— Розкажіть, чим займається URD в Україні.
— Ми спеціалізуємося на аналізуванні, оцінюванні та консультуванні з питань кризового менеджменту, гуманітарної діяльності та процесів відновлення. Упродовж 30 років ми працювали в гарячих точках від Північної Кореї до Колумбії. Ми співпрацюємо з великими міжнародними донорськими структурами, міжнародними організаціями, громадськими структурами, рухом Червоного Хреста й урядами. Довгий час ми присутні на периферії колишнього Радянського Союзу: здійснювали оцінювальні місії в Чечні, Грузії, Абхазії, Осетії тощо. У 2020 році ми почали працювати в Україні, де організували тренінги, зокрема в Слов’янську та Маріуполі, на тему управління технологічними ризиками в зонах бойових дій. Цю роботу проводили спільно з Державною службою України з надзвичайних ситуацій (ДСНС), з Червоним Хрестом України та деякими громадськими організаціями. Щойно в лютому 2022 року розпочалася повномасштабна війна, ми відразу взялися до справи: почали надавати зацікавленим організаціям документи та консультації. Улітку ми провели велику місію з оцінювання міжнародної допомоги Україні та продовжуємо підтримувати українських і міжнародних суб’єктів, які присутні в країні.
— Ваша стаття в Libération про диспропорції в допомозі Україні й труднощі на місцях отримала гучний резонанс. Чи не могли б ви поділитися цими спостереженнями?
— Є три речі, на які варто звернути увагу. По-перше, міжнародну допомогу роками здійснювали в Африці, Латинській Америці, Азії в умовах катастроф та збройних конфліктів, але все відбувалося зовсім інакше, ніж в Україні. Міжнародні структури не відразу адаптувалися до українських реалій. Україна не є «крихкою державою», і попри війну адміністрації продовжують ефективно функціонувати як на національному, так і на муніципальному рівні завдяки успішній політиці децентралізації останніх років.
По-друге, в Україні надзвичайно розвинене, динамічне та організоване громадянське суспільство, яке набуло потужності після Майдану. Другий елемент полягає в тому, що міжнародні місії не відразу прийняли той факт, що українське громадянське суспільство залучене не лише до процесів надання допомоги, але й передусім до опору. Усі ці великі організації звикли працювати на принципах незалежності, нейтральності та неупередженості, і раптом їм випало співпрацювати з людьми, які казали: «Ні, ми не можемо залишатися нейтральними в умовах агресії, ми об’єдналися, щоб їй протидіяти!». Знадобився час, щоб зрозуміти ситуацію та адаптувати міжнародну допомогу до неї.
Читайте також: «Удавати, що виконуєш свій мандат — нечесно». Ольга Решетилова про роль МКЧХ й ООН під час війни та роботу над звільненням полонених
По-третє, в Україні багато освічених людей: висококваліфікованих техніків, активістів із дипломами магістрів, випускників університетів. Працівники міжнародних місій прибули до країни з високим рівнем компетентності в багатьох сферах, і до цього також треба було адаптуватися.
— У грудні минулого року французький часопис Libération писав, що великі міжнародні асоціації централізують у себе майже всі кошти, зібрані на допомогу Україні, тоді як місцеві неурядові організації отримують тільки 0,31% зібраної допомоги. Пропорція зберігається чи за пів року щось змінилося?
— Точно не скажу про цифри, але очевидно, що пряма міжнародна допомога українським асоціаціям і волонтерським групам була дуже обмеженою. Також багато допомоги в натуральній формі надходило на місця й передавалося місцевим структурам. Оскільки міжнародна допомога, що надходила до Києва, Дніпра та Одеси, не мала налагоджених мереж для її розподілу серед переміщених осіб та у складних районах, наближених до лінії фронту, залучили місцеві НУО. Оперативна чи навіть стратегічна підтримка українських волонтерських груп була незначною. Процедури міжнародної допомоги зовсім не підходили для роботи з волонтерськими групами, а також безпосередньо з муніципалітетами.
— І нічого не змінюється?
— Ні, змінюється помалу. Численні звіти, зокрема й наші, що були широко розповсюджені в ООН, серед донорів та НУО, сприяли цим змінам. В Україні впливовий гравець — муніципальна влада, мерії розташовані в центрі координації, розміщення ресурсів і ремонту систем водо-, газо- та електропостачання. Однак вони також часто залишаються маргіналізованими в процесах надання допомоги. Великі міжнародні структури не звикли працювати з ними безпосередньо. Ми намагаємося організувати цю співпрацю, зокрема із французькими меріями, Женевським міським центром тощо. Ми добре знаємо людей у регіонах, у Харкові, Миколаєві, Дніпрі, це чудові люди. Просто міжнародна допомога не має у своєму ДНК стратегічного механізму роботи з муніципальними суб’єктами.
— Війна ставить нас перед безпрецедентним викликом, що вимагає повного перезавантаження. Чи реально змінити цю ДНК?
— Так, звичайно. Минулого тижня я був у Женеві на конференції, організованій міською радою, за участі великих швейцарських і шведських донорів. Ішлося саме про таке переусвідомлення підходів. Темою конференції було покращення співпраці з муніципальними суб’єктами. На все потрібен час, але ситуація змінюється. Імпульс уже надали.
— Ви неодноразово співпрацювали з Червоним Хрестом. З нашого боку, ми розмовляли з багатьма родичами зниклих безвісти, як цивільних, так і військових, і вони дуже критичні до роботи МКЧХ, який, на їхню думку, занадто поступливий із Росією. Що ви думаєте про це?
— Міжнародний комітет Червоного Хреста перебуває в складній ситуації. З одного боку, його діяльність ґрунтується на Женевських конвенціях 1949 року, але здатність їх виконувати залежить від доброї волі обох сторін. Очевидно, що добра воля української сторони є, а з іншою все складніше. Я знаю, що МКЧХ докладає багато зусиль, але не часто досягає успіху. Ми розуміємо розчарування й жахливу ситуацію, у якій опинилися українські жінки, коли вони не знають, чи їхні чоловіки загинули, чи перебувають у полоні, коли вони звертаються до МКЧХ з проханням вжити заходів і не отримують відповіді. Важливо знати, що не йдеться про навмисну недобру волю МКЧХ. Я думаю, що накопичення воєнних злочинів і порушень міжнародного гуманітарного права приведе нас до процесів на кшталт Спеціального трибуналу, Кримінального суду в Гаазі абощо, де стороні, яка не відповіла на запити МКЧХ, висунуть серйозні звинувачення.
— Ще одна проблема, яку часто згадують у контексті роботи великих міжнародних асоціацій в Україні, — безпека їхніх співробітників. Вони часто не дозволяють їм їхати в місця, які вважаються зонами підвищеного ризику, тому що так прописано в контрактах. Але як тоді дістатися туди, де люди справді потребують допомоги?
— Це так і залишається проблемою, але є люди, які обходять ці вимоги. Хтось обмежується роботою в центрі, де можна працювати багато, із великою кількістю людей. Це досить легко й не дуже небезпечно. Інші їдуть до периферії, де складніше. Деякі НУО спеціалізуються на роботі в зонах із вищим ризиком, у них гнучкіші процедури та інші методи роботи. Щойно ви їдете в небезпечну зону, стаєте дуже залежними від місцевих партнерів. Коли ми потрапляємо в райони, близькі до лінії фронту, то повинні покладатися на можливості наших українських колег, які знають місцевість і мають зв’язки з військовими, тож можуть сказати нам, чи варто туди їхати, чи ні. Українські НУО, волонтерські групи та деякі міжнародні асоціації, зокрема французькі, продовжують регулярно відвідувати райони поблизу Бахмута, Краматорська та Миколаєва.
Читайте також: Під захистом конвенцій. Як живуть російські військовополонені в українському таборі
Ситуація змінилася, коли восени 2022 року росіяни запровадили нову військову стратегію бомбардувань усієї території України. Небезпека все ще залишалася більшою в прифронтових районах, але поширилася на всю територію країни. Ця нова фаза, яка стала «енергетичною війною», спричинила нову масову міжнародну мобілізацію, щоб допомогти Україні перемогти. Тисячі генераторів, цілі контейнери з обігрівачами та інше відправили в Україну уряди, неурядові організації, компанії тощо. Зі свого боку, зусилля місцевої влади були гідні захоплення: створення теплих зон, зокрема знаменитих «Пунктів незламності», де можна було зігрітися, випити гарячого напою, зарядити телефон.
— Як ви схарактеризуєте виклики у справі відновлення України, що вже починається, не чекаючи закінчення війни?
— Коли я відвідав Бучу, Ірпінь, Харків у 2022 році, там уже відбувалася активна відбудова. Її здійснювали звичайні громадяни, волонтерські групи та, звичайно, муніципальні діячі, намагаючись відновити водо- й енергосистеми, а також відремонтувати будівлі для колективного користування. Відновлення життєво важливих об’єктів інфраструктури після руйнувань часто починається в перші години після бомбардування, оскільки вони є ключовими для життя українців. Але багато хто вже думає про майбутнє. Мені також вдалося зустрітися з українськими НУО, які працюють над екологічними проблемами, що потребують негайного розв’язання. Вплив війни на довкілля потужний, а попередні моделі економічного та сільськогосподарського розвитку не були дуже чутливими до цього аспекту.
Інші українські структури спеціалізуються на боротьбі з корупцією, реформуванні системи охорони здоров’я тощо. Одним із головних викликів буде реконструкція міст. Після розмінування та дезактивації (на цих територіях повно вибухонебезпечних уламків), розчищення сотень тисяч кубометрів сміття необхідно буде перейти від міст радянського типу та промислових містечок 1960-х до сучасних, комфортних, енергоефективних помешкань. Українські та міжнародні команди вже працюють над цим. Деякі виклики пов’язані з процесом інтеграції України до Європейського Союзу — ідеться, зокрема, і про боротьбу з корупцією. Міжнародній спільноті необхідно буде продовжувати взаємодіяти з українцями після того, як туман війни розвіється й увага ЗМІ та політиків перекинеться на інші регіони світу.
Франсуа Грюневальд — інженер-агроном за фахом, який понад 35 років працює в системі гуманітарної допомоги. Після роботи в ООН, МКЧХ та неурядових організаціях він створив Groupe URD — дослідницький та оцінювальний інститут, що спеціалізується на кризовому менеджменті, гуманітарній діяльності та реконструкції. Колишній доцент Університету Париж XII, також викладав у різних установах Європи, Канади та США. Грюневальд — автор численних статей і редактор кількох книжок, серед яких «Між терміновістю та розвитком» («Entre Urgence et développement»), «Міста під час війни та війна в місті» («Villes en Guerre et Guerre en Villes») і «Отримувачі чи партнери: різні ролі населення в гуманітарній допомозі» («Bénéficiaires ou partenaires : quelques rôles pour les populations dans l’action humanitaire»), опублікованих у видавництві Editions Karthala. Франсуа Грюневальд координує діяльність Groupe URD в Україні.