На суспільному рівні також бажано прагнути до довіри, але не можна повністю уникнути сумніву. Суспільство суцільної взаємної довіри – це недосяжний утопічний ідеал. Понад те, вимога досягнути його вкрай небезпечна. Це суспільство мало би складатися з абсолютно нездатних до рефлексії і сумніву недоумків, якими може легко маніпулювати будь-хто хоч на крихту розумніший. Така модель суспільних взаємин почасти була втілена в тоталітарних режимах ХХ ст. У комуністичних, нацистських і фашистських суспільствах пересічний громадянин мав бути або настільки дурним, аби до нестями любити вождя і безмежно довіряти йому, або настільки хитрим, аби вміло вдавати таку дурість. Зрештою всім доводилося підозрювати всіх у нещирості. Тож у парадоксальний спосіб суспільство, яке мало будуватися на суцільній довірі, перетворювалося на суспільство суцільної недовіри, сумніву і підозри.
Таку суспільну модель незалежна Україна успадкувала від Совєтського Союзу. Згадаймо, приказку 90-х років минулого століття: «Бізнес на довірі завершується кров’ю». Ця формула зрозуміла для будь-якого члена посттоталітарного суспільства, в якому панує цілковита недовіра. В цивілізованому суспільстві натомість ця формула збуджує подив і зніяковілу посмішку. Звісно, бізнес, як і будь-яку людську діяльність вмотивовує конкуренція, але якщо з людських стосунків повністю прибрати довіру, то вони розпадаються. Суспільство солідарних конкурентів перетворюється на зграю атомізованих ворогів, формулою якої є вислів новочасного британського філософа Томаса Гобса: «homo homini lupus est» («людина людині вовк»). Направду цю формулу Гобс запозичив у давньоримського комедіографа Тита Макція Плавта, який у творі «Осли» дає її розлогіший варіант: «Людина людині вовк, якщо вона її не знає». Небезпечний той, кого я не знаю, бо не можу йому довіряти. Знання про людину уможливлює довіру до неї. І не лише знання про конкретну людину, а знання про людство взагалі, про природу людини. Пізнання обґрунтовує мораль. Невігластво зумовлює аморальність. Стає зрозумілим, чому суспільство довірливих дурнів перетворюється на збіговисько підозрілих хитрунів. Перефразовуючи українське прислів’я, можна сказати: «злий, бо дурний, дурний, бо злий». Дурість збуджує злість до того, що не розумієш, злість заважає зрозуміти будь-що. Ось диявольське коло, по якому просуваються всі хворі суспільства. Натомість розуміння – це перший крок до прихильності та любові.
Читайте також: Пастка диявола
Для здорової людини у здоровому суспільстві довіряти приємно. Але виявляється, що довіряти не лише приємно, а й вигідно. У найновішому творі з промовистою назвою «Довіра» сучасний вчений Френсис Фукуяма пише: «Закон, угода, економічна доцільність є необхідною, але аж ніяк не достатньою базою стабільності та добробуту в постіндустріальну добу – вони мають спиратися на такі речі, як моральні зобов’язання, відповідальність перед суспільством і довіру, які, своєю чергою, живуть традицією, а не раціональним розрахунком». Тож у сучасному цивілізованому світі довіра разом із іншими моральними властивостями є умовою добробуту кожної окремої людини. Понад те, Френсис Фукуяма вважає, що це стосується не лише окремих громадян, а й суспільства в цілому. Найуспішнішими сьогодні є ті країни, в яких домінує взаємодовіра: «…добробут країни, а також змагальна спроможність на тлі інших країн визначається одною універсальною культурною характеристикою – притаманним її суспільству рівнем довіри».
Утім, довіра не може виникнути з нічого. Невипадковою є апеляція Фукуями до традиції. «Довіра живе традицією», – стверджує він. Тож відчуття традиції не лише обов’язкова умова можливості бути поетом після 25 років, як уважав Томас Стренз Еліот. Укоріненість у традиції забезпечує успішність суспільства, зумовлюючи досягнення в ньому високого рівня довіри. Але про яку традицію йдеться? Чи будь-яка традиція сприяє цьому? Фукуяма пише про сучасні ліберально-демократичні суспільства, традиція яких пов’язана з історією розвитку західної цивілізації. Важко не погодитися з британським істориком ХХ сторіччя Арнольдом Тойнбі, який у фундаментальному дванадцятитомному творі «Вивчення історії» (A Study of History) визначає дві особливі риси західної цивілізації: християнство і античний спадок. Якщо говорити про соціально-політичну складову цього спадку, то головним її елементом, безперечно, є античний поліс, тобто об’єднання вільних і відповідальних громадян, які ухвалюють рішення стосовно спільного життя. Втіленням цього принципу організації політичного життя були і європейські вільні міста, які виникли за доби пізнього середньовіччя. Зрештою, саме цей спосіб політичної організації й узасадничує західну цивілізацію.
Читайте також: Дія і дурість
Саме в цьому сенсі варто розуміти вислів Хорхе Луїса Борхеса про те, що слово «місто» дає ім’я цивілізації (латиною «місто» – це «civitas»). Не варто, до речі, забувати про те, що на території України на відміну від Росії була велика кількість вільних міст, які здебільшого послуговувалися так званим Магдебурзьким правом, пам’ятник якому стоїть у Києві на березі Дніпра. Можна наважитися на дещо провокаційне твердження, що цивілізація взагалі виникає лише там, де існує політична традиція вільних міст. Місто вільних громадян – це простір довіри. Одним із головних вимірів свободи, до речі, і є здатність довіряти Іншим попри неусувну підозру стосовно мотивів і цілей їхніх дій. Невільники й невільниці не можуть довіряти й викликати довіру, адже й у власних діях, й у ставленні до дій Інших вони завжди залежать від зовнішніх сил, що керують ними. Тож рівень довіри в суспільстві не лише є умовою його успіху, а також критерієм його цивілізованості. З огляду на все це поняття «західна цивілізація» постає як тавтологія, адже в цьому сенсі це єдина цивілізація. І річ не в тім, що всі інші способи організації спільного людського життя гірші. Тут нас дещо спантеличує протиставлення цивілізації і варварства, яке має виразно оцінювальний характер. Вони просто інакші. Намагатися оцінити їх, спираючись на історичну традицію західної цивілізації, означає перекручувати їхню природу, а отже унеможливлювати розуміння. Нерозуміння своєю чергою зумовлює помилкові стратегії поводження. Проілюструю цю думку питанням без відповіді: на яких підставах можна довіряти представникам тих держав, в яких довіра не є важливою складовою суспільного життя?