Ще кілька днів тому мені було невтямки, що таке балістична ракета Іскандер. Насправді я нічого не знаю про зброю, не служив у армії і жодного разу не стріляв навіть із пістолета. Можна сказати, що я максимально яскравий варіант пацифіста – боягуз. Але оскільки саме Іскандер у мене на очах убив письменницю Вікторію Амеліну, я відчував обов’язок з’ясувати, що це за зброя.
Почнімо з того, що ця російська іграшка вартує три мільйони доларів, важить чотири з половиною тонни, її можна запускати з відстані 500 кілометрів, вона летить з надзвуковою швидкістю (понад 2000 метрів на секунду) і з такою точністю, що може відхилитися від цілі на п’ять метрів максимум. І так, ця суперточна зброя впала за якийсь десяток метрів від нас.
Для чого витрачати стільки зусиль і ресурсів, і бити так прицільно по якомусь простому ресторану? Російська розвідка– читати служба дезінформації та поширення брехні – спочатку заявила, що це не вони, а українська армія; тоді що по піцерії “Ріо” вдарили помилково; пізніше уточнили, наполягаючи на законності цілі, що другий поверх ресторану слугував “пунктом тимчасової дислокації командного складу 56-ої мотопіхотної бригади ЗСУ”. Слід зазначити, що в ресторані не було другого поверху і жодна бригада там не розміщувалась.
Усі іноземні журналісти, які приїжджали до Краматорська, харчувались у цьому ресторані і знають, що це місце є (а точніше було) чим завгодно, але не військовим пунктом. Військові туди заходили, звісно, коли у дні відпустки зустрічалися з рідними. Але це було звичне місце зустрічей – насамперед мешканців Краматорська, міста, яке на початку російського вторгнення налічувало 200 тисяч мешканців, і сьогодні всього 80 тисяч. У такому разі чому і для чого витрачати стільки ресурсів і бити так прицільно по цивільному об’єкту? Вікторія нам розповідала про це в іншому місці: аби провчити і покарати населення, яке не хоче бути російським і не зустрічало росіян з відкритими обіймами.
Що робили ми у Краматорську, місті за 40 кілометрів від фронту, в ресторані? Цю історію варто розповісти від самого початку, тож заберу у вас два параграфи часу. Я і Серхіо Харамійо, верховний комісар у справах миру і колишній заступник міністра оборони Колумбії, поїхали до Києва на запрошення Книжкового арсеналу – я мав провести автограф-сесію для одного з моїх романів, який нещодавно вийшов українською, а Серхіо – представляти кампанію “¡Aguanta Ucrania!” (“Тримайся, Україно!”, медійна кампанія з поширення інформації про Україну, запущена інтелектуалами, журналістами, культурними діячами і активістами у країнах Латинської Америки – перекл.). Оскільки я теж беру участь у цій кампанії з самого початку і закликаю приєднуватися до неї своїх колег у країнах Латинської Америки, то теж виступав на презентації цієї ініціативи на підтримку України. У презентації також брали участь володарка Нобелівської премії з України Олександра Матвійчук, президент Українського ПЕНу Володимир Єрмоленко, колумбійська журналістка Каталіна Ґомес у ролі модераторки, і бідолашна Вікторія Амеліна. Я сидів поруч із нею.
Під час презентації ми показували відео, яке закінчувалося гімном України, що його зіграв на кларнеті Пакіто Д’Рівера. Численних відвідувачів Арсеналу це зворушило до сліз. То було в суботу. Ми планували повертатися до Польщі у понеділок, але Серхіо і Каталіні спало на думку, що нашу кампанію треба презентувати далі, а крім того, документувати жахіття і злочини, скоєні росіянами, варто зблизька. Боягузливий я почав вигадувати різні відмазки, аби не їхати, але друзі спростовували усі мої заперечення. Коли ми в неділю вечеряли з Вікторією, вона так надихнулась нашою латиноамеринською солідарністю з Україною, що сказала, що й сама поїде з нами до Донецької області. Вона востаннє з’їздила би туди перед літературною резиденцією у Франції на рік, де збиралась дописати книжку свідчень про воєнні злочини Росії. Наступного дня у понеділок (я не хотів їхати, а Вікторія – так) ми вдосвіта вирушили у дев’ятигодинну дорогу на 550 кілометрів з Києва до Краматорська.
Читайте також: Не розбираємо валіз і рюкзаків
Компанія Амеліної була запорукою нашого знайомства із жахіттям війни і жорстокістю російських військових як у перші тижні вторгнення, так і протягом року потому. Вона показала нам дім, звідки росіяни забрали поета Володимира Вакуленка – потім вони його піддали тортурам, убили двома пострілами і закопали у братській могилі – так чинилося у 40-их роках минулого століття з євреями. З огляду на мою одержимість Голокостом, я скористався поїздкою і для власного інтересу: ми зупинились на околицях Харкова, аби побачити пам’ятник понад 15 тисячам жертв-євреїв, яких вбили і закопали у братських могилах. У своїй кампанії “денацифікації” України президент, який найбільш з 1945-го нагадує Гітлера – Путін – знищив менору, що позначала місце нацистських злочинів.
Ми бачилися і говорили з офіцерами і солдатами української армії. Вони не мають нічого спільного з нацистами, можу запевнити. А якщо у чомусь і винні, то це в тому, що військо залишається надто радянським, тобто у ньому багато параної (що зрозуміло, це ж війна), неповороткості і неефективності (що під час війни дуже шкідливо). Ми познайомились із дуже приємним українським військовим, другом Амеліної, з постійною ангельською посмішкою на обличчі, який пояснив нам, що завжди був переконаний пацифістом, але при цьому певен, що Путін і його агресори використовують і розуміють тільки одну мову – сили. Діалог і дипломатія провалились. Хочемо ми цього чи ні, єдиний варіант, який маємо на сьогодні – протистояти злу зі зброєю.
Читайте також: Франсуа Грюневальд: «Міжнародний комітет Червоного Хреста докладає багато зусиль, але не часто досягає успіху»
Останній рік Вікторія відійшла від художньої літератури і присвятила себе пошуку і документуванню воєнних злочинів, скоєних агресорами. Утім є воєнний злочин, який вона особисто вже не зможе задокументувати: той, який вчинили проти неї. Найближчі місяці я присвячу тому, щоб написати про цей жахливий злочин, розповісти про нього прискіпливо і детально, усупереч російській пропаганді та брехні. Це мій обов’язок перед справедливістю в абстрактному розумінні і справедливістю, що одного дня має настати за конкретно цей жахливий злочин, скоєний проти великої й сміливої колеги, письменниці віку моєї доньки, у якої сиротою залишився десятирічний син. Це мій обов’язок щонайменше перед цією десятирічною дитиною, аби ще через десять років цей хлопчик точно знав, як убили його сміливу, яскраву і приємну маму.
Поки що я розповім вам тільки про останню мить, коли Вікторія Амеліна була при свідомості. Я сидів навпроти неї на терасі ресторану. Оскільки там діє сухий закон, Вікторія замовила безалкогольне пиво. Серхіо Харамійо наповнив мою склянку льодом і чимось схожим на яблучний сік. Вікторія глянула на мою склянку: “Схоже на віскі”, – сказала вона і посміхнулась. У той момент на нас впав Іскандер, впало пекло, з неба. Зараз у Вікторії дім на небі. Не у християнському чи мусульманському розумінні, ні. На цьому нематеріальному небі, небі розуму, дуже людському, яке ми звемо пам’яттю.
Іспанською колонку опубліковано у виданні El Pais