Національні збори Франції не розглядали, не розглядають і ніколи не розглядатимуть дії алжирських повстанців у 1945–1962 роках проти цивільних французьких колоністів та лояльних до Парижа мусульман як геноцид. Хоча й траплялися тоді воістину дикунські епізоди («різанина у Філіпвілі», вибухи «пекельних машинок» у місті Алжирі, знищення родин тих, хто співпрацював із французами…) Загалом історики називають цифри: від 30 тис. до 150 тис. загиблих від рук повстанців цивільних. А ще майже 2 млн біженців до метрополії напередодні відступу французьких військ … Таку ситуацію вважають закономірним наслідком намагань уряду втримати колонію, ціною цієї безперспективної та історично реакційної війни.
Та само Палата громад Великої Британії не розглядає дії повстанців «мау-мау» в Кенії як геноцид білого населення, хоча вони в 1950-х роках убивали фермерів-поселенців та їхні сім’ї, знищували білу адміністрацію, а заодно й усіх «неправильних» негрів. Мотивація та сама: колоніальна війна; слід було вчасно подбати про передачу влади місцевому населенню й добре розуміти, що лагідними та красивими такі конфлікти бувають тільки в романах письменників-комуністів. Звісна річ, боротьба проти національного гніту не виправдовує морально різанину поселенців та злочини проти сімей реальних чи уявних колаборантів, але в такому протистоянні уряд держави-колонізатора несе на собі не менший тягар відповідальності за всі криваві ексцеси, ніж його супротивники…
А от у Сеймі Польщі 11 квітня зареєстровано проект резолюції про визнання ОУН та УПА злочинними організаціями, які вчинили геноцид проти поляків у 1939–1947 роках. Хоча загалом ситуація на Галичині й Волині принципово не відрізнялася від алжирської чи кенійської.
Нагадаю, влітку 1919 року польські війська окупували територію Західно-Української Народної Республіки (Східна Галичина), хоча Рада послів країн Антанти не погодилася на включення Галичини до складу Польщі. І тільки 14 березня 1923 року на її засіданні були визнані фактичні кордони Речі Посполитої на сході з умовою надання краєві національно-територіальної автономії. Цього, як відомо, Варшава не просто не виконала, а й розпочала насильницьку полонізацію та колонізацію, щó юридично делегітимізувало її права на етнічні українські території, підтвердивши, що вони окуповані.
У 1930-ті роки в населенні Волині українці становили близько 70%, а в 1940-ті (коли, власне, й розгорівся кривавий конфлікт, який у Польщі дехто називає геноцидом) – мало не 80%, тоді як поляки – лише 15%. І то близько половини з них переселилися із власне польських земель за 20 міжвоєнних років у межах політики «осадництва Східних кресів» (назва теренів сьогоденної Західної України, Білорусі та Литви). Але Друга Річ Посполита вважала ті землі своїми, як Велика Британія – Кенію, а Франція – Алжир…
Ба більше: колоніальну війну проти українців польський еміграційний уряд продовжив і після того, як територія Другої Речі Посполитої була окупована нацистами. Мало кому відомо, що 30 липня 1941 року в Лондоні прем’єр еміграційного уряду Польщі генерал Сікорський і посол Радянського Союзу Майскій підписали угоду, перший пункт якої констатував: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі угоди 1939 року стосовно територіальних змін у Польщі такими, що втратили силу».
Інакше кажучи, Сталін віддав Західну Україну в обмін на британську підтримку у війні (бо підписати таку угоду наполегливо вимагав Черчилль). Звісно, у стратегічній перспективі Кремль навряд чи збирався її виконувати (як і сталося пізніше, коли Червона армія перейшла в наступ), але вся «підпільна Польща», та всі політично активні українці Волині й Галичини знали: ці краї знову перебувають у складі Польської держави, і у випадку поразки Німеччини відновиться довоєнна ситуація. З поправками на те, що тут мають високі шанси повторитись антиукраїнські криваві дійства, які в 1941–1942 роках учинила Армія Крайова на Холмщині й Люблінщині, а невдовзі й на Берестейщині (де тоді були потужними українські політичні сили). А прийде польська влада – і селянин-українець змушений буде віддати назад землю, якою його наділили «совєти». Що мали відчувати в цій ситуації українці?
І що впадає в око: співвідношення втрат унаслідок взаємовбивчих акцій із великою точністю повторює пропорції етнічного складу населення. Образно кажучи, на Волині п’ять українців убили одного поляка, а п’ять поляків – одного українця. Це зайвий раз засвідчує, що обидві сторони діяли однаковими методами, і поляків загинуло значно більше лише тому, що вони становили істотну меншість населення Волині…
Звісно, можна пригадати й те, якими методами АК за наказом лондонського уряду «прокладала коридор» у 1944 році до Львова через густо заселені українцями території, які листівки, спрямовані проти місцевої національної інтелігенції (не має значення, бандерівської, мельниківської чи більшовицької) випускало польське підпілля і як ретельно «зачищали» місто від наших співвітчизників поляки-бойовики в дні, коли Червона армія відбивала його у нацистів (так ретельно, що знищили, вдершись до квартири, навіть керівника прокомуністичної «Народної гвардії імені Івана Франка»). Колоніальна війна, яку вела Армія Крайова за вказівкою еміграційного уряду Польщі, абсурдна: на окупованій спершу нацистами, а потім більшовиками території битися за те, щоб опісля залишити у складі Речі Посполитої землі, абсолютна більшість населення яких не є етнічними поляками й не хоче жити в Польській державі…
То невже українська сторона має ставити пам’ятник із написом, скалькованим із сумнозвісного «Волинського монумента» у Варшаві: «Пам’яті українців, замордованих на Волині та північно-західних окраїнах українських етнічних земель у 1939–1947 роках польськими шовіністами з боївок ендеків та Армії Крайової»? А опозиційні сили – обіцяти після приходу до влади ухвалити симетричну постанову Верховної Ради, в якій засудити Армію Крайову, Армію Людову, Батальйони Хлопські, а заодно й польську поліцію на німецькій службі?
10 років тому президенти обох держав (дарма, що були свого часу комуністичними номенклатурниками високого рангу) діяли куди мудріше. Бо тут або взаємне вибачення – або холодна війна на ґрунті минувшини. Причому в Польщі, схоже, проект постанови Сейму писали історики й політики, котрі пройшли – кожен свого часу – вишкіл у КГБ/ФСБ Росії. Бо ж у ньому запропоновано визнати Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію, дивізію Ваффен СС «Галичина» й українську поліцію на німецькій службі злочинними організаціями. Таке враження, наче цей список складали чи то на Луб’янці, чи то за участю головного руйнівника української освіти й науки Дмитра Табачника…
Водночас ця ініціатива знайшла палких прихильників у Партії регіонів. Знаний на всю Україну нардеп Михайло Чечетов (той, що колись продав Криворіжсталь уп’ятеро дешевше за її реальну ціну, а останні роки керував у Раді антиконституційними голосуваннями) зазначив: «Ми знімаємо перед ними капелюхи. Ця постанова доводить, що поляки – прихильники демократичних цінностей». Голова Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін, своєю чергою, має намір звернутися до Сейму з пропозицією скласти список прихильників ідей ОУН-УПА і заборонити їм в’їзд до Євросоюзу. Ініціатори постанови Сейму знайшли вже собі друзів в Україні – тих, для кого Сталін, Дзєржинскій, Андропов і Брєжнєв є визначними державними діячами, а КГБ – не злочинною організацією, а «бойовим загоном партії».
…Сумно, що в разі ухвалення постанови Сейму Польща засвідчить: українська напівкримінальна «еліта» ближча їй, ніж власне українці. А ще така постанова (навіть у вигляді проекту) є зрадою тих ув’язнених у другій половині 1940-х років у ГУЛАГу польських вояків та українських повстанців, які досить швидко порозумілися й рішуче поставили на місце кримінальну шпану, котра доти верховодила при підтримці начальства, а потім разом брали найактивнішу участь у табірних повстаннях. Сумно…