Світ

  ▪   Алла Лазарева
  ▪   Париж

Навчити любити Батьківщину

Як у різних країнах відповідно до реальних і потенційних загроз формують систему цивільної оборони та навчають громадян усвідомлювати небезпеки
Матеріал друкованого видання
№ 27 (607)
від 4 липня

«Я так хотів би, щоб Росія віддрейфувала кудись ближче до Австралії, — зітхає Калев, мешканець Таллінна. — Але вона поруч і нікуди не зникне». Попри членство в НАТО, маленька Естонія — країна з населенням 1,3 млн мешканців — сприймає сусідство з Росією як перманентну загрозу. «Раптом Кремль захоче перевірити, як працює ст. 5 Статуту НАТО, що зобов’язує членів Альянсу захищати одне одного на випадок агресії? — припускає Калев. — Ми для цього ідеальна мішень. Російським танкам знадобився б день, щоб перейти Естонію зі сходу на захід...».


Як і чимало його співгромадян, Калев є членом естонської системи самооборони «Кайтселійт». Вона об’єднує понад 22 тис. осіб і має штаби в кожному повіті республіки. «Порівняно з 6 тис. членів регулярної професійної армії це багато, — пояснює Тижню Віра Коник, голова Конгресу українців Естонії. — Загони самооборони регулярно збираються на тренування, мають свої клуби, а також жіночі й підліткові структури. На зборах учасники навчаються надавати першу допомогу, користуватися зброєю, гасити пожежі, протидіяти екологічним катастрофам... Можна сказати, що ці системи постійно діючі. Разом зі збройними силами «Кайтселійт» входить до складу Сил оборони Естонії».
Перші добровольчі загони самооборони з’явилися в цій країні під час Першої світової війни як механізм спротиву радянській та німецькій окупації. Після проголошення незалежності 1918 року вони вийшли з підпілля й сформували «Кайтселійт» — мережу самозахисту, остаточно узаконену 1920-го. «У період між двома світовими війнами кожен десятий естонець був членом загону самооборони, — наголошує Віра Коник. — СРСР заборонив «Кайтселійт», та мережа швидко відродилася одразу після відновлення незалежності країни».


Лихо — найкращий учитель. Порівняно з іншими країнами ЄС маленька Естонія чи не найбільше витрачає на потреби оборони: 2,2% поряд із 1,7% у Франції. Там, де естонці мають чіткі плани евакуації на випадок агресії, доступні в кожному штабі «Кайтселійту», французи колективно переконані, що оборона держави є виключно справою фахівців.

 

Читайте також :Шанс територіальної оборони


«Усвідомлення небезпеки французами та естонцями різне, — наголошує Мішель, колишній офіцер французької армії. — Ми бачимо загрозу передовсім у тероризмі. Відповідно загальна цивільна оборона — це суто символічна система одноденного призову переважно молодих людей, яких вчать трохи надавати першу допомогу пораненим, трохи зупиняти пожежі. Усе це вирішує завдання радше суспільного виховання в широкому сенсі слова, ніж підготовки людей до самозахисту в умовах імовірної агресії». 


Відтоді як президент Ширак скасував загальний військовий обов’язок та запровадив професійну армію, престиж військової професії у Франції підвищився. Армію вважають надійним, дбайливим роботодавцем, що рятує від безробіття. Поза тим, школи практично не виховують в учнів розуміння того, що колись, можливо, країну доведеться захищати від нападника. Викладацький корпус голосує переважно за лівих, про яких не скажеш, що вони люблять тему безпеки. Утім, людьми, які не вміють захищатися й не хочуть знати про загрози, легко маніпулювати. Їх нескладно втягти до колективної істерики, що довели бунти «жовтих жилетів», але важко навчити відповідальності за себе. 


Зовсім інакше цю справу організовано в англо-саксонських країнах. «Ви не можете вторгнутися до материкової частини Сполучених Штатів, — навчав японський адмірал Ісороку Ямамото своїх підлеглих під час Другої світової війни. — За кожною травинкою на вас чекатиме рушниця». Територіальна оборона в США — це система постійних військових формувань у кожному штаті, об’єднаних у мережу під назвою Національна гвардія. «Вони мають авіацію і танки та є основою армії США, поза наявністю окремих Військово-морських, Повітряних, Космічних та Кібернетичних сил, Корпусу морської піхоти, військової розвідки тощо, — пояснив Тижню Віктор Коваленко, студент американського бізнесового коледжу. — Американська Нацгвардія — це територіальні армії в кожному штаті, підпорядковані губернатору. Вони за потреби також залучаються до воєнних дій. Америка історично не веде війн на своїй території, тому Нацгвардія виконує «завдання захисту національних інтересів» за кордоном (Сирія, Ірак, колишня Югославія, тренування українців в Україні, грузинів в Грузії й так далі). Але деякі губернатори — Каліфорнії та Нью-Мексико — відповідно до власних повноважень відкликали більшість підрозділів своєї Нацгвардії від кордону з Мексикою, куди їх спрямував президент Трамп, щоб стримувати потік нелегальних мігрантів».

 

Читайте також: Україна піднялася майже на 10 позицій у Глобальному рейтингу мілітаризації


У США немає загального військового обов’язку. «Акцент робиться на добровільній службі, яка мотивується адекватною та стабільною платнею, безплатним медобслуговуванням вояків та членів їхніх сімей, безвідсотковим кредитом на житло та майно, високою пенсією, — пояснив Віктор. — Щоправда, усі молоді чоловіки повинні зареєструватися в реєстрі військовозобов’язаних та за потреби (гарячі спеціальності: водії, техніки, інженери, лікарі, медбрати, розвідники тощо) можуть бути викликані до війська на Selective Service на певний строк. Щось на кшталт «часткової мобілізації», як було в Україні у 2014–2015 роках. Проте «відмазатися» від військкома в США неможливо: зловлять на хабарі й посадять за ґрати, а життя хабарника буде назавжди занапащене, бо на нормальну роботу більше не візьмуть». Натомість у школах і в цивільних коледжах уроків військової підготовки немає. Вони є в окремих військових академіях (рівня коледжів та університетів).


«Історично в США дуже розвинене почуття патріотизму та любові до Батьківщини, — розповів також Віктор Коваленко. — Тут прийнято всюди вивішувати прапори, носити патріотичну символіку, співати гімн і вимовляти клятву перед прапором на початку шкільного дня чи спортивного змагання. Це все сприяє усвідомленню, що Батьківщину в разі потреби треба боронити. Щоправда, останні два десятки років Америку захопила руйнівна хвиля лівацького лібералізму, коли в школах та коледжах (під тиском політиків чи заангажованих батьків) скасовують клятву перед прапором, відмовляються від виконання гімну перед спортивним змаганням... Але, незважаючи на модні політичні хвилі, у більшій частині Америки всі ці патріотичні традиції залишаються сильними. Елементи військового виховання (виживання в екстремальних умовах, орієнтація на місцевості, перша медична допомога тощо) школярів є в літніх таборах американських скаутів (аналог українського «Пласту» чи СУМ)».

 

Читайте також: У двох областях пройшли тренування загонів територіальної оборони – Міноборони


У Великій Британії, як засвідчує український журналіст із Лондона Богдан Цюпин, культ армії залишається високим, а держава зберігає позиції однієї з найбільших військових потужностей світу. «Репутація війська дещо похитнулася під час військової кампанії в Іраку, коли відбулися найпотужніші антивоєнні демонстрації, — згадує Богдан. — Але загалом тема безпеки й оборони активно висвітлюється в ЗМІ. Коли хтось з учасників британських миротворчих контингентів гине за кордоном, про це розповідають у топ-новинах, загиблих називають поіменно, відповідно загрози та необхідність реагування на них постійно артикулюються в інформаційному просторі. Це не щось абстрактне. Паралельно із загалом мілітаризованою свідомістю в країні є активний пацифістський рух, що збирає мільйонні демонстрації».


Різні держави, різна історія, різні підходи до навчання самозахисту на випадок агресії. Там, де досвід і традиція привчили громадян до активної позиції, напрацьована відповідна законодавча база та є здорові суспільні навички колективної свідомості. У патерналістських суспільствах натомість по факту заохочується інфантилізація населення. І якщо в економічно успішних державах, наприклад Франції, професіоналізм армії та спецслужб урівноважує загальну відстороненість громадян від безпекової проблематики, то в країнах без міцної державницької традиції, як-от Україна, Молдова, Грузія, така суспільна непритомність смертельно небезпечна. Усвідомити загрози та запропонувати рішення є найпершим прямим обов’язком і політиків таких держав, і громадянського суспільства.