Якоюсь мірою Петра Порошенка можна зрозуміти – йому ой як потрібен суперпіарник, майстер інформаційних воєн. І Ложкін має таку репутацію в широкому колі знайомих і прихильників. Але в середовищі журналістів його діяльність оцінюють не так однозначно позитивно, що називається: «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда…» «Успішність» кількох видань, що входили до Українського Медіа Холдингу (УМХ) Бориса Ложкіна (допоки він не продав його Сергію Курченку, людині Януковича), є вельми сумнівною.
Це я про «Комсомольскую правду в Украине». Газета має стійку репутацію «джинсової». «Джинса» – слівце з професійного сленгу – означає журналістський матеріал, створений на замовлення політиків, бізнесу чи інших суб’єктів, які мають гроші та вплив, а не за журналістськими стандартами. Так от під час парламентської кампанії 2012 року «Комсомольскую правду в Украине» експерти Інституту масової інформації визнали абсолютним лідером за кількістю «джинси». Редакція розміщувала відверто замовні статті про учасників виборчих перегонів – очільників політичних партій Сергія Тігіпка, Петра Симоненка і, звісно ж, «заМРІЯну» Наталію Королевську. Шпальт вистачало і на замовлення про столичних кандидатів-мажоритарників: журналісти писали «оди радості» про бізнесмена Олександра Третьякова, Аллу Шлапак – людину Черновецького, Ігоря Лисова – регіонала, що йшов на вибори в образі «самовисуванця». Заголовки у статтях про кандидатів – суцільна банальщина на кшталт: «Алла Шлапак – Каждая копейка столичного бюджета должна приносить пользу конкретному киевлянину», «Александр Трьетьяков – Право киевлян на свободу выбора защитят юристы» тощо.
За підрахунками медіа-експертів Інституту масової інформації, лише за жовтень 2012-го в «Комсомолке» надрукували 200 (!) статей із ознаками політичного замовлення. Це один із методів роботи медіа-менеджера Бориса Ложкіна. Бо то була його газета. Слід додати, що більшості її «клієнтів» із числа мажоритарників технологія «джинси» геть не допомогла – всі як один вибори програли. Пролетіла повз парламент і «зірка» шпальт «Комсомолки» Наталія Королевська.
Утім, є й інші оцінки таланту Ложкіна. Журналіст Вахтанг Кіпіані деякий час працював головним редактором часопису «Фокус», що теж належав нинішньому главі АП. Його враження таке: «Борис дуже технологічний та ідейно нейтральний. Якщо його «зарядити», скажімо, українською ідеєю, він буде дуже потужним її втілювачем». І ще одне: у часопису «Корреспондент», яким також кілька років володів Борис Ложкін, за результатами того ж таки моніторингу, проведеного Інститутом масової інформації, під час виборчої кампанії 2012-го «джинси» виявлено не було.
Чому ж так по-різному з погляду дотримання стандартів працювали два видання одного медіа-холдингу? Моя гіпотеза: Борис Ложкін поважав журналістів «Корреспондента» і читачів цього часопису, тому в «Корі», на відміну від «Комсомолки», «джинсу» не друкували. Цікаво, чи намагалися?
Ще цікавіше, чи поважатиме новоспечений глава АП Борис Ложкін тепер журналістів центральних телеканалів і їхню багатомільйонну аудиторію. Чому питання саме про телевізійників? Тому що Адміністрації президента Януковича і декому з його попередників було глибоко начхати на всі газети і журнали разом узяті – їх бентежили тільки телеканали. Бо українці дивляться телевізор куди більше, ніж заглиблюються в читання газет і журналів. Тому саме редакторам новин загальнонаціональних телеканалів з АП щодня надходили «темники» з переліком подій і прізвищ, які треба висвітлити, а які замовчати. За часів Кучми «темники» надходили у формі електронних листів, а за Януковича – sms-розсилки. Чи буде в Бориса Ложкіна спокуса продовжити таку практику? Чи застосовуватиме він «успішні» технології зі своєї практики у медіа-бізнесі?
Це залежить від журналістів – утримають ті висоти професійних стандартів, на які вийшли цієї весни, чи ляжуть під «темники». І від нас усіх. Якщо ми вважаємо себе гідними поваги, то після першого ж сюжету з ознаками політичного замовлення в новинах державного чи приватного телеканалу, після першого ж повідомлення про тиск на журналістів тисячі обурених громадян уже мають стояти під Адміністрацією президента.
Скажете, це щось із фантастики? Та ні! Чехи саме так і зробили взимку 2001 року. Коли через політиків від двох партій намагалися скинути керівника «Громадського телебачення» і замінити Наглядову раду для встановлення влади над вільними журналістами, на вулиці Праги, щоб захистити свободу слова, вийшло 100 тис. (!!!) обурених громадян. Тоді саме у розпалі була парламентська кампанія. Журналісти і суспільство зрештою перемогли, а ці дві партії вибори програли!