Боснійська війна закінчилася чи то 21 листопада 1995 року, коли на американській військово-повітряній базі в Дейтоні (штат Огайо) досягнули мирної угоди, чи то 14 грудня, коли її підписали в Парижі. Власне, дата не має особливого значення: офіційного святкування 20-річчя не було. Здебільшого це пояснюється тим, що боснійські серби, хорвати й босняки (мусульмани) мають свої, абсолютно розбіжні трактування цієї війни.
Дейтонська угода дала змогу боснійській державі вижити, хоч і в розділеному вигляді. Одна її частина — це населена переважно сербами Республіка Сербська (РС). Друга — Федерація Боснія і Герцеговина: союз десяти кантонів, населених переважно босняками й хорватами. Є ще округ Брчко — місто з автономним статусом, яке існує ніби саме собою. На папері устрій Боснії не складніший, ніж Бельгії. Та на практиці він фактично не функціонує, бо розділеність заважає загоїтися ранам війни.
Вона проявляється в тому, як країна відзначає річницю Дейтонської угоди. Якщо 21 листопада не припадає на суботу чи неділю (як цього року), то вихідний мають лише жителі РС. Босняки (але не хорвати) святкують не 21-ше, а 25-те — дату заснування сучасної Боснії партизанами-антифашистами в 1943 році. У РС це свято ігнорують, натомість відзначають 9 січня — заснування власне Республіки Сербської в 1992 році, внаслідок чого й розділилася Боснія та утворилася Велика Сербія.
26 листопада Конституційний суд Боснії скасував цю червону дату на підставі того, що вона, зокрема, збігається із сербським православним святом, а отже, дискримінує хорватів-католиків і босняків. Войовничий лідер боснійських сербів Милорад Додик назвав суд «мусульманським» і запропонував йому «запхати своє рішення самі знаєте куди».
Боснійці не доходять згоди не лише щодо дати закінчення війни — вони не можуть домовитися, який день вважати її початком. Для сербів ним стало вбивство їхнього одноплемінника на весіллі в Сараєві в березні 1992 року. Для босняків і хорватів — двох жінок, боснячки й хорватки, п’ять тижнів потому. Кожна сторона оплакує лише свої жертви. Сараєво, нині переважно босняцьке, рясніє пам’ятниками полеглим від рук «сербських злочинців» під час облоги міста. Убиті боснійськими силами під час облоги цивільні серби, чиї тіла скидали в яр поблизу, і досі не мають офіційного меморіалу. Влада міста Прієдор (РС) не дозволяє встановити пам’ятник переважно босняцьким дітям, загиблим там під час війни.
Читайте також: На задньому дворику ЄС
У нових поколіннях цей розкол відтворюється через освіту: в усіх окремі навчальні системи. Соціолог Ерік Ґорді каже, що всі три сторони «намагаються виставити себе найбільшими жертвами». Проте боснійці, хоч і голосують переважно за етнічні партії, є не аж настільки націоналістами, як часто вважається. За словами Бояна Шолая, директора Центру міжнародних зв’язків у столиці РС, місті Баня-Лука, серби, босняки й хорвати погоджуються, що війна була помилкою, і на особистому рівні живуть здебільшого мирно: «Це проблема не людей, а політики».
Усі ці 20 років пророки-песимісти віщують, що боснійці знову почнуть воювати. Цього не трапилося. Попри всі свої вади, Дейтонській угоді вдалося покласти край війні, хоч вона й не змогла зробити з боснійців єдину націю. Такою розваленою їхня недієздатна держава, схоже, прокульгає ще через чимало річниць Дейтона.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com