Культура

  ▪   Олена Мигашко

Від Прометея до Сізіфа

Про дистрибуцію культури в регіонах, рух «від центру до периферії» на базі досвіду регіональних ГОГОЛЬFEST
Матеріал друкованого видання
№ 43 (623)
від 24 жовтня

У країні, де «культурне» протягом довгих років незалежності виявляло себе через видання «Ювілярів України», урочисті вручення «народних», «академічних» і «заслужених» на китайських підборах під музичний сантимент із Голлівуда, необхідність cвідомо сформувати культурну політику постала не так давно. Пов’язана вона з тим, що, заново актуалізувавши вибір у дусі Хвильового («дайош Європу»), підкріпивши його ватерлінією у формі другого Майдану, ми створили абсолютно конкретну й неминучу потребу «вишити» своє обличчя в цій самій Європі. Бажано цілісне. Бажано автентичне та інвестиційно привабливе. Це означало, що ігнорувати нестоличне інформаційне тло, його мішану й абсурдну природу, важливість проведення лекцій, резиденцій, реновацій і виставок поза Києвом, Харковом і Львовом уже не мав права ніхто.

 

У 2014-му, якраз після і завдяки цій ватерлінії з’явився національний проект реформ під назвою «Децентралізація». Ясно, що йшлося не про культуру: проект мав на меті розробити новий спосіб розподілу фінансів. Однак серед усього переліку функцій і зон впливу передбачалося, що це дасть змогу розвивати культурні особливості на місцях при плануванні розвитку громад. Запрацювала ще й елементарно зрозуміла, мало не вимушена й рефлекторна увага людей до різних шматків територій і їхньої, власне, різності. Саме повітря, атмосфера нашіптували мене­джерам, директорам і кураторам прості запитання: а який є експериментальний театр у Полтаві? а який нойз грають у Дніпрі? а що там у нас із культурою в регіонах?

 

Читайте також: Опір ґрунту

 

Децентралізація хоч і не стосувалася жодним чином ідей культурного десанту, однак відтоді стала своєрідним словом-паразитом, кодом, вектором мислення загалом. Децентралізація — це про увагу до зон/територій, які не маєш права втратити, про піклування, небайдужість і подолання абсурдного провалля між місцевим телебаченням у Херсоні й лекціями в PinchukArtCentre, між афішами дискотеки в Умані й концертними агенціями в Києві. Звісно, така різниця існуватиме завжди. Бо завжди буде розбіжність між великими та малими містами. Однак мало де, крім України, вона так радикально означає відмінність у якості життя. 

 

Мистецтво та індустрія. «Балет кранів» на Азовському судноремонтному заводі став частиною постановки опери «Νερό» Влада Троїцького, показаної на цьогорічному StartUpGogolFest у Маріуполі. Фото: Анастасія Мантач

 

Тож саме з розуміння важливості гармонії та балансу, значення розвит­ку культури в регіонах чимало речей з’явилося вже після 2014 року. Йдеться про масу проектів, фондів, ініціатив: УКФ (що не останньою чергою заточений під фінансування локального), Український інститут (що представляє «Україну культурну» за кордоном), внутрішні національні премії (наприклад, «ГРА»). Однією з таких ініціатив був і видозмінений фестиваль сучасної культури ГОГОЛЬFEST, який після цілого десятиліття київської історії відхрестився від столиці й розпочав довгострокову планову акцію із захоплення територій. 

 

Згадати все

Ідея промотувати сучасне мистецтво в регіонах, невеликих містах замість комфортного сидіння в блекбоксах столиці була абсолютно на часі. У певному сенсі саме на рівні концепції, задуму це чудове рішення, трансформація-підсумок, яким можна підвести риску під історією фестивалю, що завжди славився точним відчуванням свого часу. 

 

Під час запуску у 2007-му в ще не побілених стінах недавно відкритого «Мистецького Арсеналу» жест ГОГОЛЬFEST полягав у тому, щоб зібрати докупи цілу серію різних практик, активностей (перформанс, візуалка, кіно, література) і представити їх у панорамі сучасної культури разом. Протягом перших років абсолютно свідомо й по-місіонерськи через «Арсенал», завод на Видубичах й ангари кіностудії Довженка куратори вирощували новий для України тип культурного споживача, цілком «авторський» прошарок аудиторії. Такої, що розумілася б на поняттях на кшталт перформанс культури, не вважала б театр місцем для сидіння, а літтворчість частиною книговидання, ще й приєдналася б до командного «дахівського» розуміння постмодерну по-українськи як компоту з непомірною дозою іронії.


Можна сказати, що організаторам — Владові Троїцькому й команді театру «ДАХ» — тоді (принаймні в межах столиці) це вдалося. Навіть попри те що довгі роки ГОГОЛЬFEST існував у стані стабільного прометеївського подвигу поряд із субсидуванням віночків і «ювілярів». Команді, яка вирішила заміксувати глобальне й українське, витворивши місцеву культуру пост-, а згодом і постпостмодерну, постійно не вистачало фінансування, сил, адекватних підрядників і власників локацій, підтримки з боку влади. 

 

Читайте також: Українські музичні фестивалі: хто й навіщо їх фінансує?


2017 рік, станом на який фестиваль розрісся й охоплював не одну, а цілу низку локацій міста, став для столиці останнім. Влад Троїцький заявив, що «подвиг» із прометеєвого вже перетворюється на сізіфів (тобто стає абсурдним, нікому не потрібним, безкінечним) і якщо наступного року країна не виділить щонайменше 10 млн грн, то фестиваль не проводитиметься. Це логічно: 10 років — достатній час для того, щоб фестиваль уже або трансформувався до розмаху Авіньйонського, або змінив план/концепцію/матеріал, або просто щез після короткої стагнації. Для порівняння і унаочнення бюджетів: фонтан із мавпочками в центральному парку міста Харків обійшовся державі в 51 млн грн. 

 

Звісно, фінансувати з таким самим запалом гастролі театру Оскараса Коршуноваса або перформанс Мередіт Монк ніхто не став. Команда ГОГОЛЬFEST, внутрішньо не бажаючи справі життя смерті, адаптувалася і змінила ідею в дусі «якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори». Окрім Києва ще залишалася сила-силенна міст, купа цікавенних атмосферних локацій, невинність яких ще жоден значний культурний прецедент не порушив. Приказка про Магомета працювала з однією поправкою: не ГОГОЛЬFEST мав обирати собі місто, а таки саме місто мало покликати до себе ГОГОЛЬFEST. На практиці це означало і підтримку муніципальних бюджетів, і партнерство локальних ініціатив та бізнесів, і створення адекватних умов для проведення навіть невеличкого бета-фестивалю. 


Свої — чужі: боротьба контекстів


Першим містом, куди відправився на виїзд ГОГОЛЬFEST уже 2018-го, став Маріуполь. Ідея зрозуміла: місто дуже індустріальне, фактично прифронтове, із купою питань і більш-менш непопулярною специфікою. Попередня спроба щеплення — проведення в Івано-Франківську Porto Franko Gogolfest — відбулася у форматі наділення автономією та прекрасного самостійного розвитку місцевої команди. Із фестивалем Startup Gogolfest у Маріуполі мета полягала в іншому: попрацювати на провокаційній, непопулярній території, зіштовхнути обличчям до обличчя запиленого робітника, оператора крана з київським інтелектуалом — власне, влаштувати ту саму зустріч, на яку не наважувалися дуже довгі роки та яка, вочевидь, за умови толерантності й успіху могла б запобігти розколу держави. 

 


Тут одразу ж виникло питання репертуару, продукту й аудиторії. Врешті-решт, виклики нового формату сформували єдину й трішки однорідну схему всіх регіональних ГОГОЛЬFEST, що проходять незалежно від напрямку захід-схід нині в різних містах.


Сьогодні ця схема приблизно така: везти Коршуноваса чи Монк немає сенсу не лише через нереальний техрай­дер і неготовність міста/приміщень, а й тому, що місцева публіка геть не зрозуміє значення цих імен, тому треба привезти щось «зрозуміліше» українське, випрацюване «ДАХом», вітчизняними артистами на цій самій заквасці європейської сучасної культури, і підкріпити його лекціями. В ідеалі потрібно включити до фестивальної події місто, знайшовши в ньому лекторів/художників/журналістів/музикантів, які самі існують чи намагаються існувати в сучасній західній парадигмі. 

 

Читайте також: Back to USSR: У Києві відкрився виставковий проект про міфи та реалії радянської доби


У Маріуполі, що минулоріч прий­няв ГОГОЛЬFEST вдруге, показували вже побачене в Києві та інших великих містах, зокрема спектаклі «ДАХу», результати резиденцій із німцями через ЕТС, вистави «Дикого театру» та продукцію ТЕО. А також сайт-специфік проекти, створені на місцевості: оперу «Νερό» (нарізка з фрагментів інших опер формації Nova Opera, показана всередині великого корабля вночі), «Балет кранів». Учасником фестивалю став місцевий театр (була показана вистава театру ляльок для дітей) і недорогі гастролери з інших країн, із якими «ДАХ» напрацював гарні контакти (литовська хореографія, німецька підліткова драматургія). 


Наступним містом, яке виявило бажання та інтенцію долучитися до еклектики в дусі Гоголя, стала Вінниця. Air Gogolfest (тобто бета-версія, тестова дводенна програма) тут відбувся восени 2018-го. Навіть в один невеличкий вікенд на території заводу «Кристал» організатори розвернули міждисцип­лінарну програму. Тут знову ж таки за принципом внутрішніх гастролей показували вистави театру-організатора та його резидентів («Парадокси злочину», «Tranzyt»), говорили про реновації в місті, про освіту, арт, фотографію, слухали «ЦеШо» й незмінних, прекрасних Dakh Daughters. У цьому місті ставки робилися на активне включення місцевих художників (арт-сквот принципово зайняли саме митці з Вінниці) і чи не найуспішнішу, в усякому разі найцентралізованішу комунікацію через локальне медіа «Вежа» — основного інформаційного партнера фестивалю. 

 


Наприкінці минулого місця, саме після того, як ГОГОЛЬFEST увійшов до п’ятірки найкращих фестивалів Європи за версією EFFE, уперше відбулася програма в Дніпрі (DniPRO Gogolfest). Тут команда зайняла локації кіностудії Contrabas video production і телеканалу «UA: Дніпро», реалізувала насправді не менш революційний за «балет кранів» проект — перформативну виставу «ДніПРОметей» Дмитра Костюминського в шахті метро, внесла у програму «Братів Карамазових» місцевого театру імені Ларса фон Трієра (так-так, такі існують!), показала традиційне надбання «ДАХу» й запартнерилася з молодим медіа «КУСТ».


Фабула фестивалю була дуже збалансованою, особливо якщо згадати окремо сформовані за тим самим принципом освітню, літературну, музичну програми. Утім, навіть зважаючи на те, що організатори справді залучають до подій купу локальних ініціатив, на самих локаціях неможливо звільнитися від підшкірного відчуття програмної, логічної помилки. Здається, що такою — правильною, чистою, абстракт­но цікавою місту — стратегія є тільки в уяві столичного куратора, який досить формально ставить себе на місце умовного «працівника заводу», «оператора крана», «середньостатистичного підлітка» з районної школи. Ці категорії потенційної аудиторії, яку насправді треба не уявляти, не фантазувати, а вивчати, такі собі соцреалістичні образи-маски для гіганта-прабатька — ще один вимір постмодерну, із яким працювати провокативно й цікаво, однак власне емоційна складова якого навряд чи його турбує.

 

Читайте також: Один день з життя котів та “Дифузій”


Далеко не потрібно ходити (власне, варто лише з’їздити на один із регіональних ГОГОЛЬFEST), щоб помітити цей розрив: від театрально-інсайдерських коментарів із першого досвіду Маріуполя («Це київська тусовка на виїзді») до перфектного коментаря від тітоньки з балкона під час лекції Влада Троїцького («Надоело, раскричались, дети загадили двор»). Не треба також довго й прискіпливо вивчати офіційну статистику фестивалю, щоб впадало в око: музична сцена, особливо під час бадьорих, стьобних виступів «ЦеШо» чи Dakh Daughters, завжди заповнена. Це прекрасний спосіб розслабитися, провести вечір за пивом у місті, де гучних концертів і подій не так багато, а от денні лекторії, перформативні читки чи гастролі німецького Junges Deutsches Theater легко проходять перед перекотиполем. Включення андеграундних (тією чи іншою мірою) міських ініціатив на кшталт проекту «КУСТ» у Дніпрі чи медіа «Вежа» у Вінниці, що мають тут закріплені за собою освітні події, не приводить до розгерметизації. Воно призводить до того, що люди тією самою закритою групкою тусять уже в запропонованих обставинах фестивалю.


Тож яким насправді має бути ефективний рецепт щеплення сучартом у міс­тах? Чи може він бути ефективнішим за той, що сьогодні пропонує ГОГОЛЬFEST? Чи є такий соус, такий ракурс, під яким зайдуть не лише техно й фудкорти, а й лекції про сучасні арт, музику, театр? Соус, під яким мистецтво «балету кранів» буде мистецтвом для працівниць, а не для «київських на виїзді»?


Навряд чи тут, у кейсі з ГОГОЛЬFEST, маємо випадок із високою планкою снобізму, самоствердженням чи простим небажанням робити якісний продукт. Радше йдеться про дезорганізацію, брак коштів, часу й чогось там іще, традиційну українську атмосферу «замовник хотів подешевше» на заквасці з компромісів, у якій — теж традиційно — не винен ніхто. Є підозра, що, як і в трагічній історії з Києвом, проекти такого задуму й масштабу просто неможливі без достатньої уваги та підтримки з боку «вищих сил» попри весь блиск і шарм ідеї децентралізації. Величезне значення для успіху/неуспіху будь-якої події має її промоція — уміння централізовано стимулювати бажання там, де його поки що немає. Уявімо собі на хвильку, що питанням зшивання контекстів, прокладання рейок від «віночків» і кабінетних Шевченків до дада й Фуко (нехай і під лейблом ГОГОЛЬFEST) скоординовано зайнята вся країна: міста цілеспрямовано вішають у себе рекламу, яку може помітити будь-який турист, що перетинає межу міста, вона спрямована на популяризацію якісних, утім, зрозумілих кожному речей, ТБ із трансляцією по Україні планує якийсь цікавий проект-інтервенцію за куліси, локальні й усеукраїнські медіа виходять одночасно зі слоганами, які чіпляють, чи слоганами-квестами на обкладинці, і щойно фест відчиняє свої умовні двері — аудиторія відчуває себе частиною намріяної події. 


Утопічна картинка? Так. Однак хто сказав, що, з урахуванням існування згаданого вище фонтану в Харкові, цього не може бути? Що наявний стан речей єдино прийнятний? І, врешті-решт, чи не є такі історії — про культуртрегерську боротьбу від Прометея до Сізіфа — показником того, що легкого, камерного й локального, легкодоступного й пересувного способу культурної дистрибуції просто не існує? 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.