Задоволення підданих, що виникає рефлекторно, коли королі, регенти чи голови урядів виявляють слабкість, оступаються чи навіть падають, відоме здавна. Так маленька людина почувається на одному рівні з правителем. Навіть у них, на вдоволений погляд підданого, трапляються маленькі й великі негаразди, нездужання та екзистенційні удари долі, які є в житті більшості людей. Отже, влада від цього не захищає.
А з дуже високої позиції впасти можна дуже низько. Страти князів і королів від Середньовіччя і до Нового часу були улюбленими масовими заходами, приводом для народних гулянь. Замість жаху та співчуття часто панувала жага акту, який приводив засудженого від життя до смерті. Помста народу за відсутність доступу до столу великих. Ментальності змінюються дуже повільно. Тому й у сучасного громадянина багато від старого підданого з додемократичних, дореспубліканських часів. Кожне падіння уряду, кожна афера якогось політика, кожна відставка не так викликають політичну стурбованість, як схожі на ярмаркові радість і збудження.
Читайте також: Die Welt: «Інше бачення» Росії на Сході Німеччини
Помилка Жана-Клода Юнкера (маються на увазі чутки про його нібито схильність до алкоголю. — Ред.), смерть унаслідок стрибка з парашутом Юрґена Меллеманна, відставка британського міністра оборони Джона Профумо через скандал із повією, стосунки Білла Клінтона з Монікою Левінскі, смерть на посаді Жоржа Помпіду. Кожна з цих подій давала більше тем для розмов, аніж будь-яке рішення уряду, будь-яка угода ЄС, будь-який енергетичний поворот. Кожен вважає себе знавцем таких справ. Механізм цієї карнавалізації політики, що тягне вниз, — журналістика, і не лише жовта преса. Колись за цим стояв просвітницький імпульс стежити за руками й картами сильних світу цього. Не повинно було лишитися жодної закритої сфери, жодної таємниці політики. Відколи технічні можливості порівняно з минулим неймовірно зросли, у відкритих суспільствах за політикою стежать щомиті. І більшість політиків також грають у цю гру. Задоволення особистої цікавості, оприлюднення приватних деталей давно є частиною цього бізнесу. А політик, який відмовляється брати в тому участь, наражається на обурений спротив. Адже громадськість вважає, що має право знати все, що її цікавить.
Меркель, здається, неможливо вивести з рівноваги
Тому Анґела Меркель викликає невдоволення. Відколи у 2005-му вона стала канцлеркою, її приватне життя майже цілковито зникло в тіні офіційного. Хоч і відомо, з ким вона одружена, які опери відвідує і який вигляд має у відпустці, однак усе це не робить її реальною, такою, яку можна відчути.
Багаторічна канцлерка не подає жодних ідентифікаційних сигналів. Вона справляє враження людини, яка цілковито запанувала над власним порядком денним, яка все контролює і яку неможливо вивести з рівноваги. Діловитість і тверезість, що стали людиною. Хоча Меркель зі своїм завжди однаковим тоном, зі своєю завжди однаковою стриманістю постійно присутня в медіа, більшість не уявляє, ким вона є насправді. Канцлерці, як практично жодному іншому політикові, вдалося радикально відмежувати приватне життя від політичного.
Це не лише не виправдовує очікувань побачити щось крізь щілину замка, а й розлючує. Адже велика частина громадськості вважає, що має гарантоване право сидіти за сніданком із канцлеркою як віртуальний, непроханий гість.
Читайте також: Європейська капітуляція
Причин того, що Анґела Меркель для багатьох німців — від правих, центристів і аж до лівих — стала об’єктом ненависті, багато. Далися взнаки і її політика щодо біженців, і ухвалення справді далекосяжних рішень без жодних дискусій. А ще певна безрадісність, якою віє від її вчинків.
На Меркель дивляться косо не в останню чергу й тому, що вона вперто відмовляється надавати своїм політичним діям емоційного навантаження і задовольняти емоційні потреби публіки. Вона послідовно протистоїть цікавості підданих. І з безжальною твердістю сигналізує: я недоступна для вас ані як ідентифікаційна фігура, ані як площина для проекцій.
Саме тому громадськість була так схвильована, коли канцлерка під час виконання національних гімнів із нагоди візиту президента України Володимира Зеленського почала помітно тремтіти всім тілом. Це точно окрилило фантазію тих, хто вже тривалий час збуджено очікував моменту, коли задокументують політичний кінець Анґели Меркель як п’єсу з п’яти актів.
Трамп безоглядно використовує слабкості своїх противників
І от знову лунає: чи вона ще може? Чи це не час, щоб піти? Чи збережеться уряд? Чи будуть нові вибори? Тремтіння канцлерки, ймовірно, стане «берлінським тремтінням», партією з непрогнозованим фіналом, стабільною складовою політичної метафорики невигадливого ходу думок і нехитрої промовистості. Момент, коли Меркель на мить втратила над собою фізичний контроль, насправді справа лікарів. І так мало б лишатися. Він не є політичним. І, можливо, цей випадок є приводом замислитися про почуття такту. Дональд Трамп не раз доводив, що ані на мить не вагається, коли випадає нагода зневажливо, образливо використати уявні чи справжні слабкості політичних противників. Викриття — це його ремесло. Він добре знає, що завжди щось та й пристане. Протистояти цій загальносвітовій тенденції не наївно і не старомодно. 200 років демократії в різних країнах навчили, що поміркованість — це не слабкість. Як і стриманість та здатність поважати приватність людей. Постійне намагання розпізнати на кавовій гущі приватних вчинків чи слабкостей щось політичне не є просвітницьким, яким хоче здаватися. Понад те, це створює блискучі куліси, за якими зникає справжній політичний зміст.
Читайте також: Die Welt: Брюссельський монстр
Той, хто намагається політично витлумачити тремтіння Меркель, відвертає погляд від її політики, яку в її позірній чи справжній діловитості часто досить складно розшифрувати. А спрагла до пікантних подробиць громадськість дає змогу політикові, який прицільно вводить у гру свою приватність, приховати за цим власні політичні дії. Обачність не старомодна. Це й досі чеснота. Особливо в публічному просторі.