Мабуть, найпривабливіша риса сучасної літератури – розмивання будь-яких меж, зокрема жанрових. Зараз (переважно) вже не пишуть «чистих» детективів, трилерів чи любовних романів; натомість завжди з’являється певний синкретизм, поєднання різних елементів, інколи навіть парадоксальне. З одного боку, це зумовлено глобалізаційними процесами, тотальною інтеграцією всього в усе, еволюцією читацької авдиторії та її невпинним зростанням. З другого ж, таку літературу просто цікавіше читати. Утім, за звичайною сюжетною інтригою чи цікавим перебігом історії персонажів може ховатися щось іще, щось замасковане, зашифроване – щось, що очікує на інтерпретацію та відчитування. Саме з такими очікуваннями береш до рук книги Ігоря Штікса, якщо знаєш про його бекґраунд. Уродженець Сараєво й очевидець Югославських воєн, доктор філософії та дослідник суспільних рухів, професор та автор кількох романів. Враховуючи все вищезазначене, у його текстах мимохіть відшукуєш якісь апеляції й коментарі до стану сучасного суспільства. Те саме стосується і його відносно свіжої книги «W», яка цьогоріч вийшла друком у «Видавництві 21» в українському перекладі Наталії Хороз.
Цей роман розповідає історію Ігоря Штікса – чоловіка, котрому доводиться повернутися до Хорватії, звідки він втік від війни багато років тому (проте не варто ототожнювати головного персонажа з автором, навіть попри виразний автобіографічний контекст і спільність імені). Це повернення зумовлене заповітом відомого активіста Вальтера Стіклера, якого вбили на одному з островів хорватського побережжя: Вальтер залишив Ігорю та ще одній дівчині – Тессі Саймон – свій будинок і пістолет. Не знаючи одне одного, Ігор і Тесса змушені разом відтворити бурхливу біографію Вальтера, розібратися в плутаній типології французьких суспільних рухів 60-х років і з’ясувати, чому ж Вальтер так несподівано залишив спадок саме їм.
Читайте також: У пошуках ненаписаної книги
Роман «W» можна розглядати з кількох ракурсів. Перший – його жанрова специфіка. Тут поєднано риси детективу, трилеру, та й навіть шпигунського чи політичного роману. Тут і мотив пошуку правди (частину якої знає Ігор, частину – Тесса, а ще частину вони мають знайти разом); і яскравий опис французьких 60-х з усіма студентськими й робітничими рухами, революціями та страйками, протистояннями правих та лівих; і гостросюжетний пасаж про невловимих підпільних активістів та антитерористичну боротьбу проти них; і до певної міри моторошна сюжетна лінія визначення справжніх убивць Вальтера.
Варто визнати, що об’єкт інтриги роману «W» – доволі передбачуваний. Тут неважко визначити долі персонажів ще з перших сторінок їх появи чи розкусити головний плот-твіст усієї книги. Але це не стає на заваді читацькому задоволенню, адже цікаво не те, що станеться, а як до цього дійде – або як читача до цього доведуть. Втім, те, що книга так добре грає за правилами жанру, примушує думати, ніби цей роман є не детективом, а лише пародією на детектив, чи радше його висміюванням, гіперболізацією. До того ж це визнають навіть деякі персонажі: «Щиро кажучи, текст іноді надто романтичний, як на мій смак…» Та все це є тільки постмодерністською літературною грою, маніпулюванням самим читачем, розгортанням уже відомих (і навіть банальних) детективних сюжетних структур задля того, щоб читач утратив пильність і щоб остаточна розв’язка мала більший ефект. Тоді виникає питання: чи такий метод контрастів є доцільним і направду успішним? Відповідь залежить від контексту. Якщо за мету цього роману вважати критику суспільства, чия діяльність видається інертною і тенденційною, а не свідомою, – то подібна авторська гра може бути доречна. Тут мимоволі виникає аналогія з «Маятником Фуко» Умберто Еко: щоб абсурд історії відчувався значно гостріше, треба спершу змусити читача повірити в цей абсурд.
У зв’язку з цим постає і другий аспект книжки – його політична складова. Виникає враження, що політичну заангажованість суспільства Ігор Штікс (автор, а не персонаж) висміює так само, як і поверхову й банальну детективну сюжетність. Близько половини книги займає розповідь Вальтера про своє життя, яку потім Ігор переповідає Тессі. Біографія Вальтера насичена: служба в Югославській армії, потім втеча до Італії, нелегальний переїзд до Франції, а там – численні революції, страйки, бунти, організації та рухи. Спершу весь опис такого політичного Парижа 60-х здається цілком відповідним реальності: ось знайомі топоніми і локації, ось відомі діячі, врешті, ось події, про які можна прочитати в підручниках з історії. Проте Ігор Штікс настільки перенасичує цим текст, що коли натрапляєш поспіль на прізвища Ремона, Гриппіна, Перефітта, Роша, Даніеля, Марше, Кон-Бендіта (і це в одному абзаці!), то розмежувати правдиві замальовки бурхливої історії та просту вигадку автора, реальних історичних постатей і лише персонажів книги стає неможливо.
Читайте також: «Здохни, коханий»: провокативна назва буденного досвіду?
Для чого це? Імовірною відповіддю є те, що Ігор Штікс прагне показати безглуздість західного активізму. Усі ті рухи, ідеології, революції – не показник значної політичної свідомості, а навпаки – свідчення відсутності критичного мислення. Паризька політична одержимість – то лише мода, тенденція, своєрідний Zeitgeist, який просто не міг бути інакшим у той час. Тому в романі «W» така надмірна політизація набуває настільки абсурдного масштабу, ніби це все є витвором божевільної уяви, якоюсь сатирою і знущанням. Врешті, до подібних висновків доходять і персонажі: вони зазначають, що слова «демократія і свобода» звучать «якось нікчемно», визнають, що «вас, інтелектуалів, легко спровокувати», а Вальтер – колись чи не найдієвіший активіст – «дивився на захоплену паризьку молодь довкола себе, зневажаючи заповзяту наївність, папужі гасла та необґрунтований радикалізм». У цій книзі активізм є радше рухом задля руху, слідом надуманої ідеології. І хтозна, можливо, у контексті Заходу це є не стільки політичною сатирою, скільки відбиттям реальності.
Третій вагомий аспект роману «W» – його стиль. Це вкрай кінематографічна книжка, чи радше навіть серіальна. Її справді неважко буде екранізувати, враховуючи її композицію: роман складається з трьох розділів, поділених на численні частини; сюжетні лінії сучасності та 20 століття постійно чергуються між собою. Ба більше, Ігор Штікс постійно лишає деталі, які можна помітити тільки під час уважного читання та які поєднують усі частини й тримають їх купи. Таким, наприклад, є ім’я Вальтера, що збігається з назвою пістолета, яким його вбили, і з назвою цигарок, які курить його адвокат; чи Сізіф, з чиєю працею порівнював свою роботу директор юнацького табору (де перебували Вальтер і Володимир) і про якого в тому ж таки таборі Вальтер читав у відомому трактаті Камю; чи схожість червоного «ягуара», у якому Володимир везе К’яру, з червоним «альфа ромео», у якому через пів століття головний персонаж везе Тессу; а також елементи одягу, однакові репліки, схожість життєвих шляхів – таких внутрішніх рим у тексті надзвичайно багато. Це переконує в скрупульозній авторській роботі Ігоря Штікса – і таки натякає, що настільки пильний автор навряд чи всерйоз порівнював би очі жінки з «бездонними криницями» в одному з пасажів твору. Отже, думка про роман як велику пародію чи сатиру набуває сенсу.
Читайте також: Що проповідує «Псалом 44»?
І нарешті останній аспект книги, який, вочевидь, зможе сприйняти хіба що сучасний український читач. Ідеться про питання ідентичності. Річ у тім, що для головного персонажа роману його походження є вкрай болісною темою, вочевидь, через моральну й психологічну травму, отриману під час війни. Наприкінці роману Ігорю Штіксу (і автору, і персонажу) таки доводиться її відрефлексувати й прийняти, але до тієї миті він старанно уникав цього усвідомлення. З цим йому допомогла його міграція до Європи, де він освоїв нову мову й отримав новий паспорт. Разом з тим він бліднув від слова «Сараєво», на своїй Батьківщині він почувався туристом, надавав перевагу англійській мові, «не бажаючи бути кимось іншим, аніж людиною з французького документа», і натомість проклинав себе за те, що знає рідну мову. Тотальне неприйняття свого минулого, своєї країни та самого себе, уникання будь-якого потенційно травматичного досвіду і врешті болісне повернення (і географічне, і мовне, і ментальне) – це те, що передусім помітить український читач у цій книзі. І це важливо проаналізувати, переусвідомити, адже за даними МОН наразі за кордоном перебуває близько пів мільйона українських дітей, котрі, так само як Ігор Штікс, втекли від війни. Яким буде їхнє повернення? І чи буде воно взагалі? Про це важливо говорити – і тут, і за кордоном – щоб досвід Ігоря Штікса для нас залишився суто літературним.