Хороший фільм постає тоді, коли режисер передає у ньому досвід власних переживань. Чи чинне це твердження щодо вашої картини "Забуті"? Чому, на ваш погляд, в умовах, коли багато явищ і людей витискається на маргінес уваги суспільства, як-от реалії, покликані до життя російсько-українською війною, їх таки важливо не забувати?
Назва "Забуті" постала наче сама собою, після того, як ми проводили інтерв'ю, шукали матеріали, розмовляли з родинами переселенців. Ці люди казали, що почуваються забутими. Коли я тільки почала роботу над картиною, мені писали люди з окупованих територій. Вони повторювали одну і ту саму фразу: "Нас забули. Ми нікому не потрібні". Це кажуть також українські пенсіонери, вчителі і ще багато хто. Це проблема простих людей, про яких моя картина. Назва "Забуті" дійсно символічна. Нині, під час пандемії. коли військові конфлікти відступили на задній план, ми всі опинилися раптово забутими, якщо не виходимо до мережі Facebook чи Instagram.
Спочатку я працювала над сценарієм про Українську Гельсінську спілку, правозахисників і борців за збереження української мови, культури, тих, хто виборював нам незалежність. А потім трапилася Революція гідності. Тоді світ перевернувся для всіх нас. Не могла собі уявити, що колись таки трапиться справжня війна. Але коли на фронт пішли друзі, однолітки, то це, мені здається, стало поштовхом до мого усвідомлення, що кожний має робити те, що йому вдається найкраще. Тоді почала працювати над сценарієм "Забутих".
Мені доводилося супроводжувати німецькі телевізійні групи, бувати на Сході, спілкуватися з багатьма переселенцями, нашими військовими тощо. Також допомагала монтувати документальні матеріали звідти. Все це згодом склалося у пазл, з якого постав сценарій "Забутих". Ця картина побудована на історіях реальних людей і на реальних подіях. А порід з цим цей фільм містить узагальнений образ. Стрічку можна буде побачити не лише на кінофестивалі "Молодість", а й на широких екранах з 3 вересня.
Читайте також: Кінофестиваль «Молодість»: екран та маски
Використання скульптур Марії Куліковської у кінокартині, про яку йдеться, стало своєрідним експериментом, арт-перформансом. Ми вплели історію, яка трапилася на заводі "Ізоляція" 2014 року. Це свого роду нагадування про те, що трапилося, про людей, що там загинули. Це важливий символ знищення війною всього гарного, що існує в цьому світі, краси, ідеалів і віри, любові. У "Забутих" по правді багато різних символів. на приклад, звертаємося до картини Рене Магріта "Закохані", де пара цілується із мішками на голові. У нас це зображення має сенс політичної сліпоти. Це те, з чим стикаються герої "Забутих" Ніна і Андрій. Мова про повне нерозуміння, коли близькі друзі стали одного дня чужими.
Вашу дебютну повнометражну стрічку "Істальгія" називають одним із перших вдалих прикладів копродукції в українському кіно. З якими типовими проблемами і викликами ви стикнулися у цій справі як українська режисерка?
Стрічку "Істальгія" створено незадовго до Революції гідності, а робота над нею тривала ще за часів режиму Януковича. На той час наше Держкіно не функціонувало таким чином, як це є зараз. Багатьох речей не було прописано в законодавстві взагалі, а частина законодавства взагалі була ще радянського часу. Чесно кажучи, під час створення "Істальгії" разом із Держкіно нам ті закони доводилося змінювати, інакше ми б не змогли створити кінострічку згідно до Європейської копродукційної конвенції. Мова про бюрократичні процедури, над якими мають працювати юристи, бухгалтери. Доволі проблематично враз впровадити зміни, зробити так, щоб системи фінансування у нас і в європейських країнах співпали. Коли створювали картину, що про неї йдеться вище, вчилися, як це змінити.
Після подій зламу 2023-2014 років, коли Держкіно очолив Пилип Іллєнко, йому вдалося зробити дуже багато, про що говорю із цілковитою певністю. Було змінено систему, за якою працює ця інституція, законодавство, та підлаштовано їх під європейські норми. Тому дійсно, моя перша картина була однією з тих, перших, що прокладали шлях для спільного виробництва кіно Україною та іншими країнами.
Українському кіно сьогодні бракує гарних продюсерів? Якщо так, то що впливає на такий стан речей?
Загалом можна говорити про стан кінематографу в Україні до Майдану і після. Нині маємо своєрідну нову хвилю українського кіно. Здається, такі великі події, як-от Революція гідності, кличуть до життя зрушення в мистецтві. До згаданого моменту в Україні гарних, кваліфікованих продюсерів майже не було. Власне, не лише їх: бракувало драматургів, акторів кіно. На приклад, в Київському національному університеті ім. Карпенка-Карого акторів не вчили різниці між грою в театрі і в кіно. Вони приходили на кастинг, і починали себе поводити так, наче вони на театральній сцені. За роки, що минули, ситуація змінилася, в кожній із галузей з'явилися професіонали, постали дуже цікаві театри та кінофільми. Продюсери наші стали кваліфікованішими, багато наших спеціалістів нині беруть участь у різних європейських програмах.
Читайте також: Docudays UA: Свобода і відповідальність у багатопіксельному світі
Думаю, що великим поштовхом для копродукції нині стане те, що Україна увійшла до європейського фонду підтрими співвиробництва кіно EUIRIMAGES. також нині багато йдеться про кеш ребейти. Як тільки такий механізм запрацює, все більше інвесторів, іноземних компаній будуть приходити до нас і знімати кіно. Паралельно поліпшуватиметься рівень наших фахівців.
Хороших продюсерів у нас поки що не так багато, але вони є. Це ринок поки що монопольний, але так само є у цілому світі. До останнього часу з Україною боялися працювати, але побачивши багато прикладів хороших українських картин на міжнародних фестивалях, іноземні компанії з більшою довірою почали приїжджати до нас і знімати в Україні кіно.
Європейське кіно цікаве своєю сюжетною різноманітністю, тими історіями, яке воно показує. Поряд з цим в у контексті постання сучасного українського кіно гостро стоїть брак гарних сценаріїв, хоча тем і сюжетів, що поєднують в собі унікальний локальний і загальнолюдський сенси, нам не бракує. У чому причина такої колізії, на ваш погляд?
Драматургія в Україні загалом була проблемою завжди. Гарних сценаріїв зараз теж бракує, і не все є так просто, як може видатися. Дається взнаки освітня проблема. Трохи виправляє цю ситуацію велика кількість семінарів, воркшопів. Молоді сценаристи, на мою думку, можуть здобути потрібні знання, якщо хочуть цього. Багато хто звертає увагу перед усім на структуру, планування, аналіз – те, що називається формою. Але не треба забувати, що гарний сценарій перед усім – це зміст. Мистецька складова, натхнення нікуди не зникають, вони теж важливі. Процес написання сценарію є креативним процесом, чимось трошки непередбачуваним. Ще одна запорука гарного сценарію полягає у тому, щоб драматурги писали про теми, які важливі для них в силу усвідомлення такого факту, а тому, що вони беруть початок з їхнього власного життєвого досвіду. Коли пишеш про те, чого ніколи не переживав, з цього рідко коли виходить щось гарне. Писати треба, шукаючи орієнтири у своєму власному досвіді. Це стосується кожної конкретної прописаної сцени.
Пишу сценарії до своїх фільмів сама. Поряд з цим звертаюся за порадою до скрипт-докторів. Це ті, що надають своєрідну консультацію. Їх не треба плутати із співавторами, тими, хто разом із тобою пише сценарій. Співавторство, як на мене – складна річ. Важко знайти того, з ким разом писатимеш. Скрипт-доктор протягом консультації-двох намагається знайти у сценарії, запропонованому йому для аналізу, найслабкіші місця, помилки, скоригувати акцент, щось, що треба доробити. Такий консалтинг є доступним, значно дешевшим, ніж залучення співавтора, і дуже корисним. Практика звернення до фахівців, що про них вище мова, є дуже поширеною в Європі.
Читайте також: Дипломатія в наметах
Над сценарієм фільму "Істальгія" працювала разом із Мірославом Мандичем, відомим боснійським сценаристом, що на той момент викладав у Мюнхенській кіноакадемії. Він додав до нього дуже вагомі моменти, які зробили сюжет професійнішим та завершенішим. Над "Забутими" я працювала разом із німецьким скрипт-доктором Францем Роденкірхеном, який є одним з найвідоміших у своїй галузі в Німеччині. Це було вельми корисно. Своїм студентам, на воркшопах скрізь кажу, аби вони зверталися до скрипт-докторів. Інколи мої продюсери не знаходять на це грошей, і доводиться платити самотужки, але ці витрати себе виправдовують.
Якою ви бачите нову хвилю українського кіно? Як на це явище реагують в світі?
Тішуся, що про наше кіно нині вперше, мабуть, після часів Довженка, дізналися у світі. Коли презентувала фільм "Істальгія" на різних фестивалях, до мене підходили, казали, що до цього моменту нічого про наш кінематограф не знали. На той момент знали широко ще фільм Лозниці, але сприймали його не завжди як українського, а як німецького чи білорусько-українського режисера. За останні роки постали нові імена, нові успішні фільми. На світовій прим'єрі "Забутих", що відбулася у Варшаві, до мене підходили люди, і казали, що в Україні нині нова хвиля, виходять гарні нові українські фільми. Так свого часу було з румунськими, болгарськими, югославськими кінокартинами (під час і після війни в тодішній Югославії). На жаль, цей підйом теж пов'язаний з війною, що стала грунтом, поштовхом для зрушення, про якімова.
Якщо говорити про проблемні моменти, то на розвиток потрібний певний час. Перед усім на розвиток смаку. Мені здається, що часто українським стрічкам не вистачає саме естетичного смаку. Частково проблема криється в браці освіти, нестачі кваліфікованих кадрів (отієї великої команди, що знімає кіно, а не тільки режисерів чи сценаристів). Говорю і про художників-постановників, і про композиторів, робота яких має складатися в один естетичний ансамбль. Це нам не завжди вдається, але з кожним новим фільмом, новою роботою ситуація поліпшується.
Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм. На Заході ніхто не дивитиметься кіно, що спрямоване вузько в один бік. Мені було важливо, як "Забутих" сприймуть на Заході, як проаналізують і що скажуть про події в Україні після перегляду моєї стрічки. Як на мене, з одного боку кіно має формувати імідж держави, але поряд з тим європейська публіка не очікує, що ти тільки хвалитимеш все своє, а зовсім навпаки. Такий серіал, як "Спіймати Кайдаша", і стрічка Нарімана Алієва "Додому" тощо – це такі приклади нашого кіно, де ми розповідаємо історії простих українців, їхні проблеми, критично висловлюємося, показуємо проблеми нашого суспільства. Мені здається, що це дуже важливо, бо кіно для того й існує, щоб підважувати дискурс, актуалізувати соціально важливі теми. Коли це відбувається, постає кіноестетика. Люблю реалізм в кіно, і коли він існує, тоді в суспільстві артикулюються і стають видимими гострі теми. А це штовхає авторів, творців до постання чогось нового.
Читайте також: Від Прометея до Сізіфа
Байопіки та історичні картини – це те, що різні європейські країни презентують на найбільших фестивальних кіномайданчиках світу. Українському ж кінематографу таких картин виразно бракує. Йдеться про те, що зйомки таких картин потребують великих бюджетів, а чи про інші проблеми також?
Історичне кіно потребує великих бюджетів. Коли грошей мало то картина виглядає бідно. Естетика історичного кіно нині змінилася. І ті серіали, і кіно на історичну тематику, яке зараз знімають, постають на одному принципі: все має виглядати так, ніби дія відбувається сьогодні, а різниця тільки в костюмах та інтер'єрах, реквізиті. Зйомка, світло і все інше мають бути сучасними. Комп'ютерна графіка тежмає бути гарно зробленою.
Нині працюю над фільмом про життя і творчість Казимира Малевича. Про наших авангаристів досі немає кінокартини, що дуже шкода. На приклад, в музеях Німеччини збереглося багато полотен Малевича, що потрапили сюди за часів, коли автор сам привіз і залишив їх в Берліні у 1920-х роках. Ці твори сприймають як творіння суто російського художника Малевича. так записано в музейних реєстрах, і так кажуть співробітники музеїв, про які йдеться. Мало хто там знає, що Малевич народився в Києві, провів своє дитинство в українських селах. І про Татліна не знають теж. Мені здається, що фільми треба робити для того, аби розповісти українцям і у світі, що Малевич є невід'ємною складовою української історії. Але для мене він – українсько-польсько-російський художник. Він писав у своїх щоденниках, що Україна зіграла у його долі велику роль, але Польща і Росія також.
А є ще тема "Паризької школи", не менш цікава для міжнародного глядача. Сюжет картини про Малевича ми побудували довкола його конфлікту із Татліним. Це цікаво, бо вони перетиналися мі собою на різних етапах життя. Обидва мали однакову мрію: зустрітися із Пабло Пікасо. Татліну це вдалося, а Малевичу – ні. Така подробиця додає сценарію потенціалу для співвиробництва, містить дещо цікаве, аби залучити закордонних партнерів. До того, як повернутися і бути заарештованим у Москві, Малевич презентував свої супрематичні твори на виставках у Варшаві та Берліні. Цей сюжет теж цікавий.
Ви наголошуєте, що кіно має мати виразну естетичну складову. Хто і як має повернути до дискурсу про кіно той факт, що воно є частиною мистецтва?
Якщо говорити про естетику, то в кіно маємо жанрову проблему. У нас дуже часто намагаються змішати докупи різні жанри. У нас роблять детектив, до якого додають елементи фентезі, знімають сімейну драму, а в результаті виходить мало не горор-фільм. Таке змішування в кіно є небезпечним. Жанри існують, аби в кінематографі ми мали завершену естетичну форму. Окрім цього йдеться також і про операторську роботу. Вона підтримує естетику.
Я лаконічна режисерка, не люблю, коли кадр існують без сенсового наповнення. Операторська робота Ерола Зубчевича, з яким співпрацюю, полягає у тому, що камера не існує сама по собі, а підтримує героїв стрічок, їхню історію. Камера спостерігає за їхніми переживаннями та внутрішнім світом. власне тому у "Забутих" майже все знято суцільними кадрами. До іншого ракурсу переходили лише тоді, коли це було потрібно для наративу.
—————————–
Дар’я Онищенко народилась в місті Києві 1983 року. Українська та німецька режисерка, сценаристка та продюсерка. Закінчила факультет міжнародної журналістики Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. 2010 року закінчила Мюнхенську Академію Кіно та Телебачення за спеціальністю «Режисер художнього та телевізійного кіно». Її дебютна повнометражна картина «Істальгія» (копродукція Німеччина – Україна – Сербія) була однією з найперших копродукційних картин в Україні, зробленою відповідно до Європейської Копродукційної Конвенції та вийшла в широкий кінопрокат. Членкиня одного з найбільших режисерських агентств Німеччини Above the Line та Української Кіноакадемії.