— Як ви долучилися до групи BABYLON’13 ?
— Це сталося на початку революції, 2013 року, 29 чи 30 листопада. Я опинився на Михайлівській площі після побиття студентів. Дуже багато тоді зібралося розгніваних людей. Я там зустрів багатьох своїх колег, і саме тоді, біля Михайлівського, зрозумів, що ми мусимо об’єднуватися та фіксувати всі ці події на рівні документального кіно. Я подзвонив режисеру Володі Тихому, це мій давній друг і партнер. Я працював до революції в ігровому кіно другим режисером, лінійним продюсером, продюсером, тому зміг знайти на площі багато колег — режисерів, операторів, звукорежисерів, — і буквально за 2–3 години, коли мітинг ще продовжувався й людей на ньому ставало дедалі більше, ми почали знімати. Так ми змонтували перший фільм, який називався «Пролог». Нам надали приміщення в Будинку кіно, у нас ще не було назви, про назву — це окрема історія.
— От якраз хотіла запитати: чому BABYLON’13 ?
— Усе просто. Це було 1 січня, вирували події на Майдані, людей приходило більше й більше, ставало зрозуміло, що з Майдану вони не підуть. Ми зібралися в малій залі Будинку кіно, щоб поміркувати, у якому форматі будемо працювати. Ми всі погодилися, що це мають бути коротенькі фільми, атмосферні, документальні, без наративних пояснень за кадром, що ці фільми мають зніматися швидко, так само швидко з’являтися на нашому офіційному каналі проєкту. Тоді постало питання, як назвати наш проєкт. Лунали різні банальні й не дуже пропозиції: Докмайдан, Євромайдандок та інші… Сиділи, спілкувалися, а малий зал у Будинку кіно розташований через стіну з баром ресторану «Вавілон», що названий на честь фільму Івана Миколайчука «Вавилон-ХХ». Тоді то був справжній хаос: хтось виносив стільці з тої зали, хтось столи заносив, організовувалися монтажні місця… І от зайшов один з наших колег і спитав пароль від Wi-Fi. Йому відповіли, що сітка називається «bar», а пароль — babylon13. Так назва проєкту й виникла — це пароль від Wi-Fi у Будинку кіно на Саксаганського, 6 у Києві. Ми почали працювати.
Три наступні місяці Майдану ми жили в цьому Будинку кіно, знімали фільми, працювали, публікували анонімно — такою була наша концепція. Вона виникла радше з міркувань безпеки. Ми відкрили свої імена лише навесні 2014 року, після того як революція перемогла.
Спочатку випускали 2–3 коротенькі фільми на тиждень. У нас з’явилися шанувальники, почали нас підтримувати через Patreon, якісь знайомі колеги заносили конверти… Ми там жили, працювали, весь час перебували на Майдані. З початку війни відразу поїхали на Схід, фіксувати події там. Було багато історій, одна з них — про полон наших колег Ярослава Пілунського та Юри Грузінова, яких схопили в Криму під час проведення так званого референдуму… На початку нас було дуже багато — близько 100 осіб, напевне. Після Майдану коло звузилося, залишилися найактивніші.
— А нині вас скільки?
— Нині нас до 30 осіб, але ми залучаємо до проєктів спеціалістів з різних сфер — дизайнерів, колористів, перекладачів, — які не є ядром нашої організації, але допомагають розвиватися та продовжувати свою діяльність.
— Ви зараз у Харкові живете?
— Так, я жив у Києві, але від початку повномасштабної війни, після того як базовий офіс BABYLON’13 переїхав до Львова, я там побув півтора місяця та поїхав через Київ, через Чернігівщину до Харкова. Озираючись назад, можна сказати, що майже всю велику війну я прожив у Харкові.
— Персонажі вашого фільму «Скейтбординг на лінії фронту» — підлітки. Вони випромінюють непохитну впевненість, що перемога буде за Україною. Як ви знайшли тих харківських хлопців?
— Їх знайшов режисер Макс Лукашов. Він приїхав до мене до Харкова. Мені там стало сумно самому, а давніше ми з ним мали невеликий досвід роботи на Чернігівщині — і на деокупованих територіях, і в самому Чернігові. Ми спільно зробили фільм «Друге дихання». От я йому запропонував приїхати, пожити якийсь час зі мною та зняти кілька фільмів разом. Задум зробити короткий метр про скейтбордистів з’явився в нього, я знімав як оператор. Раніше я ніколи цього не робив і навчився знімати вже в Харкові. Отже, приїхав Макс. Харків на той час був абсолютно порожнім містом, лінія фронту пролягала за два кілометри. От ти міг сісти в машину, узяти із собою обладнання та бронік із шоломом, проїхати по Сумській 15 хвилин по прямій — і все, ти на лінії фронту. Військові тебе забирають, їдеш, знімаєш, повертаєшся з матеріалом щасливий, цілий, неушкоджений, з певною дозою адреналіну в крові. Це було зручно, драйвово, трагічно, але й весело одночасно.
— Оця життєствердність — це поширені в Харкові настрої чи не так щоб дуже?
— Це парадокс насправді, бо багато людей, які живуть значно далі від фронту, десь у Львові або на Закарпатті, наприклад, більш стресовані та зажаті, ніж ті, хто мешкає в Харкові.
Загалом українці — життєрадісна нація. Це проявляється і в культурі, і в кухні, і в штибі життя. Ми любимо життя!
У своїх фільмах я багато використовую гумор, і повірте, гумору серед усіх наших трагічних подій дуже багато. У хлопців на фронті, до яких я навідуюся вже два роки, дуже багато жартів, гумору. Життя триває.
— Інший ваш персонаж — дід Віталій із фільму «Радіо Часів Яр». Як ви з ним познайомилися?
— Я приїхав у Часів Яр до своїх знайомих артилеристів, щоб познімати їхнє життя, їхню роботу на фронті. Вийшло так, що була погана погода, періщив дощ, дрони не літали, а без дронів ані розвідка, ані артилерія не можуть працювати. Місто постійно обстрілюється, то ми сиділи в очікуванні в темному підвалі, і хлопці мені розповіли, що є тут такий дивний дід-колекціонер, живе на сусідній вулиці. Я пішов, познайомився, зробив перший фільм. Був тоді абсолютно вражений тим дідом: він цілковито самотній, живе сам, але не втрачає внутрішньої енергії. Він збирає уламки від різних снарядів, різних калібрів, він їх колекціонує, у нього на них є плани. Хоче також зробити світломузику… Дуже було з ним приємно спілкуватися!
— Та й сміливий дідусь, певне, бо ж не поїхав з-під постійних обстрілів?
— Так, може, сміливий, а може, просто змирився з долею. Якби в нього хтось був, він би, можливо, і поїхав звідти, родичі б забрали його. Та в нього не було вибору. Це дійсно небезпечно: хлопці стояли за 150 метрів від його будинку, там постійно прилітає.
— Ви зараз збираєте кошти, щоб перевезти діда Віталія в інший будинок?
— Хочу спробувати! Після публікації першого фільму про нього ми отримали багато відгуків, люди зголосилися допомогти діду. Ми відкрили збір і буквально за тиждень після публікації змогли купити йому генератор, Ecoflow, я йому все це привіз. Він дуже зрадів. Документальне кіно — це такий інструмент, який здатний змінювати життя. Я сподіваюся, ми зможемо зібрати потрібну суму для діда Віталія, щоб перевезти його в безпечне місце з усіма його скарбами.
— Скільки бракує, щоб купити хату десь у спокійнішому селі?
— Збір ще не відкрито, але хлопці-військові, які живуть з ним поруч, кажуть, що десь під Краматорськом можна купити будинок за 120–150 тисяч гривень. З газом, з електрикою… Чому так дешево? Бо люди їдуть з Донбасу, залишають свої будинки, продають їх зовсім недорого.
Читайте також: Революція гідності: культурний вимір
— Щоб дивитися фільми BABYLON’13, достатньо підписатися на вас у ютубі?
— Так. Ми представлені в соціальних мережах: у ютубі, фейсбуці, інстаграмі. Треба просто підписатися й потім дивитися фільми 1–2 рази на тиждень. Нас доволі багато, майже 30 документалістів, тому нові короткі фільми з різних куточків України виходять досить часто.
— Це суто волонтерський проєкт?
— Так. Ми почали працювати як волонтери, так і продовжуємо. За мою роботу, часом ризиковану, мені ніхто не платить. Інколи я подаю заявки, щоб отримати персональний грант, — колись здобуваю, а колись — ні. Бувало так, що жив на гуманітарку, але я далі працюю, бо щиро в цьому зацікавлений. У нас є Patreon, в описі до кожного фільму він зазначений. Але донейти не є регулярними, на жаль.
Наша позиція наступна — не комерціалізувати ютуб-канал, бо нам не подобається, коли фільми перериваються рекламою. Ми хочемо, щоб глядачі поринали у фільми, занурювалися. Для нас це важливо.
— Хто з персонажів ваших документальних стрічок запам’ятався вам найбільше?
— З позитивних — оцей дід Віталій, але найсильніші враження отримав в ізюмському лісі, коли знімав ексгумацію. Я провів там чотири години, спостерігаючи за цим жахом через скло об’єктива, але в той самий час я помітив таку дивну свою особисту реакцію. У момент зйомки мене нічого не зачіпало. Я порожній був емоційно, зосереджений на технічних аспектах — композиції, експозиції, фокусі. Змінював об’єктиви, стежив за записом звуку… І повертаючись зі своїми колегами-фотографами до Харкова, я усвідомив, що ми всі протхнули цим трупним отрутним запахом.
Наступного дня я почав переглядати матеріали й зрозумів, що не можу дивитися на те, що відзняв.
Тобто я отримав свою дозу рефлексії, але не під час зйомки, а коли повернувся до Харкова. Я тоді написав до нашого загального чату, до колег прохання змонтувати цей короткий фільм. Мені погодився допомогти композитор Антон Байбаков — він і змонтував, і написав музику до цієї короткої роботи. Якщо казати про сильні враження, мене також вразив Бахмут. Я там був у січні цього року, він ще був українським, але росіяни наступали, бої велися в самому місті. Я провів там півтори доби, і це було дуже-дуже складно. Я кажу не про небезпеку, а про емоції.
— Наш колега, колишній головний редактор Дмитро Крапивенко, зараз на фронті. Він також був у Бахмуті й написав статтю, у якій каже, що для нього місто — це не фортеця, а великий-великий цвинтар.
— Так і є. Це цвинтар для військових, для цивільних… Мене дуже вразила історія про людей, які стояли в черзі по гуманітарну допомогу. Їх залишилося щось осіб 300 на весь Бахмут. Одну жінку вбило, але її тіло змогли забрати лише через три дні, після того як собаки почали їсти її печінку. Я провів півтори доби в підвалі одного з будників, в об’єднаному штабі ЗСУ. У певний момент до штабу занесли й просто поклали на підлогу автомати загиблих бійців, їх було шість. І почалася така рутинна процедура: перепис тих автоматів, зняття з обліку… Їх треба було почистити та знову зареєструвати на складі. Усе відбувалося механічно, без емоцій, я дивився на цю зброю та думав про історію отих живих людей, яким ті автомати належали. Такі моменти дуже вражають. Паралельно я чув перемовини по радіостанції: десь наші загинули, треба забирати тіла… Мусиш забрати хоч щось, щоб передати близьким. Або хлопець 18 років у Бахмуті опинився в оточенні. Він єдиний залишився живим, і в нього закінчився бойовий комплект. І він так просив допомогти!..
— Змогли?
— Я не знаю, чим тоді закінчилося. Або знімав хлопців у Бахмуті, а потім по дорозі додому, до Харкова, я дізнався, що вони загинули… У цій війні нема романтики. Романтику нав’язує пропаганда — такі правила кожної війни. Але коли ти сам опиняєшся там, де йдуть бої, стаєш свідком тих подій, то все сприймаєш кришталево чисто. Можливо, саме тому я поїхав до Харкова, щоб бути ближче до тих людей, проживати ці важкі часи разом з ними, подивитися війні в очі та позбутися своїх страхів. Щоб розповідати ці маленькі історії про маленьких людей у вирі трагічних подій. Це моє покликання. Я почуваюся на своєму місці.
— У фільмі «Пістолет» про початок бойових дій у Донецьку ми бачимо проросійських активістів, які хочуть «повбивати всіх бандерівців» з газового пістолета. Чи відомо щось про тих персонажів? Що з ними потім сталося?
— Ті події відбувалися 2014 року, знімали по гарячих слідах. Тоді ще був доступ і до Донецька, і до Маріуполя. Фільм — робота Дмитра Стародумова, він знімав його під час спроби росіян захопити Маріуполь. Отой сталініст, доволі молодий, — це такий характерний приклад того, які люди також жили в місті. Насправді їх було набагато більше — тих, хто симпатизує СРСР, хто сумував за «світлим минулим» та казав, що «зараз у нього нічого немає». Це історія про вплив пропаганди. Схід накачувався російськими грошима, різними культурницькими програмами. Створювалися всілякі українсько-російські організації, козацькі громади… Це існувало, бо в Україні не було достатньої уваги культурній та інформаційній політиці в цих регіонах. Політичні погляди залежать не лише від віку, а й від оточення, освіти. Симпатії до Сталіна в тамтешніх мешканців — це відповідальність усіх політичних керівників України від самого початку відновлення незалежності.
— Під час зустрічі з паризькими глядачами ви вжили термін «документалістика прямої дії». Можете, будь ласка, розшифрувати?
— Найкращий приклад — ситуація з дідом Віталієм. На відміну від телевізійної подачі, така документалістика спонукає глядачів бути ближчими до персонажів фільмів, таке кіно більш емоційне, більш зріле, більш дієве. Документальне кіно об’єднує, воно дає змогу почуватися на місці персонажа. Це кіно про емоції, про залученість, про емпатію. Тому воно більш дієве, ніж суха подача новин. Західна аудиторія поступово втомлюється від цієї теми: Україна, усі ці смерті, жахи… І люди просто перемикають канал. Вони економлять свій ресурс, і я їх навіть розумію. Багато людей в Україні поводяться так само. Вони намагаються побудувати своє довоєнне життя, перебуваючи в Україні під час війни. А документальне кіно — це інструмент, що дає змогу достукатися до такої публіки, спонукати її відчувати, а вже потім — аналізувати. Інструмент дуже дієвий, він має бути в авангарді української культурної політики. Нам важливо, щоб нас почули, важливо розширювати коло не байдужих до України людей.
От сьогодні після перегляду мені сказав француз: «Я майже нічого не знав про Україну, але був вражений тим, що побачив щойно». Він сьогодні трохи змінився. Це все про український контекст і українську політику.
Ми маємо бути тут представлені на рівні з російською культурою, яка сьогодні превалює на Заході. Треба створити програму представлення української культури в Європі та світі. Щось відбувається, але більше — силами ентузіастів. Щось трохи робить міністерство культури, але на скромному рівні. Якщо ми хочемо, щоб Захід і надалі підтримував Україну, мусимо достукатися до звичайних людей. Спочатку звичайні люди мусять знайти в західній аудиторії своїх союзників, а вже потім справу мають підхопити політики.
— Який фільм вам було знімати найлегше? Отак на драйві, щоб сам прийшов у руки?
— Дивіться, як я працюю: виїжджаю з Харкова не завжди до якогось конкретного персонажа. Беру із собою достатньо їжі, шолом, батарейки, кілька каністр бензину й вирушаю на декілька днів — тиждень на другу лінію фронту. І вже там у розмовах зі старими та новими знайомими я розумію, що можна поїхати кудись. І так я шукаю своїх героїв, свої історії. Виробництво документального фільму складається з двох частин. Це збір матеріалу, потім — перегляд і друга рефлексія. Процес монтажу зазвичай набагато довший, ніж зйомка. Мусиш передивитися цей матеріал, відібрати, що є потенційно цікавим для аудиторії… Часом монтувати можеш тиждень або два. Потім іде корекція, робота зі звуком… І якщо казати про найпростіший для мене фільм, то це була поїздка в Бахмут, тому що я приїхав туди та півтори доби просидів у штабі. Там не можна було знімати, я був лише свідком, а коли з’явилася можливість з міркувань безпеки поїхати знімати, то я вийшов з бункера, ввімкнув камеру та не вимикав її півтори години. Бігав скрізь із хлопцями, був весь час із ними. І вийшло так, що коли повернувся до Харкова, то змонтував свій короткий фільм за день. Його було легко зібрати докупи. Перебувати на місці було небезпечно та емоційно важко, але монтувати — просто.
Документальні короткометражні фільми Дениса Воронцова можна подивитися тут.