Добровольці-білоруси: «Чому українська влада нас боїться, ми розуміємо не дуже»

За підрахунками Тижня (№ 19/2015), крізь горнило цього конфлікту (передусім через батальйони «Донбас», «Азов», ДУК ПС) устигло пройти до 100 білоруських добровольців. Дехто, на жаль, загинув, як-от боєць із позивним Кент із 5-го батальйону ДУК, багато кого було поранено.

Серед тих, хто повернувся додому, декотрі потрапили в лабети тамтешнього КГБ. Адже Україна намагається не помічати тих, хто приїхав захищати її за покликом серця.
Тиждень поспіл­ку­вав­ся із двома бій­цями-білорусами: один із них має позивний Кім і донині служить у бригаді Національної гвардії, другий побажав залишитись інкогніто навіть на рівні псевдоніма, бо знає, що вдома на нього вже чатують. Назвемо його Арол (Орел). Вони небагатослівні зі зрозумілих причин — усі подробиці звитяги білоруських добровольців українці дізнаються, мабуть, тільки після зміни політичного режиму в Мінську.

КІМ
Розкажи про історію загону «Пагоня». Як він виник, скільки там приблизно бійців?

— Його створювали насамперед для того, щоб об’єднати всіх білорусів, котрі перебували на фронті ще з початку літа 2014 року. У ньому опинилися люди з різних добровольчих підрозділів. Відбір проводився на загальних підставах, ос­нов­на з них — відсіювання осіб, що могли бути причетні до спецслужб. Загін ніколи не був і не буде окремим збройним формуванням, швидше це наше неформальне об’єднання, хоча всі ми належали до різних військових частин.

Читайте також: Російські добровольці – козир у рукаві

У чому полягала мотивація білорусів воювати за Україну? Що привело вас сюди?
— Кожен боєць має свої причини бути тут, на війні. Не можу говорити за всіх, але скажу за себе. На війну я приїхав не тільки тому, що в мені є і українська кров. Одна з головних причин: якщо не зупинити путінської орди тут, в Україні, вона прийде й до Білорусі. А передумови для цього є вже давно, повірте на слово.

Розкажи що можна про себе: як потрапив до України, де воював, які твої плани, політичні оцінки ситуації. Повір, цікавить усе.
— Уперше до зони бойових дій я прибув іще влітку 2014-го в складі одного з добровольчих батальйонів, котрий нині є полком Нацгвардії. Не уточнюю якого, але всі, хто в темі, зрозуміють, про що мова. Потрапив я туди на абсолютно загальних підставах, пройшовши рівний із хлопцями-укра­їнцями відбір. Відтак брав участь у виїздах під Іловайськ та боях за Широкине, де в березні цього року дістав осколкове поранення грудей і контузію. Що стосується планів, то зараз, доки на всьому фронті затишшя, вони прості до крайнощів: поліпшити свої навички й тренуватися.

«Росія — це новітній СРСР, проти якого треба боротися всюди. Мрію про вільну Білорусь, а вона можлива тільки тоді, коли совок остаточно загине»

Чи можна сказати, що більшість білорусів-добровольців, які поїхали воювати в Україну, — це вихідці з вашого правого руху?
— Такі хлопці є, але їх небагато. Значна частина бійців не мала жодного стосунку до нього. Понад те, в основній масі це колишні абсолютно середньостатистичні жителі держави, які раніше навіть не брали участі в будь-яких політичних акціях.

Читайте також: Вчорашні герої

Твоя думка: чому українська влада так боїться давати тобі та побратимам громадянство й навіть після ухвалення нового закону намагається не помічати факту, що ти рік і більше вже воюєш за нашу країну?
— Може, тому що вона чудово розуміє: ми, добровольці, приїхали захищати країну й людей, а не цю державу як бюрократичного монстра. І тільки тепер змушені були зацікавитися політикою, адже можновладці попросту відвертаються від нас. Усе, що ми просимо, — паспорт, щоб бути пов­ноцін­ними громадянами країни, за яку багато хлопців пролили кров. Із якихось незрозумілих причин деякі грузинські та російські «політики» отримують українські паспорти, нічого не зробивши для країни. Мабуть, ми, з погляду людей із високих кабінетів, уже майже півтора року захищаючи Україну на передовій, робимо менш важливу справу за них. Прикро, що там так думають. На жаль, зараз ми в безвихідній ситуації. Усім нам шлях додому закритий зі зрозумілих причин. Відмовляючись елементарно легалізувати наше перебування в країні, нас просто заганяють у становище, коли виїхати з України ми не можемо, але водночас у будь-який момент ризикуємо бути депортовані. Чому влада нас, білорусів, боїться, я розумію не дуже. Ми приїхали сюди не задля політики й не збиралися лізти в неї.

Тобто варіантів повернутися на батьківщину в тебе немає? За жодних розкладів?
— На сьогодні повернення додому навряд чи можливе. А як буде далі, покаже час. Допоки Лукашенка при владі, на нас там чекає тільки в’язниця. На довгі-довгі роки. Прецеденти вже є.

То не шкодуєш, що приїхав на цю війну? З огляду на все сказане?
— Аж ніяк. Бо тільки тут я по-справжньому пере­осмислив величезну кількість речей, які колись мені здавалися важливими, і натомість зрозумів, що є важливим насправді. Тут знайшов справжніх друзів, які стали для мене братами. Це найголовніше для будь-якого чоловіка.

Читайте також: Соромно не визнавати

АРОЛ
Яким чином ти потрапив до України? Як і чому опинився на війні?
— Досить типово. На батьківщині я неблагонадійний, адже був в опозиційному русі. Тому й пере­їхав до України ще до Майдану. Потім брав участь у революції, а згодом, у серпні, опинився на фронті. Допомогли знайомі — не називатиму прізвищ. Так сталося, що доля занесла на Луганщину, воював під Луганськом, на Бахмутці, був під Дебальцевим. Зараз ніде не служу, можна сказати, переховуюся. Бо мене хочуть депортувати з України. Ну а як ви розумієте, до Білорусі мені не можна під жодним приводом: родичі й друзі писали в інтернеті, що з КГБ вже тричі по мене приходили. Одного разу аж смішно було: до батьків приїхав родич, хтось стуконув, немовби то я, — ті й приперлись о третій ночі. Піймали облизня, але це насправді не смішно. А щодо «чому»? Очевидно, я вважаю, що Росія — це новітній СРСР, проти якого треба боротися всюди. Мрію про вільну Білорусь, а вона можлива тільки тоді, коли совок остаточно загине.

Як думаєш, чому українська держава не дає тобі громадянства?
— Очевидно, вона боїться всіх добровольців незалежно від національності. Не забуваймо, що сутність владної системи в Україні така сама радянська, як і в Білорусі. Тільки режим не настільки бузувірський. Ми така собі кістка в горлі. Тож навіщо цим хлопцям із владних коридорів до своїх, українців, іще й ми з нашими проблемами? Їм простіше нас депортувати. А що там із нами далі буде, кого це цікавить?..

Ти знайомий з усіма білорусами, які поїхали воювати в Україну?
— Ні. Я потрапив сюди поза загоном «Пагоня». Знаю багатьох, але мене знають не так багато. З огляду на білоруське минуле намагався постійно зберігати максимальну конспірацію. Навіть не так з остраху за себе, як щоб не підставляти родичів і братів по зброї.

Які твої плани на майбутнє?
— Важко сказати. Якщо чесно, дуже кортить повернутися до своїх, на війну. У Білорусь мені, як я вже сказав, шляху найближчими роками немає. Тож хочу захищати те, у що я вірю, тут, в Україні. Дуже сподіваюся, що все-таки вирішу свої паспортні питання. Невже я не заслужив на громадянство, проливаючи за цю країну кров?