Наскільки гострим для сучасної Естонії є мовне питання?
— Починаючи з 1991 року, із відновленням незалежності був помітний акцент на проблематичності мовного питання переважно з боку Російської Федерації. Тобто про дискусію між етнічними та російськомовними естонцями не йдеться: майже завжди в згаданому питанні є третя сторона, РФ, яка використовує цю тему для тиску. Адже Москва вважає російськомовних своїми співвітчизниками й обвинувачує Естонію в утисках цієї групи, намагаючись поширити свої претензії за кордоном. Але не менш важливо те, що тему мови постійно використовують і місцеві політики, тобто вона набуває додаткової політизації. Естонські політики на виборах усіх рівнів завжди порушують питання лояльності російськомовного населення та впливу ворожої пропаганди на нього. Це робиться або для залучення частини електорату, або, навпаки, для залякування.
Третій аспект мовної проблеми виник після окупації Криму, атаки РФ на Україну й початку війни на Донбасі. Якщо доти питання російської мови було політизоване, то потім його стали розглядати вже в контексті безпеки. Чимало експертів дотримується думки, що мовний фактор може стати однією із загроз національній безпеці Естонії. Тобто відбулася сек’юритизація мови. Загалом ці зміни на користь Росії. Адже реакцією на них стала вимога приділяти особливу увагу російськомовному населенню. Мовляв, російськомовні є вразливою групою, із якою треба спеціально працювати чи уникати її. Частина цієї групи такою увагою або насолоджується, або зловживає, що, звичайно, грає на руку Москві. Друга частина засуджує, бо це розділяє суспільство. Так чи інакше ми пройшли точку неповернення, питання мови політизоване та сек’юритизоване, назад шляху немає.
Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР
— У нашому випадку це переважно російськомовна молодь, яка народилася у вільній Естонії після 1991 року й ніколи не жила в радянській окупації. Однак є кілька факторів, які підтримують реактуалізацію міфів про Радянський Союз, які нагадують та певною мірою навіть романтизують СРСР. Передусім це батьки, родина. Не завжди тут ідеться про якесь навмисне негативне підґрунтя, це радше звичайні сімейні спогади, певний культурний код. Старше покоління порівнює своє соціальне становище тоді й тепер, робить це емоційно, використовуючи популістські гасла про нібито безплатну освіту, медицину й житло. Інколи молоді батьки кажуть, що треба показувати маленьким дітям «добрі радянські мультфільми» або радянське кіно, у якому немає зла та насильства.
Немає нічого поганого в тому, щоб показувати щось добре, але ми знаємо, що через індустрію розваг, через розважальний контент так само поширюється ідеологія. Я не впевнений, що всі батьки здатні розрізнити просто «добре» від «доброго радянського». Тому обов’язковий перегляд «Іронії долі» перед Новим роком стає просто смішним і трагікомічним, багато естонців цього не розуміють, а хто розуміє, той просто глузує.
Другим фактором є школа. Попри реформування і загальну навчальну програму досі існує два мовні середовища. Маю на увазі школи, де викладання ведеться естонською та російською. Російськомовних менше, але в них працюють педагоги похилого віку, які з огляду на власний світогляд, цінності та ставлення пропагують радянський уклад життя і не завжди роблять це свідомо.
Є й третій фактор, ми його виявили завдяки дослідженню соціальних мереж у країнах Балтії 2018 року. У соціальних мережах, а саме «Одноклассниках» для старшої групи населення, «ВКонтакте» для молоді та навіть у Facebook, не бракує відкритих спільнот із привабливим, цікавим контентом, присвяченим Радянському Союзу. Тому, як там нібито розквітала рівність, як будувалися важливі промислові об’єкти, або історіям наукових і технічних здобутків. Радянський Союз не помер, він перейшов у віртуальне середовище. Можемо казати про Радянський Союз 2.0, він почувається у віртуальному вимірі дуже добре. Неважко виявити, що хтось навмисно створює і реактуалізує цей порядок денний.
Читайте також: Сейм Латвії визнав депортацію кримських татар геноцидом
Хто стоїть за цим?
— Відкриті групи та спільноти модерують люди з Російської Федерації, але серед підписників багато мешканців країн Балтії, зокрема Естонії.
Саме тому Україна свого часу вдалася до заборони російських соцмереж і телебачення. Який підхід в естонської влади щодо цього?
— В Естонії ведуться тільки неполітичні, експертні дискусії щодо доцільності обмеження каналів донесення російської пропаганди. Мається на увазі телебачення, онлайн-ресурси й соціальні медіа. Однак жодних заборон немає, на що є кілька причин. Насамперед ми не віримо в заборони. Водночас розуміємо, чому Україна так зробила: вона перебуває в стані війни й має тісні історико-культурні зв’язки з РФ, тому потребує чіткого припинення такої активності.
Ми в Естонії вважаємо, що в ХХІ столітті немає сенсу забороняти якісь канали, тому що це лише спосіб донесення інформації. Якщо в комунікації є дві сторони: пропозиція й попит, то канал є саме пропозицією. І ми, своєю чергою, хочемо працювати з розумінням того, що викликає попит.
Адже коли люди хочуть отримати певну інформацію, то шукатимуть її скрізь, оминаючи будь-які заборони. Натомість, працюючи з попитом, ми прагнемо, щоб люди розвивали інформаційну та комунікаційну гігієну, щоб вони розуміли, що не вся інформація однаково корисна, а якась може бути навіть шкідливою. І для більшої частини населення Естонії постійне нагадування про те, що Росія не дає нам спокою, що не припиняються інформаційні атаки, що Кремль завжди намагається нас принизити, мовляв, ми failed state, є непоганою вакцинацією для підтримки загального інформаційного імунітету. Для багатьох наших громадян це свідчення того, що ворог не обов’язково має атакувати нас суто у військовий спосіб. Але ми лишаємося в його інформаційному порядку денному, і неспроста. Якщо цього не буде, ми можемо розслабитися, чого не маємо права собі дозволити.
Які меседжі щодо Естонії Кремль просуває сьогодні?
— Росія дотримується комплексно-опортуністичного підходу. Є теми, які вона постійно тримає на порядку денному. Наприклад, те, що СРСР не окуповував Естонії, що вона є фашистською країною або етнократією, що ми прославляємо нацистів або що за часів Радянського Союзу жили краще, а тепер повністю залежимо від дотацій ЄС. Ці тези поширюються залежно від конкретних дат, здебільшого 9 травня чи у вересні, у день «звільнення» Таллінна. Коли ж на територію Естонії прибули підрозділи союзників по НАТО, то поширювалися думки, нібито наша країна перетворилася на мішень, а дислокацію військового Альянсу можна вважати агресією. Москва чітко стежить за тим, по якому напрямку — економічному, політичному чи соціальному — можна зробити атаку.
Читайте також: Навчити любити Батьківщину
Які ще елементи гібридної війни крім інформаційного фіксуються у вашій країні?
— Кажучи про елементи гібридної війни, не можна забувати про діяльність Російської православної церкви Московського патріархату, яка тісно пов’язана з російською владою та спецслужбами, є інструментом нав’язування нам чужих цінностей та служить імперським геополітичним цілям Кремля. Діяльність РПЦ МП в Естонії — один із факторів, за допомогою якого Москва тисне на парафіян нашої країни. Загалом суспільство Естонії має переважно атеїстичні погляди, однак серед тих, хто вірує, більшість становлять якраз парафіяни РПЦ МП, це доволі велика частина населення. Оскільки питання віри надзвичайно чутливе, то церква почуває себе доволі фривольно, і ми майже нічого не можемо з цим зробити.
Активна також діяльність російських спецслужб у нашій країні. За останні 10 років в усіх країнах Балтії було викрито 26 російських шпигунів. Із них 18 спіймали саме в Естонії. Це є певним індикатором незгасного інтересу до нашої країни та водночас показує, що й наша контррозвідка працює добре.
Інший напрям діяльності Москви — це порушення єдності між країнами — членами НАТО та ЄС. Вона намагається поширити негативний імідж Естонії серед наших союзників, щоб нам із ними було складніше домовлятися з будь-яких питань. Згадуючи про енергетику, можна навести приклад «Північного потоку-2». Цей проект ставить Німеччину та Нідерланди у велику енергетичну залежність від РФ. Відповідно ці наші європейські партнери намагаються схилити нас до політичного діалогу або порушується питання про зняття санкцій.
Останнім часом проти Естонії не здійснюються гібридні атаки, однак Москва може використати це як інструмент для досягнення цілей у європейській політиці.
Які підходи має Естонія в протидії РФ?
— Ми намагаємося не зловживати регулюванням системи. Адже якщо вона втратить свою гнучкість через надмірне регулювання, то стане передбачуваною. Це може мати дуже негативні наслідки, зважаючи на те, як швидко Кремль здатен діяти. Тому роль держави в цьому питанні в нас мінімальна.
Держава має створити середовище, у якому активісти та волонтери, зокрема з громадянського суспільства та приватного сектору, мали б можливість гнучко відповідати на загрози та виклики. Наприклад, маємо «Лігу кібербезпеки», яка вбудована в державну структуру, але складається з добровольців, що працюють у різних комерційних ІТ-компаніях, мають широкий спектр навичок і можуть у критичний момент прийти на допомогу суспільству й державі для відбиття кібератаки або побудови комплексного кіберзахисту. Створення такого середовища, коли ви можете залучати більше зацікавлених осіб, і є завданням нашої держави. Щось схоже нині розвивається у сфері інформаційно-психологічної безпеки, щоб люди, які хочуть зробити свій внесок у розбудову цього захисту, мали таку можливість.
Читайте також: Війна – 2036. Погляд НАТО
Ідеться про журналістів, соціальних психологів, політологів, істориків. Для цього їх треба зібрати на якомусь майданчику, домовитися про спільні дії, зрозуміти, хто чим може допомогти. І не надто регулювати той процес, адже це, як вразливість, використає Москва. Росія володіє інформацією про наші проблеми, для того на місцях — у країнах Балтії та, звичайно, в Україні — є її агенти впливу. Це не працівники спецслужб, а люди, які ідеологічно або фінансово мотивовані й ведуть прокремлівську діяльність. Скажімо, у сфері культури або журналістики. Вони інформують росіян про якісь соціально-економічні проблеми нашого суспільства, які потім можна використати для пропаганди проти нас.
Якщо мова зайшла про пропаганду, то чи варто, на вашу думку, їй протидіяти іншою пропагандою?
— Ні. Гадаю, це буде надто передбачувана відповідь, саме така, яку від нас очікує ворог. Є два основні завдання дезінформації. Перше — посіяти невизначеність, «гібридний туман», створюючи інформаційне сміття, поглиблюючи дезорієнтацію, що полегшує маніпулювання суспільною думкою. Друге — відволікти ресурси та увагу. І якби ми почали відповідати на їхню пропаганду власною, то долучилися б до пропагандистської гонки озброєнь, у якій не може бути перемоги. Тому вважаю це контрпродуктивним.
Ймовірно, із цієї ж причини не працює викриття фейкових новин: спростування завжди робиться після публікації фейку, його охоплення завжди менше порівняно з брехливим повідомленням. Спростування так чи інакше додатково повторює саму вигадку. До того ж ми не розуміємо психологічних процесів, які потрібні, щоб змусити людину «забути» те, що вона дізналася з фейкової новини. Вигадка потрапляє в підготовлену свідомість, люди мають певні погляди, що значно ускладнює процес зворотного переконання. І такий процес потребує багатьох ресурсів. Хоча це цілком природна реакція: якщо є обвинувачення або брехлива новина, то перша логічна дія — виправдовуватися. Напевно, на це й сподівалася Росія.
Так само не працюють курси з медіа-грамотності. Вони були спрямовані переважно на журналістів, ми вважали, що це питання медіа-середовища. Нині розуміємо, що це питання національної безпеки. Крім того, постає банальна проблема нестачі часу. Людям сьогодні бракує важливіших життєвих навичок, як-от фінансова, екологічна, правова грамотність. А ми приходимо до них і кажемо, що треба займатися ще й медіа-грамотністю. Але вони вибиратимуть те, що вважають пріоритетнішим, люди не бачать, що інформаційний простір становить для них загрозу.
Замість пропаганди треба займатися власними позитивними наративами, виробляти конкурентний продукт. Токсичний пропагандистський міф неможливо вбити, тому потрібно створювати свій конкурентоспроможний, привабливіший. Завдяки йому мобілізувати певну частину суспільства, щоб це ядро потім допомагало поширювати тему. В Естонії в позитивному сенсі працює наратив про електронне державне управління, про цифрову державу. Це та історія успіху, яка об’єднала дуже різні групи естонців, і вона жодним чином не залежить від Москви. Що більше таких зв’язків між різними групами та людьми вдасться створити, то стійкішим буде суспільство.
————–
Дмітрій Теперік у 2007 році здобув ступінь магістра наук у Тартуському університеті, пройшов стажування при Вільнюському університеті та штаб-квартирі НАТО. Підвищував кваліфікацію на різних курсах в Естонії, Латвії, Литві, Бельгії, США, центрах компетенції НАТО та ЄС. Із 2007-го по 2015-й працював у Міністерстві оборони Естонії, де керував напрямом оборонних досліджень та наукових розробок. У 2016 році був одним із засновників міжнародної платформи освіти та співпраці Resilience League. Із серпня 2015-го приєднався до Міжнародного центру оборони та безпеки, із січня 2016-го призначений виконавчим директором Центру.