Сюди мене привела цікавість до країн східної Європи,про які я знаю, на жаль, тільки через літературу. Якщо говорити про знайомство з українською літературою – можна починати з Гоголя. Його твори я читав французькою, але не можу сказати напевно, чи він відноситься до російської, чи до української літератури…
Я починав саме з поезії, вона мені була ближча, адже це – музика мови. Я вважаю, що треба звільнити мову від тих законів, в які ми її заточуємо, і поезія якраз покликана допомагати в цьому. Поезія – це насамперед музика звільнення, свободи. І сенс поезії саме в цьому.
Моя рідна культура, від якої я походжу – культура Антильських островів, Карибського басейну, Гваделупи – це культура, яка народилась під гнітом. Нам була нав’язана французька мова, мова колонізаторів. Поезія для мене присутня і в романі, і в есе, вона є саме засобом звільнення. У прозі для мене головною є вигаданість сюжету, яка дає можливість звільнитись від реалій історичних, від пригноблення, піднятися над світом. Книга повинна звільнювати – звільнювати розум, звільнювати життя. Тобто, сюжет звільнює від реальності, а поезія звільнює мову.
Також важливо звільнитися від законів поетичної творчості, від обов’язковості поетичного розміру і римування. Я, так само, як і більшість поетів карибського басейну, чи то франко-, чи іспано-, чи англомовних (там є різні представники, але їх об’єднує це прагнення звільнити поезію), весь час поєдную – у нас є і верлібри, і фрагменти римовані і структуровані. Це не опозиція між римованою поезію і верлібром. Адже що шукала насамперед поезія, зокрема римована..? Вона шукала музику мови. Для мене в цьому нема протиставлення, а є взаємодоповнення.
Поезія – це, насамперед, звучання.Ми, поети карибського звучання, пишемо вірші однією мовою, але при цьому в голові звучить багато мов. Я пишу свої твори французькою, але в мені звучать французька мова, креольська мова, яка була штучно створена 300 років тому, але вона не є письмовою, а тільки розмовна, це також мови моїх сусідів, яких я знав іще змалку, будучи дитиною. Це іспанська мова, мова Куби, Сан-Домінго, це мова англійська – Ямайка і Сполучені Штати. Тож музика цих мов плюс поезія дає мої твори.
Добре сказав відомий антильський поет Еме Сезеер, що поезія – це есенція слова.Вона надзвичайно концентрована. І вона не покликана брати участь у «соціальних балачках». Але, з іншого боку, саме за рахунок того, що вона є цією есенцією, вона висловлює щось більш глибинне, те, що хвилює людей. Вона не опікується речами, пов’язаними з актуальною інформацією, але вона говорить про фундаментальні речі. Вона не є статтею про якісь поточні події, політичним трактатом чи гаслом. Але це не означає, що вона не стосується питань нашого існування. Вона розповідає про основи – про свободу, про мистецтво бути разом, про кохання, про те, що хвилює кожного. І виходить так, що, навіть якщо вона не присутня на якихось там мітингах і барикадах, вона завжди перебуває в авангарді боротьби за свободу. Саме тому диктаторські режими нерідко переслідують поетів. На стінах поваленої диктатури пишуть поетичні рядки. Резюме поетичної творчості – слово «Свобода», написане на стіні диктатури. Те, що ми написали це слово, саме по собі стіни не повалить, але її повалять ті, хто це слово прочитає. Те стосується не тільки поезії, а й усіх інших видів мистецтва.
Поезія для мене почалася із бажання вкласти музику в слова. В поезії музика уже присутня, тому зайве говорити про поєднання цих жанрів. Тим більше в тих країнах, де поезія створена саме для проговорювання, а не прочитання очима. Але був такий період, коли поезія втратила це своє первинне призначення – бути проголошеною вголос – і стала тим мистецтвом, що призначене для написання і прочитання наодинці. Я та мої однодумці прагнемо відновити це первісне значення поезії та зробити її живою, мистецтвом, яке висловлюється, та поєднується, зокрема з музикою.
У мене є дует із видатним джазовим музикантом Аленом Жан Марі.Це не є «обслуговування» музикою поезії чи навпаки, це був діалог двох мистецтв, які одночасно висловлюються. І те саме можна сказати про поезію і живопис. Ми бачили чимало вдалих прикладів. Зокрема це творчість антильського поета, якого я уже згадував, Еме Сезеера, у якого був досвід співпраці з кубинським художником Вільфрідо Ламмом, другом Пікасо. Художник казав, що на його полотні висловлюється поезія, що це вірш, який він малює. Це взагалі властиво культурі не тільки карибського басейну, я б сказав, швидше, Америки – близькість між різними видами мистецтва, вони ніколи не були відокремленими – поезія, живопис і музика. Це дуже властиво для моєї культури, культури метисів, адже вона поєднувала походження європейське, африканське, американське і азійське. І для того, щоб висловити прагнення до визволення від пригноблення, якого вони зазнали, вони і використовували поєднання різних мистецтв, для того, щоб одне підсилювало інше. Поєднання свобод, яке дає кожне із цих мистецтв.
Наразі спостерігається повернення до «оральної традиції», до традиції вимовляти поезію. На сьогодні це поширено значно більше, ніж, скажімо, 20 років тому. У Франції, і, я думаю, в інших країнах також, поезія виходить на вулиці, на публіку. Існує акція «Весна поетів», коли в багатьох містах поезію читають простонеба у публічних місцях.