Минулого тижня один із лідерів об’єднаної опозиції під час останніх парламентських виборів Анатолій Гриценко прорвав «інформаційну блокаду» (як він сам висловився) у досить несподіваний і специфічний спосіб, давши інтерв’ю газеті «2000», яка здавна вирізнялася чіткою проросійською позицією та негативним ставленням до демократичної опозиції. Як можна зробити висновок зі змісту інтерв’ю, ціною прориву блокади стала серія ударів Гриценка по представниках фракції, яку він репрезентує. Окрім звинувачень Арсенія Яценюка й Олександра Турчинова в авторитаризмі та волюнтаризмі «чесний полковник» закинув їм ще й поразку на виборах і зраду Тимошенко: «У складі фракції, думаю, 20–25 осіб сильно переживають та абсолютно щиро підтримують Юлію Тимошенко, вони стопроцентно хотіли б, щоб Юля вийшла на свободу. Решта, на мій погляд, радше імітує боротьбу за її визволення. Включно з керівництвом фракції і партії».
Професійний провокатор?
Інтерв’ю газеті «2000» – це не перший вияв політичного тролінгу (таким терміном сьогодні позначають провокування опонента) Анатолія Гриценка. Наприкінці 2011 року, після того як «Фронт змін» і «Батьківщина» підтримали новий виборчий закон (із п’ятивідсотковим прохідним бар’єром та ліквідацією блоків як суб’єктів виборчого процесу), політик заявив про вихід із Комітету опору диктатурі. Претензії, звісно, обґрунтовані, бо ж синхронне з парламентською більшістю голосування за Закон «Про вибори народних депутатів України» скомпрометувало опозицію, проте реакція виявилася надміру емоційною. Понад те, після виходу з КОДу Гриценко і далі звинувачував її у співпраці з урядом.
Напередодні парламентської кампанії у ЗМІ тривалий час циркулювала інформація про перемовини щодо спільного походу у владу «Громадянської позиції» та партії УДАР. Але розв’язка переговірного процесу між ними в березні 2012 року виявилася більш ніж несподіваною. В ефірі «5 каналу» Гриценко заявив, що об’єднання з прихильниками Віталія Кличка відбудеться за однієї умови: якщо з їхніх лав будуть усунуті тушки. Вони дотепер так і не з’явилися.
Цілеспрямованою «підставою» опозиції можна вважати абсолютно деструктивну ідею Гриценка з «обнулінням» її списків після парламентських перегонів-2012. Проте поняття «обнуління» списку у виборчому законодавстві немає. Є лише можливість скасувати реєстрацію кандидата в народні депутати. Для цього треба провести з’їзд партії і зробити відповідне звернення до ЦВК. Але, згідно зі ст. 61 Закону «Про вибори народних депутатів», Центральна виборча комісія приймає рішення про скасування реєстрації кандидата лише у разі, якщо звернення партії надійшло до неї не пізніше як за 12 днів до дня голосування, тобто з’їзд має відбутися ще раніше. Інакше кажучи, Гриценко розумів, що «обнулити» списки рішенням юридично неможливо, тож, вочевидь, такий хід в очах громадськості міг означати, що всі бояться за мандати, а Гриценко – один Д’Артаньян, який готовий пожертвувати своїм депутатським статусом.
Уражене самолюбство
Джерела свідчать, що Гриценко дуже ревнивий до чужої слави, що часто виявляється в його поведінці та діях. І, схоже, найбільше йому болить слава Яценюка, про що свідчить особливо прискіпливе ставлення
до останнього і що може мати цілком логічне пояснення. Свого часу Гриценка поряд із Юрієм Луценком та Арсенієм Яценюком нібито розглядали як одного з можливих претендентів на перше місце в партійному списку НУ – НС і навіть наступників Ющенка. Але в грудні 2007 року, коли Яценюк посів крісло спікера Верховної Ради, Гриценко був зміщений із посади, а відтак започаткував власний політичний проект.
З’явилися тушки Табалови у Верховній Раді – він нагадав що був одним із трьох представників фракції, хто не підтримав Яценюка під час обрання його головою фракції «Батьківщина». Мовляв, той має персонально відповідати за кожного кого привів. Правильний підхід, але чи готовий застосовувати такий стандарт Гриценко і до себе? Згадаймо, що під час створення його «Громадянської позиції» (тоді вона ще не була партією) поміж засновників значився відомий кучміст і пристосуванець Сергій Гриневецький.
У ході виборчої кампанії 2012 року Гриценко зі своєю «Громадянською позицією» об’єднався з «Українською партією» Ігора Насалика. Останній є типовим політичним кон’юнктурником, який, ставши народним депутатом у 2002 році від «Нашої України», перейшов до фракції «Регіони України», а загалом у його партійному активі ще й УНП, «Батьківщина», НДП, «ЕКО+25». Класичний політичний «колобок», якого до того ж часто звинувачують у реалізації корупційних схем під час здійснення державних закупівель. Проте після об’єднавчого з’їзду 31 березня 2012-го Насалик не просто поповнив лави «Громадянської позиції», а й став заступником її голови.
Не ділом, а словом
В інтерв’ю газеті «2000» Анатолій Гриценко заявив, що є «спеціалістом у системах управління». Проте важко визначити, у чому взагалі він спеціаліст. Зокрема, його попередня діяльність на посаді міністра оборони України продемонструвала вельми слабкий кадровий добір підлеглих. А на офіцерських форумах досі згадують, що один із найбільших дерибанів військового майна відбувався саме в період, коли Міноборони очолював Гриценко, але не тому, що він у цьому брав участь – в армії панував цілковитий хаос, контролю як такого не було, тож незаконні схеми відчуження майна відомства легко провертали за його спиною. Своєю чергою, Рахункова палата ставила у вину Гриценкові неналежну роботу з утилізації боєприпасів тощо. Але головне – його діяльність і як міністра, і як народного депутата не позначена жодними реформаторськими ініціативами, які він запропонував би чи реалізував.
Зрештою, чимало претензій до Гриценка як опозиціонера і громадського діяча. Зокрема, вельми показовою є його позиція щодо затримання активістів під час відзначення останньої річниці Помаранчевої революції. Нагадаємо, тоді на Майдані з трибуни він стверджував, що українці виходитимуть на вулицю лише тоді, коли бачитимуть, що опозиційні депутати самі готові ризикувати й не ховаються за мандати та недоторканність. Проте за кілька годин відмовився допомогти як нардеп активістам, котрих відвезли до міліцейського відділка. На відміну від, наприклад, Юрія Гримчака, який, попри те що на той момент уже був без п’яти хвилин не парламентарій, після повідомлення про затримання мітингувальників одразу під’їхав до нього.
Саме через бездіяльність як опозиціонера, а натомість демагогію та огульну критику всіх і вся амбіції Гриценка викликають великий скепсис. Усе, за що він береться, м’яко кажучи, не вдається. То він хотів стати президентом України – на виборах за нього проголосувало 1,2% (що не дуже дивно, якщо чоловік розвісив білборди з «креативним» і «змістовним» слоганом «Перший непрохідний»). То хотів мати парламентську партію, але за два роки діяльності його «Громадянська позиція» напередодні кампанії 2012 року ледве «переповзала» 1% бар’єр. То хотів бути «наступником Юлі», а йому в списку «Батьківщини» виділили тільки одне місце. Утім, невдачі на амбіції Анатолія Степановича особливо не впливають. В останньому інтерв’ю пан Гриценко бадьоро заявив, що готовий взяти участь у виборах міського голови Києва. Знову «перший непрохідний»?
Відтак, складається стійке враження, що роль Гриценка в українській політиці зводиться до деструктиву в будь-якому конструктиві.