Ось вона. До чорних штанів — один із її улюблених кольорових жакетів, цього разу між бузковим і рожевим, отже, між фемінізмом й отуплюванням жінок. І вона виголошує феміністичну промову. Так, саме її! Перед нею — 350 «жінок, які ухвалюють рішення» з усіх суспільних сфер. За нею — транспарант «Сто років виборчого права для жінок». 13 із них вона канцлерка.
Сьогодні для політики Меркель вимагає паритету, тобто значно більше за квоту: просто 50 на 50. І натякає, як можна це організувати: система замка-блискавки. Вона прагне, щоб «самозрозумілим стало рівноправне залучення жінок і чоловіків у заробляння грошей, виховання дітей, домашні справи й щоб нікого не змушували до певної ролі за статевою ознакою. Більшого домагатися годі. Наступного дня нова промова. Цього разу не в Берліні, а в Страсбурзі. Удвічі довша. Перед нею — кілька сотень депутатів ЄС. Німецька канцлерка каже про безробіття серед молоді, свободу преси й солідарність. А от жінок вона не згадує. Тоді як вони мають принаймні стільки ж специфічно-групових проблем і так само суспільно важливі, як і молодь. Із жіночою темою Меркель обережна. Хоча вона могла б собі це дозволити: також бути жінкою, також бути східнячкою, мати коріння.
Читайте також: Die Welt: Відхід регентки
Натомість канцлерка згадує іншу проблему, якої в Берліні за можливості уникала, — кризу біженців. «Перед 2015‑м нам знадобилося надто багато часу, щоб і в Німеччині прийняти й усвідомити питання біженців як спільне для всіх країн — членів ЄС, зрозуміти, що воно загальноєвропейське», — каже вона. У залі оплески й невдоволення. Це тема, за яку після 13 років правління зашпортується канцлерка. Її рішення та реакції в цій справі продемонстрували, наскільки погані їй давали поради й наскільки вона не чує народ. А вирішити все можна було й восени 2015-го. Але проблеми в Анґели Меркель глибші. Так звана криза біженців — лише верхівка айсберга.
Ми пам’ятаємо: у липні 2015 року канцлерку ще називали «сніговою королевою». Не лише ліволіберальні медіа вважали, що вона безсердечно відреагувала на питання молодої палестинки: на публічній зустрічі з громадянами й громадянками та запитала в Меркель, чи її родина може залишитися. Якщо уважніше подивитися на перебіг усієї розмови, яку медіа маніпулятивно передають лише частково, стає зрозуміло, що канцлерка відреагувала цілком сердечно й щиро. Окрім того, швидко виявилося, що дівчина з войовничої антиізраїльської сім’ї.
Та закид у немилосердності, мабуть, глибоко зачепив доньку протестантського пастора. Через кілька тижнів, 5 вересня, Меркель відкрила німецькі кордони й дозволила масам біженців, яких не прийняли інші держави, в’їхати до Німеччини. Народ охопила ейфорія гостинності. Повні 80% були згодні зі своєю канцлеркою: «Ми пишаємося нею! Ми вважаємо правильним, що саме Німеччина з її темним, ворожим до інших минулим тепер демонструє сердечність». А тоді біженців ставало дедалі більше. Серед них і чоловіків. Чому ж усі ці молоді люди кидають свою країну напризволяще?
Читайте також: Нормандські формальності
Чи справді всім їм загрожує небезпека й вони втікають від (громадянської) війни? Де ж жінки? Небагато з них у таборах біженців зі своїми дітьми, і ніхто не захищає їх від чоловіків-мародерів, на ласку яких вони вже були віддані в себе на Батьківщині, де зневага до них екстремальна. Проблеми наростали. Усі різнорідні побоювання тепер раптово вибухають у великому страху перед «біженцями». Лють громадян розхитує партійний ландшафт. «Хороші» рушили до «Зелених», «погані» — до АдН. А мовчазна більшість тим часом стискає кулаки.
Її нерозуміння глибше, значно глибше
Чому канцлерка цього не зрозуміла? Чому два роки не знаходила правильних слів? Так, не всіх біженців готові приймати. І так, ті, кого готові, приносять зі своїх глибоко патріархальних, охоплених насиллям країн проблеми, які треба розпізнати й розв’язати. Спільно. Натомість лунає стоїчне «Ми зможемо». А через два роки неймовірне висловлювання: «Я знову зробила б усе так само». Країною проноситься стогін. Як із нею могло таке статися? Можливо, тому що її нерозуміння глибше, значно глибше. Анґела Меркель досі, коли є проблеми з політизованим ісламом, який прагне теократії замість демократії, каже про «свободу релігій». Очевидно, вона досі не зрозуміла різницю між ісламом як вірою та ісламізмом як ідеологією.
За кордоном мене постійно запитують: «У неї є план?». «Ні, — відповідаю я, — боюся, вона не має плану». Вона просто не має поняття, чи не хоче це визнати. І в цьому канцлерка, на жаль, не одна. Вона є, чи принаймні була на боці більшості в політиці та медіа. Усі вони досі не зрозуміли, що проблема починається не з тероризму, а що він є її драматичним завершенням. Вона починається з розділення дівчаток і хлопчиків, із хіджабів жінок, з апартеїду статей. Її десятиліттями пропагують та обстоюють у судах ортодоксальні й ісламістсько орієнтовані товариства. Саме вони підтримують патріархально-авторитарні мусульманські середовища, ба навіть створюють їх.
За минулі десятиліття це середовище під впливом товариств і фінансованих з-за кордону (Саудівська Аравія, Туреччина) імамів та інших облудників постійно збільшується та радикалізується. Передовсім радикали тиснуть на інтегрованих, демократичних німецьких громадян і громадянок мусульманського походження.
Політики 25 років бездіяльно спостерігали, як мусульмани, що є поборниками шаріату, цькують людей у спільнотах, ба більше, вони навіть обслуговували їхніх представників. А медіа в ім’я культурно-релятивістської, хибної толерантності мовчали чи навіть захоплювалися цим. Результат — сильні паралельні суспільства, які вже ледве чи можна контролювати. Що робити, коли директорка школи з Берлін-Нойкельн скаржиться: «Із 103 першокласників лише одна учениця вдома говорить німецькою мовою». Астрід-Сабіне Бюсе: «Стосовно третього, інтегрованого покоління мігрантів: дружину чи чоловіка досі привозять із колишньої Батьківщини — ось знову хтось із батьків не володіє німецькою». Нині багато хто каже про необхідність побороти правих і лівих радикалів. Справедливо. Але треба побороти нарешті й радикальних ісламістів включно з їхніми вовками в овечих шкурах! Адже ці ісламісти є новими, блискуче організованими міжнародними правими.
Читайте також: Складне партнерство
Визнавати такий стан справ не хочуть не лише в Німеччині. У французів саме намітилася зміна. Два репортери ліволіберальної щоденної газети Le Monde Жерар Даві та Фабріс Ломм опублікували книжку зі своїми багатомісячними спостереженнями в передмістях Парижа. Картина, яку вони там побачили, загрозлива. У центрі Парижа та всієї Франції живуть, наприклад, маленькі дівчатка, які ховають за паранджею навіть обличчя, їм не можна слухати музику (харам) і доводиться бавитися ляльками без облич. Бо зображувати навіть обличчя жінки та її волосся — харам, гріх. А що ж маленькі хлопчики? Вони охороняють своїх сестер, мов бранок, і мріють про джихад. «Із часу появи книжки в соціальних медіа, які влучніше було б назвати асоціальними, нас називають ісламофобами, фашистами та навіть нацистами», — скаржиться репортер Фабріс Ломме в інтерв’ю журналу Le Causeur. Він, як і його колега, сам виріс в одному з цих передмість і тепер його не впізнає.
«Twitter, — продовжує репортер, — став зброєю боягузів і сфрустрованих, які зводять наклепи на просвітників і критиків та залякують їх. Очевидно, усі громадські сили щось пропустили — від поліцейських до професорів і журналістів. Щоправда, дехто це бачив, але говорити чи діяти вони боялися. Насамперед того, що їх назвуть «правими» чи «ісламофобами», що вони стануть жертвами насильства. Усе це змусило нас мовчати. І так триває понині».
Нас, її небагатьох критиків, досі можна безкарно залякувати й зводити на нас наклепи. До такої атмосфери доклалася, на жаль, і канцлерка. Вона не озвучувала проблему й виступала публічно пліч-о-пліч із відповідно відомими Федеральній службі захисту Конституції мусульманами-шаріатами. Анґела Меркель у листопаді 2005 року, а незадовго перед тим ХДС і СДПН оголосили, що досягли згоди для коаліції під її керівництвом.
Водночас ми багато чим завдячуємо канцлерці:
1. Просто її існуванню: жінка-канцлер!
2. Її стилю: замість пихи — 13 років скромності й діловитості!
3. Її блискучій зовнішній політиці: вона робить ставку не на війну, а на дипломатію.
Меркель не приєдналася до воєнної операції в Лівії, де Америка із Францією занурили не лише країну, а й півконтиненту в хаос, у якому домінують ісламісти. І вона принаймні один раз зберегла мир у світі: у лютому 2015 року в Мінську, коли їй у 48-годинному марафоні вдалося утихомирити Путіна й завадити Обамі озброїти Україну.
Поза сумнівом, її бракуватиме не лише нам! Попри все. І вона ввійшла в історію. Жіночу історію.