати радар системи ПРО на своїй території. Він, звісно, може бути розміщений і в іншій країні, але Альянс, де рішення ухвалюють консенсусом, потребуватиме загальної згоди Туреччини на проект. Негативно Анкара ставиться і до співпраці з Ізраїлем у сфері обміну розвідувальними даними. Відносини між цими двома державами заморожені з травня. Тоді ізраїльські командос перехопили турецьку «Флотилію свободи», що прямувала до Сектору Газа (вбивши дев’ять її учасників). Туреччина, розчарована накладанням санкцій на Тегеран, також стверджує, що Іран та Сирія не є загрозою НАТО.
А як щодо України? Лідери НАТО запевняють, що обіцянка майбутнього членства, яку Україна й Грузія отримали 2008 року в Бухаресті, лишається в силі. У неформальних бесідах представники Альянсу повсякчас повторюють, що готові й надалі співпрацювати з нашою країною, незважаючи на відмову української влади від планів вступу до блоку. Андерс Фог Расмуссен нещодавно навіть заявив, що НАТО може запропонувати Україні співпрацю в будівництві системи ПРО поруч із Росією. Проте, як відомо, для танцю потрібні двоє, а український уряд демонструє, що він не надто зацікавлений в активному співробітництві з Альянсом.