Джоні Ерлінґ намагався збагнути, чому Сеул і Пхеньян хочуть бачити за столом переговорів лише США. Це видається дещо незрозумілим, бо Пекін — найближчий союзник Північної Кореї. Але в тій ситуації винен тільки він сам. Дональд Трамп вступив у серйозну боротьбу з китайським очільником Сі Цзіньпіном за право вирішувати, що ж відбуватиметься далі з КНДР. Після вражаючих сцен зближення між лідерами двох Корей американський лідер написав у себе у Twitter, що «корейська війна закінчилася». До того ж він це подає лише як власну заслугу. Про важливу роль США заявив також високопоставлений південнокорейський дипломат. За його словами, Сеулу було б краще, якби США та Північна Корея почали домовлятися між собою про подальші кроки. Також не потрібно забувати, що участь Китаю автоматично буде зменшувати вплив Південної Кореї. Адже Пхеньян залежить від поставок нафтопродуктів та продуктів харчування з Китаю. Без участі Пекіна Сеул може стати посередником між Північною Кореєю та США. Незважаючи на це, Китай залишається важливою сусідньою державою для обох країн, і без нього навряд чи можна буде обійтися під час підписання мирного договору. Проте зрозуміло, що обидві Кореї, а також США хочуть самі визначати, у якому напрямку їм рухатися. Росія та Японія теж мають свої інтереси в цій грі. Міністр закордонних справ Китаю вітає бажання до діалогу обох країн. Пекін хоче залишатися ніби поза грою. Китайські чиновники завжди заявляли, що суперечка щодо атомної зброї лежить у площині відносин Північної Кореї та США. Китайці не хотіли бути прямо причетними до цієї ситуації, намагаючись впливати прихованими способами. Але в результаті це призвело до того, що обидві Кореї воліють, щоб Китай узагалі вийшов із переговорів. Це якраз і є великою помилкою зовнішньої політики Пекіна.
Читайте також: Ян Брукс: «Ми бачимо подальше розмивання кордонів у визначеннях м’якої та жорсткої сил»
Die Welt не може обминути й торговельну війну, яка насувається між США та Європою. Тому Олаф Ґерземанн пропонує свої думки для ознайомлення. Європа наступні 30 днів проживе без американських штрафних мито. Проте вже зараз погрози американського президента показують можливі наслідки. Американський міністр економіки Вілбур Росс заявив на одній із конференцій у Вашингтоні: «Ми кажемо всім про те, що якщо не буде штрафних мит, то будуть квоти». Дещо пізніше було офіційно повідомлено, що уряд Дональда Трампа домагатиметься зменшити обсяги ввезення сталі та алюмінію. Квотування через свій негативний вплив на економіку давно вважається відсталою захисною моделлю. Проте американський президент, який перебуває під впливом свого 80-річного міністра економіки та дослухається до його порад, зовсім не звертає уваги на міжнародні торговельні зобов’язання США. Нещодавнє рішення про відкладення штрафних мит зовсім не є розв’язанням конфлікту. ЄС погрожує застосувати відповідні заходи як обкладення додатковим митом певних видів американської продукції. Схоже, що довше розвиватиметься ця ситуація, то далі від її реального вирішення перебуватимуть сторони.
Клеменс Верґін розмірковує про нинішні непрості відносини Німеччини та США в матеріалі «Дзвінкий ляпас Трампа є правильним». Більше грошей для Бундесверу не просто потрібно для «переозброєння», а є реальною необхідністю. За цей сигнал треба подякувати американському президентові. Трамп вважає себе бульдозером, який постійно хоче змінити статус-кво. Через це його не люблять, а ще більше бояться. Проте, як показав випадок із Північною Кореєю, це не так і погано ламати старий порядок речей. Анґела Меркель під час свого візиту до Вашингтона дізналася, що розрядка напруженості на корейському півострові — це досягнення політики сили Дональда Трампа. У Європі впродовж останніх десятиліть звикли, що американці відповідають за наш захист, тоді самі ж довели ситуацію зі Збройними силами до ганебного стану. І нібито США володіють нескінченими ресурсами для цього. І Трамп справедливо запитав, чи це не занадто погана угода для його країни. Звичайно, є історичні підстави, які пояснюють, чому американці відіграють таку важливу роль у захисті континенту. Зрозуміло, що без США як гаранта європейського ладу навряд чи такий масштабний мирний проект, як ЄС, міг би стати реальним. Після падіння залізної завіси європейські нації почали розвивати тільки власні економіки, не звертаючи уваги на ослаблення військ. Не винятком є й Німеччина, яка дореформувала свої Збройні сили так, що більшість підрозділів просто небоєздатні. Тому закиди Трампа про те, що європейці повинні більше витрачати на свої армії, правильні. І на них потрібно швидко реагувати. Адже агресивні диктаторські режими Китаю та Росії кидають виклик Заходу, а остання ще й перманентно загрожує безпеці.
Читайте також: Die Welt: хрести в держустановах, російські загрози Балтії, ігри довкола «Північного потоку-2»
Тему складного стану Збройних сил Німеччини у своєму матеріалі «У замкнутому колі нестачі грошей» порушує й Торстен Юнґгольт. Збройним силам Німеччини потрібні готові до бою літаки та танки. Наслідок поганого стану армії — солдати розчаровано звільняються. Міністр фон дер Ляєн перебуває в тяжкому процесі «зміни персоналу». 16 січня цього року військовий аташе німецького посольства в Тель-Авіві направив лист на батьківщину, де йшлося про те, що Військово-повітряні сили Ізраїлю запрошують своїх німецьких колег узяти участь у святкуваннях незалежності їхньої держави. Очікувалося, що німецькі літаки стануть одним із елементів у величезному авіа-шоу. Це мало продемонструвати глибокий символізм. Багато союзницьких країн надіслало свої літаки, не було тільки німецьких. З нібито дипломатичних причин. Але чи правда це? Наприклад, у нещодавньому звіті щодо матеріального стану збройних систем Бундесверу можна побачити, наскільки складна ситуація у Військово-повітряних сил. Торік із флоту в 128 винищувачів Eurofighter лише 39 були готовими до використання. Втрата боєздатності посилюється ще й іншими, не менш важливими чинниками. Джерела Die Welt підтверджують інформацію, що з початку року сім пілотів подали заяви на звільнення з армії. Експерти вважають, що ці проблеми є наслідком хронічного недофінансування Бундесверу.
Німецькі журналісти й далі прискіпливо спостерігають за діями Росії. Павєл Локшин та Ґіл Ярон вивчали, у якому стані зараз відносини Тель-Авіва й Москви. Росія та Ізраїль дуже тісно пов’язані, Путін і Нетаньягу добре розуміють один одного. Щоправда, на війні в Сирії вони по різні боки, і це може призвести до розриву. Обидві країни конфліктують через Сирію ще з осені 2015 року: Москва підтримує Асада, а Ізраїль атакують іранські бойовики, які воюють на його боці. При цьому, незважаючи на напружену ситуацію, країнам вдавалося підтримувати партнерські відносини. Але у квітні цього року стався розкол — після атаки США, Франції та Великої Британії по сирійських військових об’єктах та після заяв Росії про те, що вона доставить ракетні комплекси С-300. До цього часу Москва, на прохання Тель-Авіва, утримувалася від цього. Російські медіа повідомляли: якщо Ізраїль наважиться знищити ці системи, то це матиме катастрофічні наслідки для нього. Після того як Москва вступила у війну в Сирії на боці Асада, стало зрозуміло, що їхні інтереси на Близькому Сході не збігатимуться. Нетаньягу хоче завадити Ірану здійснювати там військовий вплив. Але Москві потрібні шиїтські сили, щоб підтримувати Асада. Довгий час Москва толерувала повітряні удари Ізраїлю по сирійцях та іранцях. Але зрозуміло, що це не могло бути вічно, тому за атаку на військову базу іранських радників Ізраїль дістав погрози від Москви. Тож досить очевидно, що з розвитком конфлікту в Сирії відносини Тель-Авіва й Москви матимуть все менше спільних точок дотику та ставатимуть напруженішими.
Читайте також: Die Welt: проблеми в Бундесвері, флірт Путіна з Ердоганом та шкільні війни
Чергова стаття Клеменса Верґіна теж присвячена Росії, але цього разу в ній ідеться про знервованість у Білому домі, яка дедалі більше зростає, бо розслідування зв’язків Дональда Трампа з Росією сягнуло кульмінації. Тому президент США найняв юристів, які захищали Білла Клінтона в 1990-х роках, коли справа небезпечно близько дійшла до імпічменту. Нинішній американський очільник розкритикував статтю в The New York Times, у якій повідомлялося про те, що Трамп незадоволений своєю юридичною командою. Але, як виявилося згодом, видання мало рацію. Двох із трьох юристів таки звільнили. Треба сказати, що президент США — важкий клієнт для юристів. Але найцікавіше те, що його юридичну команду поповнив Еммет Флад, який працював на Білла Клінтона в справі про імпічмент після сексуального скандалу. Той факт, що Флад долучився до команди, свідчить про те, що Білий дім розуміє: розслідування щодо втручання Росії сягнуло критичної точки. Вже кілька тижнів тривають переговори між Мюллером та адвокатами Трампа щодо його допиту. The New York Times оприлюднила довгий список із більш ніж 40 запитань, які Мюллер має до нинішнього американського президента. Вони стосуються його справ із Росією і того, чи не намагався він перешкоджати здійсненню правосуддя. Але в команді президента кажуть, що цей список занадто довгий. При цьому вони вже кілька місяців проводять кампанію в Конгресі та медіа щодо дискредитації як самого Мюллера, так і його розслідування.
Саша Ленарцт твердить, що на Сході України постійно порушують мінські домовленості. Голова місії ОБСЄ Александр Хуг висловив скепсис щодо того, чи допоможуть «блакитні шоломи». 3 травня 2018 року Спостережна місія опублікувала звіт про кількість порушень перемир’я. 692 спостерігачі запротоколювали 400 тис. випадків, у середньому одна тисяча на день. Хуг лаконічно підсумовує, що можна бачити більше порушень тиші, ніж саму тишу. «Фактом є те, що обидві сторони порушують перемир’я на лінії зіткнення». Спостерігачам часто важко зафіксувати, яка зі сторін почала першою. Звіт нерідко можна читати як смертельну гру в пінг-понг. У багатьох місцях на передовій українські солдати розміщені зовсім близько до позицій збройних сил так званих народних республік. Навіть простий рух призводить до перестрілок. «Фактично сторони «окопуються» та політично укріплюються. Але було б неправильно казати, що Мінськ мертвий. Якби не було цих перемови, проблема була б набагато більшою», — вважає Хуг. Досягти покращення катастрофічного гуманітарного становища населення було б можливим, якби вдалося переконати обидві сторони внести це питання до порядку денного переговорів. Наприкінці розмови Хуг переповів один сумний жарт: «Гарні новини: з’явилося світло в кінці тунелю. Погані новини: немає ніякого тунелю».