Світ

  ▪   Алла Лазарева

Європейська капітуляція

Фото: Слово і діло
Російський прем’єр прибув до Франції того самого дня, коли в Страсбурзі почалися дебати про повернення Росії в ПАРЄ
Матеріал друкованого видання
№ 26 (606)
від 26 червня

Два роки — від появи Путіна у Версальському палаці в травні 2017-го — високе російське керівництво не навідувалося до Франції. Візит Мєдвєдєва не дав недовгій перерві в спілкуванні стати принципом. «Санкції — це не постійний режим, це лише етап, що може бути будь-коли скасований», — заспокоїв московського гостя прем’єр-міністр Франції Едуар Філіпп. І не помилився! Того самого дня, коли керівники двох урядів обговорювали в Гаврі перспективи взаємовигідного бізнесу, французька делегація в Страсбурзі у повному складі проголосувала за зміну регламенту Парламентської асамблеї Ради Європи, що дозволяють РФ повернутися до зали засідань організації, не виконавши тих умов, що передбачали санкції. 


«Рада Європи — це не та структура, де має вирішуватися геополітична криза між Росією та Україною, — повторює в інтерв’ю та виступах держсекретар Франції з європейських справ Амелі де Моншален. — Ми тут не займаємося геополітикою, цінності, які ми захищаємо, — це права людини, чоловіка, жінки, дитини...» 

 

Читайте також: Страсбурзька аномалія. Як Росія поверталася в Парламентську асамблею Ради Європи


Ось такий новий французький дискурс про війну в Україні. Ніколи не було, і от знову агресора та його жертву поставлено на один рівень. Так, ніби дві сусідні держави посварилися не знати чого й кожна з них однаковою мірою відповідає за ту набридлу «геополітичну кризу», що заважає нашим справедливим європейцям сповна віддатися захисту прав «чоловіка, жінки, дитини». Та й Мєдвєдєв готовий «відкрити новий простір діалогу з Росією», цитує AFP прес-службу французького уряду. А тут якась війна, анексія, санкції та непоступлива Україна. 


Проте не можна сказати, що французька позиція стала несподіванкою. Тиждень тому на спільній прес-конференції із Зеленським у тому самому дусі висловився Емманюель Макрон. «Ми раді, що ви готові простягти руку населенню сепаратистської зони», — наголосив він, звертаючись до українського лідера. Що в тій руці та на які саме жести сподівається Макрон, поки що офіційно не конкретизовано. Важливо інше: у день візиту Зеленського підготовка до приїзду Мєдвєдєва практично закінчилася. Цю майбутню подію голосно обговорювали між собою російські журналісти.  


Відновлення співпраці з Росією, незважаючи на агресію в Україні, причетність до війни в Сирії та очевидне московське втручання в події у Молдові, не лише з боку Франції, а й з боку Італії, Німеччини, Великої Британії та інших держав бачиться тим більше невчасним ще й тому, що позиції російського лідера з різних причин послабилися. Справа журналіста Івана Ґолунова продемонструвала, що Путін уже не має такої монолітної підтримки у себе вдома. Добігає четвертий термін його перебування при владі, і хоч би як зневажливо росіяни ставилися до своєї Конституції, висуватися на п’ятий термін йому буде проблематично. Російська економіка переживає не найкращі часи. Тут саме скористатися б послабленням позицій опонента й примусити його до поступок бодай у питанні звільнення політв’язнів. Але ж ні! Європейські столиці вирішили піддобритися до нападника за просто так, без видимих причин.

 

Читайте також: Нормандська риторика


П’ять років тому, після анексії Криму та окупації частини Донбасу, Рада Європи запровадила проти Росії санкції, апелюючи, зокрема, до прав людини: на життя, на безпеку, на свободу дії та слова у себе вдома. У 2015-му вони були додатково прив’язані до виконання мінських угод. Жодних концептуальних суперечностей тоді не виникло. Але нині найстарішому в Європі органу міжпарламентської співпраці терміново знадобилися нові сенси. 

Відновлення співпраці з Росією, незважаючи на агресію в Україні, причетність до війни в Сирії та очевидне московське втручання в події у Молдові бачиться тим більше невчасним ще й тому, що позиції російського лідера з різних причин послабилися


Аргумент, який знайшли для себе керівники Франції, — інтереси російського народу, якому буцімто не прожити без можливості звертатися до Європейського суду з прав людини. Це нічого, що принцип верховенства національного права у РФ превалює над міжнародним, а відтак рішення ЄСПЛ Москва навіть не збирається виконувати? 
«Політична доцільність перемогла принципи та цінності, — прокоментував ситуацію голова української парламентської делегації Володимир Ар’єв. — Ми зробимо все, щоб санкції були запроваджені. Якщо Росію повертають, у ПАРЄ, безумовно,більше нічого робити. Ця організація цілковито себе дискредитує».


За п’ять років від часу запровадження санкцій Москва не те що не відмовилася від привласнених українських земель, а навіть на півслова не змінила своєї маніпулятивної риторики. Зміни в регламенті, затверджені 118 голосами «за» при 62 «проти», заохочують подальші вторгнення та нові війни, потурають безкарності та безвідповідальності. Чи здивувала ПАРЄ результатами голосування? Навіть ні. Структура давно не є бастіоном непохитних принципів.


Коментуючи ситуацію в Палаці Європи, член української делегації Ірина Геращенко назвала нинішню голову ПАРЄ Ліліан Марі Паск’є «Аґрамунтом у спідниці». Іспанець Педро Аґрамунт, попередній очільник Асамблеї, відверто підігрував росіянам та не переймався принципами. Його жорстко критикували й переобирали зі скандалом. Попередник Аґрамунта француз Жан-Клод Міньйон також не був утіленням високої моралі в політиці. Сподіваючись замінити Торбйорна Яґланда на чолі Ради Європи, він свого часу об’їздив чи не всі країни-члени, лобіюючи свою кандидатуру. Що вже казати про Мевлюта Чавушоглу — щирого друга Партії регіонів та партнера «Единой России»! Від одного керівника до іншого ПАРЄ поступово перетворювалася на структуру, що працює сама на себе та найбільше дбає, як прогодувати своїх 2,3 тис. чиновників та 1 тис. дипломатів. У цьому сенсі ганебне голосування за зміни в регламенті — цілком логічний і прогнозований крок.

 

Читайте також: Die Welt: Брюссельський монстр


За день до початку літньої сесії ПАРЄ газета Le Monde оприлюднила статтю «Російський шпигун у Раді Європи». У публікації йшлося про одного з резидентів ГРУ Валєрія Лєвіцкого, якому було вказано на двері у квітні 2018 року. Він працював на посаді генерального консула РФ у Страсбурзі. Часопис зауважує, що якби не жест солідарності з Великою Британією у справі Скріпаля, Лєвіцкий досі перебував би у Франції та далі провадив би свою таємну діяльність. Le Monde характеризує Раду Європи як «інституцію, мало відому широкій публіці, яка об’єднує 47 країн спільно з Росією та Туреччиною, а також держави-спостерігачі, що не є поза зоною інтересів Москви... Цей другорядний дипломатичний майданчик дає змогу Росії поширювати свої тези в одних країнах і шкодити тим, хто викриває її антидемократичні практики».

 


Розповідають, що генсеку РЄ Турбйорну Яґланду не сподобалася ні сама публікація в Le Monde, ні згадка в ній про його «привілейований контакт» із російським шпигуном. Проте російські впливи в інституції такі очевидні, що варто казати не про суто шпигунську мережу, а про значно ширше, у певному сенсі небезпечне явище. Мова про баналізацію російських злочинів у Сирії та в Україні, на Кавказі та в Молдові, в Африці та інших частинах світу. Цей факт простежується з виступів численних європейських депутатів, які відстоюють «безперспективність санкцій», «необхідність діалогу з Росією», «відмінність російського народу від російського керівництва»... Несуттєво, за гроші чи через дурість західні політики просувають російські меседжі. Важливо розуміти, що в такий спосіб структура не просто послаблюється, а втрачає сенс до існування.


А тим часом у Гавріі Едуар Філіпп та Дмітрій Мєдвєдєв поспілкувалися про Україну без України (це стає правилом?), обумовили наступні кроки двосторонньої співпраці та поміркували разом, як збудувати «нову граматику довіри та безпеки». Саме таку загадкову формулу два роки тому придумав Макрон. «Париж завжди хапається за російську карту, коли відносини з Вашингтоном та Лондоном ускладнюються, — каже французький колега, радше пояснюючи, ніж виправдовуючи політику своєї країни. — Восени 1944 року генерал де Ґолль навіть їздив у гості до Сталіна. Так з’явилася концепція «від Бреста до Уралу», на яку люблять посилатися послідовники де Ґолля». Воно то все так, але де Ґолль 1944-го не погодився вкотре пошматувати Польщу, як хотів Сталін, і повернувся до Парижа ні з чим.


Макрон, на жаль, не де Ґолль: не ті принципи й не те бачення. Політика поступок Москві, що здійснюється нині по всіх лініях, здається небезпечним виявом слабкості, що в стратегічній перспективі може перетворитися на програму із самознищення. Якийсь запас міцності у французів у резерві є, але він не такий потужний, як експансіоністські апетити Кремля, що їх ніхто, крім України, схоже, не збирається стримувати.