Державницькі складові грошової проблеми

Водночас очільники країни та економічні тузи живуть не у гривневому, а в доларовому просторі, гарантувавши собі фінансову безпеку. Для реш­ти вони визначили гривневе життя, у яке, немов у гетто, загнані прості українці. Ми перебуваємо у фінансовій резервації, кордони якої суворо охороняються й позбавляють людей їхніх прав і свобод. Адміністративні укази та методики спускаються згори й не обговорюються. При цьому влада не забезпечила громадян доступними і довготерміновими гривневими кредитами, інструментами гривневих інвестицій, відповідальними та чесними банківськими послугами.

 Усі ми перебуваємо ніби під ковпаком банків, із якими уклали угоди, та НБУ, який діє безконтрольно, свавільно й своїми діями чи бездіяльністю вже протягом двох десятиліть підриває платоспроможність українців. Нацбанк, виступаючи одноосібним розпорядником грошових потоків, поставив нас у позицію прохачів фінансових подачок та елементарних послуг. Банкіри, своєю чергою, відгородилися від споживачів надвисокими відсотковими став­ка­ми та власним ва­лют­но-спе­кулятивним і май­новим бізнесом. Вони перманентно підвищують плату за свої послуги та прокручують сумнівні оборудки з центробанком, які нерідко нічим не відрізняються від фінансових пірамід та незаконних змов.

Для фінансового керівництва, як видається, важлива не побудова ефективної національної грошової системи, а формальні її показники, тобто суто політичні ефекти. При цьому відомо, що в ринковій економіці розподіл фінансів є визначальним для всього матеріального обороту, для всього суспільного життя.

Десятиліття без грошей

Україна після відновлення незалежності перебувала в режимі суворої економії. Але не всі це усвідомлювали і цього дотримувалися. Особлива провина лежить на перших особах держави, які в 1992–1993 роках за допомогою Національного банку, що дістав права грошової емісії, почали «без­­шабашно» роздавати креди­­ти всім пострадянським господарським авторитетам, які до того ж мали певний політичний вплив. Так з’явилися централізовані кредити сільському господарству, будівельному і війсь­ково-промисловому комплексам, які завжди фінансувалися із союзного бюджету й тепер опинилися біля розбитого корита. Вони потребували позик або бюджетних дотацій на поповнення обігового капіталу, якого в умовах не­ефективної та збиткової діяльності хронічно не вистачало. Але випуск додаткових грошей лише підштовхував ціни вгору, й потреба в обігових коштах ставала ще більшою. Підприємства знову зверталися до уряду  по допомогу. Звідси бере початок гіпер­­інфляція, через рекорди якої світ вдруге після чорнобильської катастрофи почув про Україну. Де були голови НБУ тих часів (Вадим Гетьман і Віктор Ющенко) та головний економіст уряду віце-прем’єр-міністр Віктор Пинзеник? Зруйнування грошової одиниці, номінали якої знецінювалися більше ніж на 50% за місяць, призвело до височенних ставок за банківськими кредитами, зробило неможливим обслуговування останніх, і заводи зупинилися. Відсоткові ставки у тих нечисленних випадках, коли фінустанови надавали позики підприємствам (наприклад, у ме­­жах однієї фінансово-промис­лової групи), сягали 200%. Рахунки більшості пострадянських заводів були заблоковані, тому ті почали шукати можливостей працювати без грошей. Запанував бартер, майже припинилися безготівкові грошові платежі. Для реального відновлення банківських кредитів знадобилося довгих шість років, протягом яких виробництво і далі падало.

Інший бік гіперінфляції та знищення грошової системи в ті роки – анігіляція заощаджень українських сімей. З економіки просто викреслили роздрібні фінансові накопичення. Спочатку, у 1992 році, всі рахунки громадян в Ощадбанку України були заблоковані, видача грошей зупинена. Потім, у 1996-му, ці кошти проіндексували (збільшили номінально в 100 тис. разів) і взагалі вилучили з депозитних рахунків, закрили на позабалансовому рахунку того самого Ощадбанку. Не було заощаджень в інших комерційних банках: люди заощаджували в готівці. Тобто банківський сектор незалежної України фактично починав із нуля. Вилученням заощаджень громадян з обігу був перерваний нерозривний зв’я­зок між матеріальними засобами виробництва і джерелами надходження до нього комерційних коштів. Виробничий капітал і фізично, і морально зношував­­ся без відновлення. Заморожені заощадження фактично зникли знецінившись, а отже, по-перше, мільйонам громадян завдано величезних матеріальних збитків (на 550 млрд грн у сьогоднішньому обчисленні), а по-друге, економіка була позбавлена потужного ресурсу і через це надто тривалий час, до 2000-го, перебувала у стані безупинного падіння.

Кому таке було вигідно і хто є замовником тієї державної політики? Служба безпеки України на це запитання відповіді не дала. Вона не помітила, чи були українські високі чиновники виконавцями чужих замовлень. На диво, країна вистояла, люди витерпіли. Але ціна, яку заплатили наші співвітчизники, незмірна: зменшення населення на 7 млн осіб, висока дитяча смертність, зниження рівня життя більш ніж наполовину тощо.

Отже, наслідком став величезний розрив між нашою країною і Росією, яка успадкувала грошові інститути, міжнародні валютно-майнові цінності та заощадження Радянського Союзу, що допомогло їй швидше поставити на ноги свої соціальні й економічні системи. Недопущен­­ня фінансового колапсу в подібному до українського масштабі  дало їй змогу зберегти у діючому стані більшу частину отриманих у спадок від соціалізму підприємств. Окрім того, північний сусід увійшов у ХХІ століття з великими запасами золотовалютних резервів, у той час як у нас вони були мізерними (менше ніж $2 млрд) на тлі великого державного зов­нішнього боргу. Україна програла політично. Результат – високий рівень безробіття та постійна міграція українців на заробітки до сусідньої країни; від’єм­­-

ний баланс торгівлі й боргова залежність від РФ, що трансформується в політичну залежність і часткову втра­­­ту нашого суверенітету. Уроки того періоду – жити з профіцитом зовнішньої торгівлі, не накопичувати міжнародні бор­­-ги, зміцнювати національний суверенітет, що коштує дуже дорого.

Проте ці уроки були швидко забуті. Не встигли українці потішитися новоявленою у вересні 1996-го грошовою одиницею – гривнею, як у середині 1998-го почався її дрейф униз водостоком валютного курсу. Ситуація видавалася підозрілою і незрозумілою після розміщення невеликих валютних резервів НБУ в боргових паперах Російської Федерації, за які були обіцяні шалені річні відсотки (40%). Але 1998-го російський уряд оголосив дефолт, і нам довелося надовго забути про повернення тих валютних вкладів. Після цього НБУ кілька разів підвищував вартість долара з 1,9 грн на початку 1998-го до

5,1 грн наприкінці 1999-го. То був другий удар по українському середньому класу та підприємництву. Рівень життя знову знизився, зросла кількість підприємств, банківські рахунки яких були заморожені.

Кому ззовні були вигідні ці маніпуляції з грошовою системою України, відомо. То в чиїх інтересах діяли тодішні керівники? Якщо ж узяти до уваги, що вони знову проявили невігластво (НБУ очолювали Віктор Ющенко та Володимир Стельмах, а кабмінівську економіку – Сергій Тігіпко), то відповідальність лежить на тому, хто їх контролював, – президентові України Леонідові Кучмі. Натомість ніхто з них не був покараний. Навпаки, Кучму переобрали на другий термін, а решта отримали кар’єрні підвищення. Жодних уроків не було винесено. Це зробило погану послугу в майбутньому, коли Віктор Ющенко став на чолі держави. Здається, саме з того моменту він відчув свою цілковиту безкарність у грошово-боргових і валютних справах.

Таємниці емісійної лавини 2008 року

2008 року було допущено два серйозні, на мій погляд, порушення грошового регулювання.

Перше порушення. Спочатку була негласно задекларована політика ревальвації валютного кур­­су гривні, що знайшло підтвердження ще навесні 2005 року, коли курс зріс із 5,3 до 5,1 грн за долар. Знову ж таки на чолі цих процесів стояли президент Ющенко і міністр фінансів Пинзеник. Сигнал був почутий європейськими та світовими фінансовими колами і сформував ревальваційні очікування в нерезидентів. Здійснення ревальвації фактично означало необдуману реакцію українського уряду на величезний приплив іноземного короткострокового спекулятивного капіталу, який спеціалізується на купівлі місцевих державних облігацій та кредитуванні імпорту в Україну. Вочевидь, влада прагнула швидких успіхів у стримуванні інфляції та підвищенні купівельної спроможності громадян. І цю політику не можна назвати інакше, як штучне надування внутрішньої економіки іноземною валютою та створення додаткових можливостей збуту в Україні імпортних товарів.

Операції з купівлі державних облігацій іноземцями та кредитування в умовах тривалої поступової ревальвації локальної валюти дають змогу кредиторам зароб­ляти не тільки на відсотках, що нараховуються за облігаціями і кредитами, а й на зростанні курсу гривні, що очікувалося в період між купівлею і погашенням облігацій та між наданням гривневих позик і їх поверненням. Із початку 2008-го декларації уряду щодо курсу на зростання валютної вартості гривні почали послідовно втілюватися в життя, коли вона раптово подорожчала з 5,2 до 4,6 грн за долар. Для іноземців ці операції були такими привабливими, що вони вирішили отримати статус резидентів для безпосереднього здійснення операцій у гривні. Зокрема, ажіотаж навколо банківського ринку України був таким великим, що ціни при купівлі фінустанов явно зашкалювали і, як тепер стало зрозуміло, були завищені втричі-вчетверо. У цей час спостерігався приплив масштабних іноземних банківських кредитних ресурсів: у 2006 році – $7,2 млрд (із них короткострокових позик $3,5 млрд), у 2007-му – $16,0 млрд (короткострокових – $4,5 млрд), за три квартали 2008-го – ще $9,7 млрд (короткострокових – $1,2 млрд). Паралельно наростав дефіцит зовнішньої торгівлі – імпорт перевищив експорт у 2006 році на $3,4 млрд, у 2007-му – на 8,1 млрд, у 2008-му – на $14,4 млрд.

 Розхитування курсу гривні на початку 2008 року негативно позначилося на внутрішньому кредитному ринку. Українські банки теж заоходилися заробляти на валютних спекуляціях та курсових різницях. Гривнева маса стала недостатньою (вона перебралася на валютний ринок), і відсоткові ставки за гривневими позиками почали зростати. Внутрішні виробництва через брак обігового капіталу зменшили оберти. Відставання обсягів експорту від обсягів імпорту діставало додатковий імпульс.

В умовах світової кризи валютних надходжень з-за кордону стало не вистачати. У вересні НБУ пішов на девальвацію, протягом кількох місяців допускаючи перевищення всередині України попиту на іноземну валюту над її ринковою пропозицією, щоб збити надлишковий попит. Звідси бере початок другий акт драми, який привів грошово-кредитну систему країни до чергового колапсу.

Друге порушення. Коли стріл­­­ка валютного курсу хитнулася в прямо протилежний бік – до девальвації гривні, іноземні інвестори злякалися не на жарт, адже не для того завели в Україну короткострокові позикові валютні ресурси, щоб їх втратити. Вони чекали цілий місяць, сподіваючись, що український центробанк зупинить падіння і стабілізує курс. А потім стали розривати контракти, зупиняти операції з державними паперами і спрямували потоки валютних коштів в інший бік – на Захід. Тоді вже почалася справжня паніка. За IV квартал 2008 року вітчизняні банківські установи повернули іноземних кредитів на $2,8 млрд, і це лише короткострокових. Для того щоб їх вивести, закордонні кредитори кинулися скуповувати долари на внутрішньому валютному ринку, сподіваючись мінімізувати свої втрати від девальвації. Попит на валютні цінності різко зріс, а отже, підвищення курсу долара пришвидшилося. У якийсь момент грошовий регулятор схаменувся і, щоб загасити пожежу девальвації, почав викидати на ринок резервну валюту «тонами». За три останні критичні місяці 2008-го він продав золотовалютних цінностей зі своїх резервів на близько $10,5 млрд. Та це не допомогло. Девальваційна лавина накрила собою всю українську економіку. Нагадаю, що за три місяці гривня знецінилася майже удвічі (до 8,4 грн за долар), ВВП України впав на 7,8%, а промисловість – на 25%.

Виникає питання: чому для повернення $2,8 млрд кредитів забракло $10,5 млрд резервів НБУ? І куди поділася решта $7,8 млрд? Виявляється, що, всупереч будь-якій логіці, у той час коли однією рукою грошовий регулятор передавав долари на ринок для врівноваження попиту і пропозиції на них, другою він щедро роздавав емісійну гривню комерційним банкам. За ті самі три останні місяці 2008-го видав деяким із них позик на загальну суму 105,5 млрд грн (еквівалент $14,8 млрд): у жовтні – 29,2 млрд грн, у листопаді – 45,5, у грудні – 30,7 млрд грн. Звичайно, ті гроші фінустанови використали для купівлі валюти з нацбанківських резервів. Тобто НБУ своїми діями штучно збільшував попит на долари, тривалий час не перешкоджаючи встановленню ринкової рівноваги. У січні 2009 року нацвалюта припинила карколомне падіння, після того як регулятор видав за місяць лише 4,7 млрд грн емісійних гривневих кредитів і для задоволення надлишкового попиту на ринку йому вистачило $1,6 млрд валютних інтервенцій.

Таким чином, постає низка питань: 1) чому ніхто з фінансових очільників не встановив перешкод на шляху руху високоризикованого спекулятивного капіталу в Україну і чи не мала тут місце змова з іноземцями? 2) хто є ініціатором тієї грошової політики, яка розхитала обмінний курс гривні й спричинила відхід її ресурсів із кредитних ринків на валютний, що підвищило відсоткові ставки за позиками? 3) чо­му Нацбанк України у критичний період девальвації допустив провал валютного курсу і зробив це з руйнівною для вітчизняної економіки швидкістю? 4) що змусило його видавати емісійні кредити в таких необмежених обсягах, кому вони видавалися й чи не була це прихована форма роздачі валютних резервів?

Сьогодні з високою імовірністю можна дати відповіді на всі наведені запитання. Фінансове керівництво, на мій погляд, розуміло небезпеку короткострокових спекулятивних іноземних позик, але це не завадило йому відкрити шлях тим грошовим потокам. І причиною є не тільки професійне невігластво, адже методи боротьби з припливом спекулятивного капіталу добре відомі. Водночас бездіяльність влади наштовхує на думку про сприяння чиновників спекулянтам.

Те саме невігластво завадило українським урядовцям побачити всю хибність політики ревальвації валютного курсу (дехто з них сліпо вірив, що таке посилення нацвалюти здешевить вартість імпортних товарів в Україні, тобто вбачав у цьому позитив), яка до того ж проводилася в умовах зростання структурного дефіциту зовнішньої торгівлі як довгострокового чинника. Нагадаю, що саме в той період президент і уряд приймають рішення про підвищення вартості імпортного газу й перехід до закупівель російського палива замість туркменського. То був вияв тогочасної проімпортної дефіцитної політики. Тобто випереджальне зростання імпорту і курс на ревальвацію не були випадковими. Вони здійснювалися цілеспрямовано й призвели до закономірного підсумку, який, утім, був неочікуваним для влади.

А ось те, чому НБУ не зупинив падіння курсу гривні, а спри­яв йому в критичний моме­­нт, не можна пояснити некомпетентністю чи недосвідченістю. І президент України Віктор Ющен­­ко, і голова Нацбанку Володимир Стельмах мали б пам’я­тати подібну валютну кризу кінця 1990-х років. Тому їхні дії не можна визнати помилковими чи випадковими. Чому регулятор наштампував надлишкову грив­­ню? Кому і на яких умовах він її роздавав? Це питання, що належать до компетенції спеціальних органів.

Можемо лише констатувати, що методи та інструменти ведення емісійно-грошової політики, узаконені, до речі, самим центральним банком, треба визнати вельми сумнівними. Так, щорічне «друкування» грошей та обсяги їх роздачі в «одні руки» дозволені без обмежень і реалізувалися через кілька грошових каналів, більшість із яких є довільно наповнюваними. Насамперед це розподіл емісійних сум на тендерах (тобто просто роздача грошей банкам, що подали заявки і визначилися з відсотками) під широкий перелік штучних майнових застав. Інши­­ми джерелами рефінансування, які використовує НБУ, є надання фінустановам одноденних позик, погашення депозитних сертифікатів, виділення стабілізаційних кредитів тощо. Один банк може одночасно отримати гроші з кількох джерел незалежно від реальних потреб ліквідності. Головне, щоб на необхідну суму були застави й закладні широкого спектра – від державних облігацій до господарських векселів, гарантій, складських свідоцтв і майнових застав. Але як регулятор може видавати позики під майнові застави чи складські свідоцтва? Надумані способи витребування комерційними банківськими установами емісійного рефінансування залишають можливості для корумпованих відносин. Навіщо така кількість каналів та інструментів рефінансування? І навіщо центральному банку брати на себе ризики, допустимі тільки для комерційної кредитної установи?

Усе це скидається на домовленість між емісійним центром і фінустановами – необхідно тільки довести, що тобі потрібна саме така сума. Нацбанк не має обмежень на друк грошей, і за те, чим ті гроші забезпечені, ніхто не відповість.

Можна сказати, що таким чином одержувачі емісійних позик мали можливості скуповувати резервні долари, які синхронно надходили на внутрішній ринок, і переводити їх за кордон. У тако­­му разі це означає, що 2008 року в Україні відбулася масштабна корупційна оборуд­­ка: певні приватні банки отримали гігантські емісійні кредити від НБУ, які були неправомірними та шкідливими для фінансової системи країни, але дали їм змогу протягом кількох тижнів здійснити спекуляції на мільяр­­ди американських доларів і потім вивести їх за кордон. Недаремно Генеральна прокуратура оголосила у розшук голову правління одного з таких банків – Надра Банку – Ігоря Гіленка, який втік з України і ховається в Росії під прикриттям тамтешнього паспорта.

Знову ж таки де була СБУ, чим вона займалася в такий надто бурхливий час? Адже більшої шкоди національній безпеці нашої держави, ніж розвал її грошової системи, годі й шукати. Відсутність будь-якої реакції з боку цієї служби та інших правоохоронних органів, навіть після прес-конференції в ті дні одного із заступників голови НБУ, на якій він заявив про корупцію в Нацбанку, свідчить про те, що оборудка здійснювалася під дуже високим прикриттям.

Та окрім усіх криміногенних складових проблеми нас має цікавити також суть питання: чи має право на подальше існування модель грошової системи, яка дозволяє такі фінансові зловживання і розтрати?

Винос: наслідком фінансових криз 1990-их став величезний розрив між нашою країною і Росією;