Це може звучати як блюзнірство, але опозиція отримала від влади подарунок.
Ніхто, крім фігурантів скандальної змови, не міг передбачити, що капітуляція перед східним сусідом відбудеться так блискавично й так ганебно. Не треба шукати casus belli, не треба чіплятися до приводів, ось воно на поверхні: зрада. Відразу, немов на фронті, зрозуміло, хто на якому боці, які позиції захищати й куди наступати.
Однак із останнім нібито є проблеми. Консолідація в таборі опозиції досі не вилилася в системний опір. Відносно (ну дуже відносно) масові демонстрації ні на кого не справляють враження, а пустощі в сесійній залі мають радше характер ефектного шоу.
Тим часом суспільство, коли судити з непрямих свідчень, виявляє значно більшу зрілість. Прості українці, ошелешені відвертим нахабством чинної влади, готові до дій, вони чекають мобілізаційного сигналу, але так само зрозуміло, що після стількох розчарувань і поневірянь із боку політиків не на будь-який заклик вони відгукнуться.
Світле минуле
Ситуація критична, але не безнадійна. Як у випадку з важкою хворобою, наявність температури свідчить про здатність організму чинити опір інфекції.
Не вперше й не востаннє в нашій новітній історії лідери нації мають докласти зусиль, щоби постати врівні з «простим» українцем. Для цього потрібно лише вивчити уроки й зробити невеличке зусилля, відмовившись від попередньої практики «клубних» заходів із погано мотивованими статистами. Адже потенційно в їхньому активі – сотні тисяч, якщо не мільйони добровільних, відданих, притомних, керованих бійців.
Це ті люди, які ніколи не погодяться з наругою над їхньою країною, а отже, й над їхньою особистою гідністю. Вони не готові сприйняти стрімкий демонтаж української державності: спочатку відвертий, нічим не прихований наступ на державну мову, потім лакейська поступка в суверенітеті, потім – свіжа інформація – відмова від верховенства законів країни на власній території… Саме так, адже в щойно оприлюдненому проекті чергової міжурядової угоди йдеться про недоторканність російських підприємств, що діють в Україні, себто про їхній правовий імунітет. Що далі?
Коли залишити ситуацію напризволяще, навряд чи є шанс обмежитися тільки так званим білоруським варіантом. Та демонстрація поступливості, меншовартості, ментальної залежності стосовно старшого брата, яку дозволили собі наші переговорники, не має нічого спільного з вищим пілотажем Аляксандра Ригоравіча: взяти гроші за визнання Південної Осетії й… не визнати Південну Осетію – вчіться, панове!
І хоча білорусизація України – сама по собі досить моторошна перспектива, в нашому випадку це, на жаль, програма-мінімум. Надто легко й без бою здаються позиції держави, які більш-менш (коли більш, коли менш) успішно утримувалися не рік і не два… Швидше за все, нам загрожує повернення до статусу фактичної колонії з усіма звичними хворобами метрополії (на додачу до наших власних): тероризм, міжетнічні конфлікти, вертикаль влади, контрольована демократія… Є чому позаздрити! Ну й, звісно, такі «дрібниці», як невідворотна подальша геттоїзація рідної мови й культури за тим-таки білоруським зразком.
Погодитися на «євразійський» варіант розвитку подій означає приректи себе на глухий кут, остаточно відмовитися від шансу стати європейською країною, що живе за світовими правилами, в світовій системі координат і в нинішньому часі. Головне, що це стосується не якоїсь далекої абстрактної «держави», від якої можна врятуватися в приватному житті, а кожного з нас – там, де ми є та якими ми є. Від імперії не сховаєшся.
Потенціал спротиву
Ще раз наголосимо: в Україні достатня критична маса громадян, для яких таке світле майбутнє цілком неприйнятне. Але з цими людьми треба працювати інакше, ніж досі практикувалося. Активний (дуже умовно кажучи, «майданний») українець чекає чіткої та прозорої стратегії з боку тих, кого він визнає лідером опозиції. З ним одна проблема: тепер він вимагає не гасел, а змістовних сигналів, меседжів. Опозиція має розібратися між собою, остаточно кинути з’ясовування стосунків, висунути за можливістю одноосібного головнокомандувача (без побоювання, що решта кандидатів на цю функцію вставлятиме йому палиці в колеса), виробити дорожню карту й налагодити комунікацію з народом. До їхніх послуг буквально лічені телевізійні канали, натомість чимала кількість друкованих ЗМІ, інтернет і, нарешті, пряме спілкування. Важливо не зачинитися в колі «своїх», а апелювати до вільних людей скрізь у країні, від Заходу до Сходу, стати опозицією не якоїсь однієї частини України (наприклад, Галичини – це було б заздалегідь визнанням поразки), а всієї України.
Тож від усіх ватажків опозиції, а надто від Юлії Тимошенко, яку логіка подій висуває на першу позицію за фактом розстановки сил, вимагається, як мінімум, одне: негайно подорослішати.
Що стосується конкретних дій, не треба спеціально винаходити велосипед: біло-блакитні політики настільки щиро зневажають свого виборця, настільки не вірять у його здатність діяти безкоштовно, не за вказівкою, а за покликом сумління, що будь-які організовані й тривалі акції громадянської непокори вкинуть їх у кататонічний ступор. Боятися загострення за силовим варіантом нема чого: Україна – це не лише не Росія, вона також не Молдова й не Киргизія.
Але акції мають бути справді спланованими: як регіонали заздалегідь (чи не за сценарієм, що зберігся з 2004 року?) по кроках розписали свої дії – взяття під контроль усіх владних організмів, впровадження ідеологічних настанов, нарешті, злиття в екстазі з Кремлем, – так і опозиція повинна мати чіткий план дій у їхній послідовності.
ПДР для опозиції
У такій програмі необхідно врахувати кілька засадничих пунктів. По-перше, персональну відповідальність усіх без винятку представників нинішньої влади в разі їхньої причетності до дій, що зашкодили інтересам держави (див. «Особисту думку» тут). По-друге, подальше перезавантаження всієї державної машини на принципово інших, безкорупційних засадах. Якоюсь мірою ці два пункти дублюють один одного: відсунення від реальної політики нинішніх фігурантів «севастопольського вальсу» вже значною мірою очистить владне поле. Але слід усвідомити й донести це усвідомлення до виборців: без переформатування стосунків усередині держави, що унеможливлять корупційну складову (за бажання приклади для наслідування не важко знайти в тих самих посткомуністичних і навіть пострадянських країнах – від Прибалтики до Грузії), ситуація неминуче приречена на самовідтворення. Біля керма знову опиняться олігархічні клани, що за своєю природою є антидержавними, тож перемога виявиться тимчасовою.
Пункт третій, який не зайве нагадати вже вкотре: повернення до української України передбачає впровадження механізмів, що гарантуватимуть ментальний стрижень реформ. Ідеться про такі прості й такі досі недосяжні заходи:
– забезпечення функціонування державної мови в державних установах та освіті;
– повна свобода користування іншими мовами в приватному житті та бізнесі;
– цілеспрямоване просування українськомовного продукту методами заохочення, гарантування доступу до нього на всій території країни.
Це гуманітарне credo майбутньої влади – невід’ємна складова наступу, без якої цей наступ втрачає сенс.
Отже, якщо запропонувати українцям саме такий вибір між минулим і майбутнім, вони не залишаться до нього байдужими. Якщо й далі намагатися грати за старими правилами, вони проігнорують політиків, бо не бачитимуть принципової різниці між владою та опозицією – й матимуть на це право, враховуючи досвід останніх п’яти років.
Часу мало, але він є. Стежте за годинником.