Ось тільки я відчув, що з моїм американським товаришем порозумітися значно легше, ніж із московським. Точніше, ми всі троє перебуваємо практично на однакових позиціях щодо основних засадничих питань, але про американські справи – такі далекі й нібито незрозумілі – тут, у Києві, судити значно простіше, ніж про російські. Бракує деталей, безпосередніх вражень, того, що становить тупу повсякденність, хоча, здавалося б, до Нью-Йорка, як до Місяця, а наші з Москвою реалії схожі до дрібниць.
Оця позірна схожість збиває з пантелику. Почати з того, що сусіди в суто побутовому сенсі заможніші від нас. Пенсії вищі приблизно вдвічі, середня зарплата у стільки само, а у великих містах різниця навіть значніша. Шалена, захмарна «нафтова рента» дає змогу не лише красти в індустріальних масштабах, а й поки що підтримувати мінімальні стандарти якості життя, причому в динаміці. Усе те забезпечує владі підтримку практично більшості населення, і це факт. Те, що така підтримка підживлюється державною пропагандою в найкращих радянських традиціях, – потужною, нібито тупою, проте ефективною, – багато пояснює, але нічого не змінює.
Так звана мовчазна більшість (обивателі, болото) є скрізь, це вона гарантує кожній країні стабільність, певну інерцію, без якої держави не існують. Середній росіянин вірить, що він розумніший, добріший і справедливіший за решту населення планети, особливо за цих тупих піндосів та підступних хохлів. І віритиме, доки ціна на нафту на світових ринках не впаде удвічі, на хліб та горілку в Росії відповідно не підскочить. А ще переконаний, що всі ці ліберасти (слово, між іншим, російське!) разом з офісним планктоном, які ходять на демонстрації проти режиму, керуються з Вашингтонського обкому, а фінансуються з Тбілісі.
Що ж стосується відносно нечисленного так званого освіченого класу, то він перебуває в розгубленості. Він ненавидить свою правлячу «партію шахраїв та злодіїв», сповідує європейські цінності й готовий їх обстоювати, часом навіть із ризиком для особистого комфорту й добробуту. Він ображений, причому особисто, усіма витівками їхньої вертикалі влади, зокрема низкою недавніх законів, які закріплюють відчуття Росії як фортеці в облозі: про іноземних агентів і некомерційні організації, про державну зраду, про наклеп, про «неправильні» інтернет-сайти, про заборону всиновлення російських дітей американцями тощо… Він обурений переслідуваннями й залякуваннями опозиціонерів, які реально ніяк владі не загрожують, проте порушують показове «єдіномисліє».
Але разом із тим він практично переконаний, що… Україні з Росією краще бути разом! А ще знає, що в нас до парламенту прийшли фашисти, УПА співпрацювала з німцями, а у Львові за необережне слово російською на вулиці можна дістати в пику. Переконувати, що це забобони, марно. Спостерігається парадокс: російський вільнодумець ладен останнім часом відпустити у вільний політ якісь окремі суб’єкти федерації (під гаслом «Хватит кормить Кавказ!»), може навіть розглядати сценарій розпаду Росії, але водночас наполягатиме на нашому об’єднанні або як мінімум входженні до Митного союзу. І підкріплюватиме свою позицію аргументами про ментальну близькість та економічні переваги…
Не хочеться повторювати банальність про російського ліберала та українське питання, а також афоризм Бжезінського про Російську імперію з Україною й без. Я лише хотів би, щоби ми тут у себе не розслаблялися. Ляпас безпорадному Януковичу з раптовим перенесенням його московського візиту ніяк не означає падіння інтересу Кремля до приєднання бунтівної провінції. Навпаки. Цей інтерес підкріплюють солідарною згодою широких мас – не лише плебсу, а й еліт – одразу за Хутором-Михайлівським. У ній якраз найбільша небезпека, а не в політиках (наших та їхніх) і не в п’ятій колоні (нашій).
Дивно, але гігантська Росія з її культурно-етнічною різноманітністю значно монолітніша у своїх базових ідеологемах (і відповідно колективних оманах), аніж компактна й нібито однорідніша Україна. У нас панує більший плюралізм, і полягає він зовсім не в тому міфічному розподілі на «європейський Захід» та «азіатський Схід», а в звичайній внутрішній свободі, у відсутності потреби в єдиній, правильній для всіх позиції.
Це поки що єдина наша фундаментальна перевага, і дуже не хотілося б її втратити.