У повітрі напруга. Її майже непомітно, але вона відчувається у всьому. На ринку черга, хоча холодне повітря вирує між рядами й модулями. «Не чіпайте рукою товар!», – ледь стримується продавчиня дешевого крам. Біля неї черга — здавалося б, торгівля йде непогано, чому ж вона кричить на людей? І таких ситуацій навколо скільки завгодно, коли просте слово, питання, зауваження може викликати у відповідь безліч агресії, ніби вона як пара підпирала кришку, і для її виходу достатньо зовсім незначного приводу.
Вчителька мого сина довго й методично перелічує мені, що і як погано робить моє мале дитя: недостатньо добре читає, недостатньо добре пише, неуважно слухає її, а іноді й зовсім не слідкує по книзі – це на останок, як найбільший злочин першокласника. З цим треба щось робити! Бажано чимскоріше. Слухаючи її, я чомусь згадую ті виховні принципи, згідно яких треба знайти у дитині хоч щось добре, наскільки б важко це не було. Я зупиняю вчительку: «Про погане зрозуміло. А гарне в ньому ви хоч щось помітили?» І вчителька миттю замовкає так, ніби ми граємо у гру, хто зможе довше зберегти мовчання. Виходить, нічого вона не помітила, крім того, що мій син недостатньо уважний і пише гірше за когось у класі. Виходить, той принцип про хороше в дитині залишився актуальним лише для батьків, а вчителі просто забули про нього. А може це просто той привід, якого чекаємо ми всі, аби висловити комусь власне незадоволення життям? Висунути — байдуже кому! — звинувачення в тому, що ми так багато втратили, а наші надії наші змарновані очікуванням “світлого майбутнього”.
Читайте також: «Віджимай» і володарюй
Важко сказати, чому все так. Люди кажуть, що всі втомилися від стану невизначеності. Це лише на перший погляд нам потрібний спокій, їжа та здоров’я. Кожний з нас прагне знати, що буде з ним далі: де він буде жити та помирати, як будуть жити його діти, диплом якої країни отримають його онуки. Є, звичайно ж, і байдужі, але причина не в їхній загальній інертності, а скоріше в тому, що живуть вони короткими проміжками часу: знайшли роботу, отримали за неї гроші, придбали їжу, якої вистачить на певний час. Так дуже просто жити, коли людина не загадує нічого на майбутнє, не будує жодних планів. Навколо так часто й кажуть: я нічого не загадую, живу одним днем. Це схоже на життя у відпустці – тобі не треба дбати про ремонт житла, не треба купувати зимовий одяг та вирішувати складні життєві питання.
Кажуть, життя зараз йде короткими проміжками. Дуже схоже на те, бо майже ніхто з нас не відповість, ким ми будемо далі і коли станеться та чи інша подія. Але при цій невизначеності хтось живе, наче в останній день свого життя, нічого не відкладаючи, а хтось навпаки зберігає все на потім — до часів, коли все стане більш зрозумілим. Це два полюси, між якими немає середини.
Навколо мене багато тих, хто просто заморозив своє життя. Якщо до 2014 року були плани завести дітей, то зараз зовсім не до цього. Зрозуміло, що таке відкладене батьківство навряд чи вже колись здійсниться. Так само із родиною. Якщо раніше людина мріяла про щось, то зараз живе звично – як є. Дуже просто все це пояснити матеріальними чинниками. Мовляв, які діти, коли грошей вистачає лише на себе? Яка родина, її ж треба утримувати, а для цього потрібні гроші, робота, житло. Скидається на те, що це соціальне безпліддя, коли люди списують на війну власну інертність та егоїстичне бажання жити зручно. І дивно, що йдеться про категорію людей, котра має і роботу, і житло, і освіту, і змогла б при бажанні заробляти більше. Але ж триває війна і багато хто живе лише для себе, бо невідомо, що буде далі.
Читайте також: Патріотизм широкого профілю
На іншому полюсі все інакше: живуть, як в останню мить, як перед стратою, коли на ешафоті дозволили запалити останню цигарку. Знаю тих, хто літає з “республіки” на Балі, збираючи на це гроші з української пенсії своїх старих. Знаю тих, хто кинувся отримувати усе, що можна взяти від «республіки» – гуманітарку, безкоштовну освіту, пільги. З такими людьми весело та комфортно – вони живуть широко, на останні гроші, не маючи жодних планів на майбутнє. І діти у них народжуються теж легко, бо вони певні, що за все їм винна держава, щоправда не уточнюючи яка саме – Україна чи «ЛНР». А ви спробуйте поспостерігати на пункті пропуску на Станицю Луганську, скільки людей мігрує в обидві боки, бо їм щось пообіцяли – тут чи там. Хтось крокує сюди за грошовою допомогою, хтось — туди, бо саме там пообіцяли виділити гроші на лікування, і це безкінечний процес, без жодних політичних упереджень. Якщо хтось пустить чутки, що гроші дають десь в Африці, будьте певні, ці люди рушать і туди — а чому б ні?
У повітрі висить напруга від загальної невизначеності. Добре пам’ятаю, як п’ять років тому я думала, що школу поруч із нами ще встигнуть відремонтувати, поки дитина не піде у перший клас. Потім я думала, в якій країні дитина буде вчитися, і знову сподівалася, що часу ще досить аби конфлікт закінчився. А зараз я думаю, що всі проблеми треба вирішувати день в день, негайно, нічого далеко не плануючи, бо передбачити все неможливо. Наприклад, ту школу навряд чи хтось вже колись відремонтує, і чим більше проходить часу, ти менше у моєї дитини шансів скласти ЗНО у майбутньому. І виходить, що мають рацію ті, хто живе короткими проміжками, дбаючи про їжу лише на один день, про одяг на сьогодні і про гострі задоволення, як ліки від усіх проблем навколо.
«Не бачу тут життя для себе. Не бачу тут життя для дітей взагалі», – каже мені подруга. Дивно, бо якраз через війну війну вона змогла відкрити у «республіці» власний бізнес. І взагалі у неї все, здавалося б, непогано – вона займається тим, що вміє та полюбляє, вона майже не контактує з оточуючим світом, затулившись власною справою, влітку вона встигає з’їздити у коротку відпустку, то чому ж вона скаржиться на життя? Хоча, здається, власних дітей вона не заводить саме з цієї причини – відсутності майбутнього тут, якого вона не бачить навколо останні шість років. Побачивши таких, як вона, ви ніколи б не здогадалася про той великий прошарок людей, хто просто заморозив своє життя на майбутнє, відклавши усі особистісні сценарії на невизначений час – на потім. І дивно те, що для багатьох це “потім” – це час до 2014 року. Багатьом хочеться, щоб саме те життя повернулося, як у казці, і що ці шість років невизначеності можна буде просто викреслити з власного життя та рухатись далі.